Щорічно в четверту суботу листопада відзначається День пам'яті жертв Великого голоду – Голодомору в Україні. У цей день вшановують пам'ять жертв голодмору, який був насильно організований радянською владою. За різними оцінками, голодмор став причиною смерті від 6 до 10 мільйонів людей в Україні. Ця тема зображена  на ксилографії "Голод" української художниці польського походження Софії Налепинської-Бойчук.

Коротка біографія Софії Налепинської-Бойчук 

Народилася 1884 року в Лодзі в родині Олександра, інженера шляхів сполучення, добре освіченої людини, батько Софії  знав кілька мов і цікавився культурою. Саме батько прищепив доньці любов до мистецтва. Старший брат Софії, Олександр (1882-1968), був активістом польської соціалістичної партії, залізничним інженером і популяризатором екскурсійного туризму, а молодший, Тадеуш Єжи (1885-1918), поет, прозаїк і літературний критик, солдатом легіону Юзефа Пілсудського. Коли Софії було 6 років, родина переїхала до Санкт-Петербурга, де батько отримав  нову роботу.

Софія Налепинська з дитинства любила малювати. Вона навчалася в петербурзькій студії художника Яна Ціонглінського (1858-1913), одного з представників російського імпресіонізму. Потім продовжила художню освіту в Мюнхені, у майстерні Симона Голлоші (1857-1918), угорського художника-натураліста. У 1909 році вона поїхала до Парижу зі своєю подругою, майбутньою відомою художницею Софі Бодуен де Куртене (1887-1967). Навчалася у приватній школі живопису Академія Рансон у художників-набістів Моріса Дені (1870-1943), Фелікса Валлоттона (1865-1925) та Поля Серюзьє (1964-1927).

Париж, кохання та «бойчукісти».

Саме в Парижі Софія Налепинська познайомилася з Михайлом Бойчуком (1882-1937), молодим, але вже визнаним українським художником, уродженцем Галичини. Михайло Бойчук був також альпіністом і разом з Маріушем Заруським здійснив  перший  зимовий перехід через Заврат. М. Бойчук навчався, в Академії мистецтв у Кракові, в Леона Вичулковського. Це знайомство стало вирішальним для всього подальшого життя Софії Налепинської і було нерозривно пов'язане з видатним українським художником, аж до трагічної смерті обох.

Софія Налепинська входила до групи художників-"бойчукістів", яку створив Михайло Бойчук. Він постулював відродження монументального релігійного живопису, візантійського іконопису через звернення до античного та народного мистецтва. Група складалася з молодих художників-однодумців, які були захоплені любов'ю Бойчука до візантійського мистецтва та творчості Джотто. Під його керівництвом вони вивчали темперу та фреску.

У 1910 році Софія Налепинська та Михайло Бойчук здійснили мистецьку подорож до Італії. Вони відвідали музеї Флоренції, Равенни та Венеції. Потім оселилися у Львові. У 1917 році переїхали до Києва. Брали шлюб в греко-католицькій церкві, жили на Лук'янівці в Києві. За спогадами молодшої сестри Софії, Анни Налепинської-Печарковської: "Це була садиба з великим садом, і в ті голодні роки, фрукти та овочі допомагали якось вижити... За житло треба було платити відносно багато і це завжди було дуже важко, бо не вистачало грошей. Крім того, в будинку завжди було повно людей: приходило багато студентів Михайла, молодих і тому завжди голодних [...]. Софія варила великі миски каші, капусти... бо вони всі працювали у нас вдома, пам'ятаю, як вони робили ескізи банкнот для Петлюри - на конкурс".

Творчість Софії Налепинської-Бойчук у радянській Україні.

Бойчуки брали активну участь в  мистецькому житті Радянської України, яка у 1920-х роках відзначалась певною незалежністю та творчою свободою. Михайло Бойчук став одним із засновників Української академії мистецтв (пізніше Київський художній інститут) та керівником однієї з майстерень. Він був захоплений революційними ідеями в мистецтві. Монументальна творчість "бойчукістів", що опиралася на українські національні традиції, набувала все більшої популярності в Україні. Софія Налепинська-Бойчук також спочатку (1918-1921) викладала в художній школі в Миргороді. У 1922-1929 роках очолювала майстерню ксилографії (гравюри на дереві) поліграфічного факультету Київського художнього інституту. Одна з її учениць, Віра Бура-Мацапура, згадувала: "Софія Налепінська-Бойчук була викладачем великої ерудиції. На заняттях вона присідала навпочіпки до учнів з олівцем у руках, пояснювала і показувала, як урізноманітнити малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності лінії. При цьому вона завжди зберігала оригінальний задум авторської композиції, знаходячи в ньому найцінніше. Предмет композиції радила брати з реального життя, добре знайомого автору".

Окрім викладацької діяльності, художниця також займалася графікою. У цей період вона створила численні картини, сповнені динаміки та емоцій, які  зображають життя українського села, а також книжкові ілюстрації до творів Тараса Шевченка ("Катерина" та "Мені тринадцятий минало") та Миколи Гоголя. Софія Налепинська-Бойчук також брала участь у виставках, зокрема міжнародних - у Відні, Брюсселі, Флоренції та Стокгольмі. Учень Михайла Бойчука – Василь Седляр охарактеризував творчість Софії Налепинської, як досягнення максимального ефекту мінімальними засобами. Відповідно до конвенцій радянського мистецтва, її роботи 1920-1930-х років були радикально соціально заангажованими.

Ксилографія "Голод"

В умовах зростаючої ідеологізації мистецтва, художниця створює експресивно-драматичні роботи. Однією з найбільш епатажних робіт, безперечно, є ксилографія "Голод" (1927). На ній зображена жінка з п'ятьма голодними дітьми, двоє з яких мають видимі симптоми голодних набряків. Твір сповнений болем, відчаєм людей, які намагаються вижити в жахливій ситуації. Жінка в центрі гравюри, зображена в позі, характерній для "бойчукістської" манери, схиляється над неприродно худою дитиною, подає їй чашку (ймовірно, з водою), а іншою рукою обіймає, захищаючи її. Жахіття атмосфери голоду підкреслюють порожні вози, кошики та ящики. Для більшості графічних робіт Налепінської-Бойчук характерним є вписування зображених фігур у сільський або індустріальний пейзаж. У випадку з ксилографією "Голод" - це залізничні колії та порожній вагон.

Цей твір був створений безпосередньо, як реакція на художниці на події першого голоду в Україні  1921–1923 років – як наслідок більшовицького державного перевороту, спустошення від  громадянської війни та боротьби комуністів із заможним селянством.

На відміну від Голодомору 1932-1933 років, радянський уряд на початку 1920-х років не приховував факту гуманітарної катастрофи. Радянська влада звернулася до західних країн за допомогою та отримавши її,  це дозволило вийти з продовольчої кризи.

Соціалістичний реалізм у творчості Софії Налепинської-Бойчук

Від початку 1930-х років Софія Налепинська-Бойчук вела обмежену творчу діяльність. Спроби пристосуватися до нав’язаних, жорстких правил соціалістичного реалізму призвели до того, що художниця втратила своєрідність та експресію, властиві її творам 1920-х років. Змінилася й тематика її творів. Вона почала зображати «веселе радянське життя» — будні колгоспників, піонерів на екскурсіях. Усі ці зображення були увінчані кольоровою ксилографією – портретом Сталіна.

З початком Великого терору ворогами радянської влади стали «бойчукісти», діяльність яких «не відповідала принципам пролетарського мистецтва». Михайла Бойчука заарештували 25 листопада 1936 року, а 12 червня 1937 року така ж доля спіткала його дружину. Софію Налепинську-Бойчук звинуватили в «участі в українській націонал-фашистській організації та шпигунстві на користь іноземних розвідок». Безпосереднім приводом для ув'язнення обох митців стало перебування на стипендії в Парижі (1926–1927). Саме тоді,  художник Леопольд Готліб створив портрет Софії.

Під час першого допиту на запитання про національність відповіла: «Українка (батьки поляки)». Вона мужньо поводилася під час кількамісячного слідства та допитів. Вона не лише не визнала абсурдних звинувачень проти себе, але й не свідчила проти жодного зі своїх друзів. 6 грудня 1937 р. Софія була засуджена до розстрілу, 11 грудня 1937 р.  її стратили. 13 липня того ж року розстріляли її чоловіка, Михайла Бойчука. Безіменна могила художниці знаходиться серед масових поховань у Биківнянському лісі біля Києва. Софія Налепинська-Бойчук була реабілітована лише у грудні 1988 року «за відсутністю складу злочину».