Перша, нагороджена на Паризькому салоні 1887 року, яка принесла їй міжнародну славу, її твори милувалися, зокрема, у Королівській академії в Лондоні та на Всесвітній виставці в Парижі. Друга робота, замовлена для пантеону польських митців, робота над якою була перервана смертю авторки. Однак саме «приватна» творчість Білінської — пейзажі та жанрові сцени, що виявляють її чутливість до кольору та безперечний талант до зображення емоцій, — сьогодні найбільше захоплюють глядачів.

Коротка біографія художниці

Хто була авторка картини «У вікні», яка прагнула офіційного, академічного визнання, а водночас інтуїтивно наближалася до найновіших течій у паризькому мистецтві? Анна Марія Білінська народилася 8 грудня 1854 року в Золотополі ( сьогодні — район Нового Мирогорода, невеликого міста в Кіровоградській області в центральній Україні). Обдарована музично та художньо, вже в підлітковому віці вона брала перші уроки малювання у відомого ілюстратора Міхала Ельвіро Андріоллі ( 1836‒1893), який перебував у Вятці (сьогодні Кіров, Росія) у засланні. Богдановичів там мешкали у зв’язку з лікарською практикою батька Анни. Після переїзду до Варшави майбутня художниця відвідувала Музичний інститут і виставляла свої роботи у варшавському Товаристві заохочення образотворчих мистецтв . Вона також орендувала окрему майстерню на вулиці Новий Світ . Зрештою вона відмовилася від подальшої музичної освіти, щоб серйозно зайнятися мистецтвом.

Вона почала з курсів малюнка та живопису для жінок, які проводив Войцех Герсон ( 1831–1901) — це була єдина на той час можливість художньої освіти для жінок. У листопаді 1882 року, завдяки допомозі однієї із заможних подруг з курсів Герсона, вона розпочала навчання в майстерні для жінок у знаменитій паризькій Академії Жюліана під керівництвом Родольфа Жюліана (1839‒1907) та Тоні Робер-Флері ( 1837‒1911). Згодом вона навчалася також у майстерні Люка-Олів’є Мерсона ( 1846–1920). Через три роки талановита учениця стала кураторкою майстерні у Жюліана, а згодом — викладачкою.

Перші успіхи Анни Білінської в живописі

Анна Білінська швидко досягла перших успіхів , здобуваючи нагороди, медалі та дуже схвальні рецензії в пресі. Амбітна, незалежна, талановита, вона здійснила свою мрію про Париж, тоді як польські художники того часу обирали академії у Кракові чи Мюнхені. У 1884 році Білінська втратила батька, який фінансував її навчання, а також близьку подругу , ще з курсів у Герсона, Клементину Красовську . Рік потому помер також її наречений, художник Войцех Грабовський ( 1850‒1885). Парадоксально, але смерть подруги забезпечила художниці фінансову стабільність для подальшого навчання, оскільки за заповітом Клементини гроші, призначені на її придане, мали бути передані Анні Білінській . Складний період потрійної скорботи Білінська провела, зокрема, у Нормандії. Наступного року вона повернулася туди зі своїм мольбертом.

«Автопортрет» Анни Білінської

Художниця вела щоденник , а вирізки з преси, рецензії та фотографії ретельно збирала в альбомі, який сьогодні ми знаємо як «Меморіал» . Альбом художниці Анни Білінської.

Згадки та захоплені рецензії в міжнародній пресі щодо найбільшого успіху художниці — «Автопортрета» — зайняли кільканадцять сторінок. Картина здобула медаль третього класу на Паризькому салоні ( 1887). Авторка зобразила себе як художницю з пензлями в руках, у малярському фартуху, без ідеалізації. Як жінку, яка працює художницею, а не займається живописом як хобі. Після виставок, зокрема, у Парижі, Кракові, Львові, Варшаві, Мюнхені, Берліні та Лондоні, згідно з волею художниці, портрет потрапив до колекції Національного музею в Кракові .

«У вікні» — погляд Білінської на реальність

З листування Білінської відомо, що вона була прихильницею ґрунтовної академічної майстерності , продуманої композиції, а не новаторських художніх рішень. Однак пастель «У вікні» далека від офіційної академічної доктрини . Тема, композиція, контрастне поєднання світла й тіні, спосіб зображення пейзажу крізь відчинене вікно, чисті, світлі кольори роблять його найсучаснішим полотном художниці , картиною, в якій вона дозволила собі відобразити власні відчуття, власний погляд на реальність.

Пастель, ймовірно, була створена під час відпустки в Боярдвілі, на острові Олерон на західному узбережжі Франції, який Білінська відвідала двічі — влітку 1889 та 1890 років. У мальовничому рибальському селі вона малювала для себе та друзів. Тоді виникли невеликі, виконані у стилі ескізу пейзажі та два інтер’єри . Одним із них є унікальний у творчості художниці пастель, що зображує молоду дівчину біля вікна. Невідомо, чи вона малювала його під час відпустки, чи пізніше у майстерні. Зберігся швидко зроблений ескіз.

Кадрування та композиція пастелі відсилають до модного наприкінці XIX століття — не лише в Парижі — інтересу до мистецтва Далекого Сходу . За настроєм і тематикою вона нагадує японські ксилографії укійо-е ( «картини мінливого світу»), зображуючи буденні дрібниці, інтимну, швидкоплинну мить спекотного літнього дня.

Білінська, ймовірно, була знайома з японськими гравюрами, а також із французькими, створеними під їхнім впливом. З близького плану ми можемо спостерігати за молодою дівчиною, що стоїть біля вікна , увагу якої на мить привернула якась людина або ситуація, що розгортається назовні. Ми бачимо «на протисвітлі» темне приміщення , у якому ліворуч стоїть проста книжкова поличка з книгами, керамічним посудом та кількома японськими віялами. Центр картини займає відкрите вікно, за яким видно соковиту зелень і яскраве літнє світло, що інтенсивно освітлює дівчину, яка вихиляється з вікна. Сонячні промені яскраво освітлюють світле волосся моделі, заплетене у косу, та світлу блузку з вишивкою біля горловини та на манжетах, що нагадує традиційну українську сорочку. Дівчина спирається лівою рукою на підвіконня, а правою притримує відчинене вікно, скло якого прикрите японським шаблоном для фарбування тканин — катагамі . Цей хитрий прийом, що вплітає в камерний жанровий кадр елемент східної культури, був помічений і високо оцінений оглядачем у лондонській пресі під час презентації на виставці Британського товариства пастелістів у Гросвенор-галереї, восени 1890 року.

Рік по тому картина була виставлена в Парижі , а в 1892 р. — у Pavillon des beaux-arts у Сент-Етьєні на південному сході Франції. Білінська зазначила у своєму щоденнику, що в січні 1892 року робота була продана в Греноблі за 400 франків . У 1893 р. Фелікс Тіолльє ( 1842‒1914), французький промисловець із Сен-Етьєна , а також письменник, колекціонер творів мистецтва та фотограф, подарував пастель місцевому музею .

У червні 1892 року в Парижі Анна Білінська вийшла заміж за лікаря Антонія Богдановича ( 1858–1928). Свідками з боку нареченої були найстарший син Адама Міцкевича, Владислав ( 1838‒1926), публіцист і перекладач, а також Юзеф Галезовський ( 1834‒1916), член Національного уряду під час Січневого повстання та голова Польського музею в Раперсвілі. У той час Білінська також розпочала роботу над дуже престижним замовленням — автопортретом для видатного колекціонера та мецената Ігнація Корвіна-Мілевського ( 1846–1926). Картина мала стати частиною галереї автопортретів найвидатніших польських художників. Серед них Анна Білінська була єдиною жінкою.

Її художня кар’єра розквітала, особисте життя — також . На жаль, стан здоров’я художниці був далеким від ідеалу. Богданович із родиною виїхали до Варшави, щоб Анна могла відпочити. Однак 8 квітня 1893 року серцева хвороба призвела до передчасної смерті художниці у віці 39 років. Незавершений автопортрет став останнім драматичним акордом життя та художньої кар’єри Анни Білінської.

Вона також не встигла втілити в життя ідею створення у Варшаві професійної художньої школи для жінок , на яку регулярно відкладала гроші. Спочатку її поховали на Повазківському кладовищі у сімейній могилі родичів, але через рік вона була перепохована у могилі, спроектованій її чоловіком.

Антоній Богданович до кінця життя залишався «охоронцем пам’яті» художниці. Через 35 років після смерті дружини він опублікував її щоденник, доповнивши його суб’єктивним підбором листування та відгуків критиків, у вигляді книги «Анна Білінська. «Жінка, полька і художниця у світлі її щоденника та рецензій світової преси» (1928), яка й досі залишається незамінним джерелом інформації про художницю та її епоху.