Розбомблений під час Другої світової війни і знесений у 1960 році, палац був одним із центрів культурного життя Відня на початку 20 століття. Резиденція відомого колекціонера "випромінювала казкову пишність", як писала австрійська преса. Весь перший поверх був відведений під експозицію творів мистецтва.

"Необароковий палац, розташований у так званому дипломатичному кварталі, де базувалися англійське, німецьке та російське посольства, в безпосередній близькості від Бельведеру, був місцем зустрічей віденської та міжнародної інтелектуальної еліти 19-го і початку 20-го століть" (Я. Віневич-Вольська).

16 лютого 1902 року палац було урочисто відкрито, а через кілька місяців відбувся грандіозний прийом для поціновувачів мистецтва, на якому з лекцією виступив відомий письменник Гуго фон Гофмансталь; того ж року граф опублікував путівник своїм палацом, який роздавали гостям. Резиденція та її колекції не були відкритими для публіки, але завдяки відкритості Кароля Ланцкоронського, концертам і науковим дискусіям, які там проводилися, про неї дізналася дуже широка аудиторія. Палац він збудував у розквіті своєї кар'єри мецената і колекціонера, як він сам писав, як "рамку для творів мистецтва минулих епох". Він сам вибрав архітектурні проекти для палацу і нав'язав їх архітекторам: це мало бути австрійське пізнє бароко. Власне, це були проекти, які фірма "Фельнер і Гельмер" найчастіше використовувала, наприклад, у палаці Ротшильдів у Відні та палаці Казимира Нобле у Львові, які були збудовані в той самий час. Сади палацу межували з бароковими садами Бельведеру.

З вулиці до палацу вів під'їзд з двома пишними брамами в огорожі, решітки яких також відносяться до дизайну 18 століття. У залах першого поверху, так званих Кунстрьоме, розміщувалися колекції антикваріату та раннього живопису з колекції Ланцкоронських, однієї з найбільших у Відні. Картини були розставлені за національними школами, а вся колекція була організована на зразок музею. Значна частина колекції була врятована під час і після Другої світової війни і потрапила до Польщі наприкінці 20-го століття завдяки заповіту доньки графа, мистецтвознавця Кароліни.