Надгробок Дельфіни Потоцької на кладовищі Шампо в Монморансі, Франція, фото Ertopixx, 2009
Ліцензія: CC BY 3.0, Джерело: Wikipedia, Умови ліцензії
Альтернативний текст фотографії
 Надішліть додаткову інформацію
ID: POL-001054-P/102007

Дельфіна Потоцька та її надгробок у Монморансі

ID: POL-001054-P/102007

Дельфіна Потоцька та її надгробок у Монморансі

Інформація про об'єкт:

Красива, дотепна і талановита Дельфіна Потоцька була ідеалом своєї романтичної епохи. Зразково стримана і водночас вільна від умовностей, вона безроздільно панувала в паризьких салонах. Проте її життя приховувало чимало таємниць, і напрочуд скромний надгробок у Монморансі, де вона провела останні роки свого життя, є їхнім передвісником.

Цвинтар у Монморансі – пантеон польської еміграції

Містечко Монморансі знаходиться кільканадцять кілометрів від Парижа. У XVIII столітті його прославив Жан-Жак Руссо, який тут зупинявся. Слідом за автором «Суспільного договору» сюди приїжджали його прихильники, охочі насолодитися ідилічними принадами цього курортного місця. Не втрималися від його чар і поляки. Першим був генерал Кароль Отто Князевич, учасник повстання Костюшка, який привіз сюди свого друга Юліана Урсина Нємцевича. Згідно з їхньою останньою волею, обидва були поховані в колегіаті на цвинтарі Монморансі, в унікальному подвійному гробівці.

Після поразки Листопадового повстання саме тут, у передмісті французької столиці, зібралася своєрідна польська діаспора – як жива, до якої входили художники, письменники та політики-емігранти, так і «фунеральна». Місцеве кладовище Шампо стало місцем поховань видатних поляків, які померли у Франції (зокрема, Адама Чарторийського, Ципріана Норвіда та Ольги Бознанської), а також, що підкреслює значення цього некрополя, сюди навіть перенесли з паризького кладовища Пер-Лашез прах Целіни Міцкевич, аби вона спочила поруч зі своїм чоловіком Адамом і сином Владиславом. Свого часу навіть говорили, що цей некрополь у під Парижем є «пантеоном польської еміграції».

Варто підкреслити, однак, що значення кладовища Монморансі не відродилося з відновленням незалежності Польщі. Після Другої світової війни на цвинтарі під Парижем ховали солдатів польських збройних сил на Заході або активістів незалежницької еміграції, як писала Марія Конопніцька:

О могили рідні, святі могили, / Де життєвий дух не згасає, / Не жертвопоклонством скорботи безсилої, / А твердинею сили сяєте.

Дельфіна Потоцька - муза польських романтиків

Про Дельфіну Потоцьку (1807–1877) хочеться сказати, що її поховали серед знайомих, хоча в контексті цього місця це звучало б надто банально. Вона була радше не стільки дамою Великої еміграції, бо політикою майже не цікавилася, скільки музою і подругою для багатьох тих, хто знайшов спокій у Монморансі. Як вона потрапила туди в житті?

Дельфіна Потоцька (дівоче прізвище Комар), виросла в заможній, але не надто респектабельній родині. Її неймовірна врода, яка приносила їй як чимало вигод, так і безліч проблем, у поєднанні з чималим приданим, призвели до того, що її швидко видали заміж. У 1825 році її щасливим, або, як незабаром виявилося, нещасливим чоловіком став Мечислав Потоцький – син Станіслава Щенсного, маршалка Тарговицької конфедерації, власник Тульчина і великих маєтків в Україні. Вважався найбагатшою людиною Речі Посполитої, але через свою вибухову та авантюрну вдачу страждав від родинного прокляття. Його шлюб з Дельфіною був сповнений насильства, смутку та нерозуміння.

Парадоксально, але деяку розраду Дельфіні Потоцькій приніс початок Листопадового повстання, коли вона разом з батьками та братами і сестрами поїхала до столиці Франції. У паризьких салонах вона розквітла, завоювавши прихильність великих світу цього – від французьких маркізів до Бальзака, Норвида, племінника Наполеона Жерома і, зрештою, Фридерика Шопена, якого вона також супроводжувала в останні хвилини його життя. І саме вона, учениця «Дорогого пана Шопена», як ніжно писала про нього в листах, зіграла або навіть заспівала кілька його останніх творів на смертному ложі композитора. Цю сцену увічнив на полотні художник Фелікс-Жозеф Барріа. Епістолярний роман Дельфіни з Зиґмунтом Красінським залишив по собі сотні листів, про які літературний критик Ян Котт написав, що це «найбільший роман польського романтизму». Чарівність Дельфіни Потоцької не залишила байдужим і Юліуша Словацького, який зобразив її в Фантазії в образі Флорентинки: «Що слухає поета, / Волоссям вінки тернові обвила, / Мов буря в тіні».

Мармуровий надгробок Дельфіни Потоцької в Шампо

Не є таємницею, що і Словацький, і Красінський ревнували один одного до прекрасної польки. З трьох поетів-бардів лише Міцкевич залишився байдужим, а іноді навіть ворожим до неї, називаючи її, наприклад, «найбільшою грішницею». Парадоксально, але саме він, уже після смерті, опинився найближче до Дельфіни: у 1877 році її поховали на цвинтарі Шампо, де й спочивали рештки Міцкевича до їх перенесення до Кракова в 1890 році.

Історики кажуть, що Дельфіна пережила свою епоху, а кінець її життя припав вже на консервативний і дуже стриманий вікторіанський період. Можливо, саме тому Дельфіну Потоцьку поховали біля самої стіни, хоча слід додати – внутрішнього. Якби не вцілілі архівні фотографії, можна було б припустити, чи не є це наслідком змін у топографії некрополя. Однак цю гіпотезу спростовує знімок другої половини XIX століття.

Сам надгробок, доволі скромний, у вигляді низької тумби, встановленої на кам’яному постаменті, за півтора століття майже не змінився. Спочатку його оточувала чавунна огорожа, а з трьох боків – кущі. Нині огорожу прибрано, а частину кам’яної основи замінили на гравій. Змінилася й рослинність – тепер вона відокремлює надгробок лише від муру.

Словацький колись написав про Дельфіну, що вона була «людиною з мармуру», і саме таким є її надгробок – виконаний із білого, шляхетного каменю, позбавлений будь-яких орнаментів, із простим плоским хрестом і епітафіями, висіченими на мармурі. Водночас наприкінці життя, вже важко хвора, Потоцька займалася благодійністю, допомагаючи бідним дівчатам із Монморансі. Можливо, тоді вона сама бажала скромного за формою вшанування?

Потоцька – сумна героїня

Дослідниця життя Дельфіни Потоцької в радіопередачі 1970-х років зазначила, що «вона була б чудовою героїнею сумного фільму». Відтоді минуло майже пів століття, але, попри кілька спроб, цей задум так і не вдалося втілити. У цьому контексті можна тішитися фактом, що і могила Дельфіни, і сам цвинтар у Монморансі стають дедалі доглянутішими. Це також заслуга Інституту «Полоніка», завдяки коштам якого нещодавно вдалося відреставрувати ще один пам’ятник на Шампо – могилу Ципріяна Норвіда, художника, який був близький до Потоцької. Можливо, наступні покоління також піддадуться шарму цієї прекрасної й загадкової жінки, а також ширше відомими стануть присвячені їй твори.

Час створення:

приблизно. 1877

Ключові слова:

Публікація:

08.10.2024

Останнє оновлення:

20.11.2024

Автор:

Andrzej Goworski, Marta Panas-Goworska
Дивитися більше
Надгробок Дельфіни Потоцької на кладовищі Ле-Шампо в Монморансі, Франція
Надгробок Дельфіни Потоцької на кладовищі Шампо в Монморансі, Франція, фото Ertopixx, 2009

Пов'язані проекти

1
  • Nagrobek Delfiny Potockiej, cmentarz Les Champeaux w Montmorency, Francja
    Архів Полонік тижня Дивитися