Польські сліди в Новій Зеландії

Польські сліди в Новій Зеландії

У Новій Зеландії, в містечку Пахіатуа, знаходиться каплиця із зображенням Матері Божої Ченстоховської. Вона позначала символічну межу «Малої Польщі», створеної для групи з понад 700 польських дітей та їхніх 105 опікунів. Сповнена мук мандрівка з Радянського Союзу пролягала через Іран.

Вони потрапили сюди у пошуках кращого дому, супроводжуючи сибіряків та підрозділи Польських збройних сил у СРСР (1941–1942), а згодом — до формувань Польської армії на Сході та 2-го Польського корпусу (відомого як Армія Андерса).

Польські діти в Пахіатуа в Новій Зеландії

Наприкінці літа 1944 року у новозеландській пресі з’явився заклик представників Червоного Хреста до всіх, хто може, приносити подарунки та солодощі для дітей, «які роками не мали ані іграшок, ані книжок». Це мало стати

«чудова допомога у відновленні для них нормального, щасливого дитинства після жахливої нужди та страху, які супроводжували їх від початку війни».

Оголошення не довелося повторювати, подарунки надходили широким потоком . Малі й великі польські емігранти знайшли на Антиподах спокійну гавань і ще багато років після війни згадували:

«Ми завжди мерзли й голодували. Скрізь були черв’яки й воші, а багато людей померло від голоду та хвороб. […] У Пахіатуа [— прим. автора] ми влилися в рутину, де знали, що отримаємо три рази на день їжу та все, чого забажаємо. Тоді ми почали справді відновлювати сили».

Понад 700 дітей були здебільшого сиротами з польських сімей сибіряків. Вони прибули сюди після 5-річних мандрів на запрошення уряду Нової Зеландії разом із 105 опікунами. Серед них були їхні батьки, черниці, священик та інші особи. Усі мали знайти тут кращий дім, а також — як виявилося згодом — другу батьківщину.

Діяльність Марії Водзіцької та Казімєжа Антонія Водзіцького

Хто знає, як склалася б їхня доля, якби не заангажованість графині Марії Водзіцької «Воджеської» , дружини Казимира Антонія Водзіцького , видатного зоолога, який обіймав посаду генерального консула Республіки Польща в Новій Зеландії (1941–1945). Обоє провели багато часу з підрозділами Армії Андерса та польськими біженцями.

На кораблі, що плив до Ірану, Водзіцьку найбільше зворушила доля дітей, які часто залишалися сиротами. Хоча «шлях надії», як висловився Норман Девіс, з сибірських таборів був надзвичайно добре організований — це не було місце, придатне для дітей. Більше того, всім здавалося, що табори для польських біженців, які створювалися, зокрема, в Ірані, Індії, британських колоніях у Східній Африці чи Палестині, є лише тимчасовими, і коли війна закінчиться, їхні мешканці зможуть повернутися до Польщі.

Харизматична Водзіцька переконала дружину тодішнього прем’єр-міністра Нової Зеландії Джанет Фрейзер , щоб влада цієї країни погодилася прийняти групу з понад 700 дітей разом із їхніми опікунами. З цією метою мав бути створений центр, де викладання велося б польською мовою, а також викладалися б польські звичаї та рідні традиції.

Матір Божа Ченстоховська в Пахіатуа

Наймолодших дітей розмістили у містечку Пахіатуа, що лежить у південній частині Північного острова, на березі озера Вайрарапа. Раніше тут був табір для громадян країн Осі. Однак інтернованих перевели в інше місце, а будівлі підготували для прийому дітей. «Тут для нас створили Малу Польщу — зі школою, костелом, медичним доглядом, польським скаутингом», — розповідала вже доросла учасниця. Духовну опіку над дітьми здійснювали священик Міхал Вільневчич , сибіряк, а також сестри-шаритки — Марія Александрович та Анна Тобольська .

Символічний кордон поселення позначала біла грота зі статуєю Марії . Її збудували з каменю, видобутого з річки Мангатайнока, і відтоді це місце стало неформальним, але жвавим релігійним центром . Коли через роки каплиця піддалася корозії, у 70-х роках XX століття Комітет пам’яті польських дітей закликав розробити проект нового пам’ятника і схвалив ідею, запропоновану новозеландською скульпторкою Танею Ашкен . У новий пам’ятник було вплетено історичні реліквії, і донині на ньому можна побачити польський прапор.

До Нової Зеландії також прибула Матір Божа Ченстоховська у вигляді ікони з Італії. Автор твору — художник, в’язень лагерей та солдат 2-го корпусу — старший сержант Фелікс Кшевінський створив його після визволення Лорето влітку 1944 року. Копія ікони Матері Божої Ченстоховської потрапила до поселення польських дітей у Пахіатуа разом із солдатами 3-ї Карпатської стрілецької дивізії 2-го корпусу Польських збройних сил на Заході. Вони вивезли ікону на Антиподи, немов дорогоцінну реліквію. Таким чином, вона приєдналася до кількох десятків інших копій образу Чорної Мадонни, розкиданих по всьому світу.

У Новій Зеландії ікона Ченстоховської Богоматері була покровителькою дітей, які двічі залишилися сиротами — без батьків і без батьківщини, — а також їхніх вихователів. Також новозеландці, які працювали в таборі, — що цікаво, часто ветерани війни, — брали участь у богослужіннях чи то біля каплички, чи біля ікони Марії, яку у 2010 році , у 70-ту річницю депортації поляків углиб СРСР, «полонуси» подарували місцевій парафії святої Бригіди . Про це повідомляє меморіальна дошка перед входом до храму . Відтоді щороку, 26 серпня відзначається свято, присвячене Пресвятій Діві Марії Ченстоховській.

Поляки в Новій Зеландії після Другої світової війни

Здорові, нагодовані та доглянуті діти мали повернутися з Пахіатуа до вільної Польщі, щойно стихнуть зловісні відгомони війни. Однак цього не сталося. Табір було закрито в 1949–1952 роках ( наводяться розбіжні дати), коли Польща, формально незалежна, залишалася в радянській зоні впливу. Не всі біженці хотіли й могли повернутися до ПНР . Частина колишніх солдатів 2-го Польського корпусу (Армії Андерса) вирішила приєднатися до своїх рідних в Аотеароа, як на мові маорі називають Нову Зеландію.

Наступні покоління пахіатуанських підлітків виростали в красиву та розумну молодь. Вони закінчували місцеві школи, ставали не лише частиною польської діаспори, а й повноправними мешканцями цієї дружньої країни . Це гарантувало їм і закон, а прем’єр-міністр Фрейзер повторював:

«Влада Нової Зеландії завжди вважала і вважатиме, що польські діти є їхніми гостями в цій країні. […] Бажанням нашого уряду є те, щоб ці молоді люди мали необмежену свободу вибору і щоб їхній вибір ґрунтувався виключно на їхньому майбутньому щасті».

Не всім така політика припала до душі. Чулися також голоси обурених корінних мешканців , які скаржилися на надмірну щедрість можновладців. У відповідь наводився аргумент, що перебування польських дітей у Новій Зеландії було значною мірою проектом, що фінансувався за рахунок коштів польського уряду в екзилі . Однак безсумнівно, що без доброзичливої підтримки місцевих жителів, їхньої щирої залученості та матеріальної допомоги нічого б не вдалося. А поляки віддячили новій батьківщині так, як вміли найкраще. Тут вони укладали шлюби, в тому числі мішані, тут народжувалися наступні покоління. Багато колишніх емігрантів стали визнаними інженерами, економістами чи юристами. Однак вони ніколи не забували ані про країну свого народження, ані про «Маленьку Польщу» в Пахіатуа.

Каплиця та польський музей у Пахіатуа

Після закриття кампусу в Пахіатуа тут було створено сільськогосподарське господарство , а єдиною пам’яткою про перебування польських дітей у роки війни є кам’яна капличка . Сьогодні тут діє центр польської діаспори з невеликим музеєм , у якому можна побачити, зокрема, макет табору та позначені на плані «вулиці» зі знайомими назвами, як-от Варшавська.

У костелі св. Бригіди також є меморіальна дошка, встановлена у 1969 році вже дорослими мешканцями табору, які таким чином подякували за підтримку, надану їм 25 років тому.

Серед зеленої новозеландської трави у 1975 році було встановлено незвичайний пам’ятник, який має увічнювати місце розташування табору. Виконана з білого каменю скульптура мала при відповідному падінні сонячних променів відкидати тінь у формі матері, що тримає на руках дитину. На жаль, робітники, які встановлювали пам’ятник, не були про це попереджені й встановили скульптуру під досить випадковим кутом . Тому інтерпретація гри світла й тіні залишається виключно на розсуд того, хто дивиться.

З часу описаних подій минуло майже 80 років, і більшості емігрантів уже немає на світі. Тож не дивно, що спогади про ті гірко-солодкі роки — одна з дітей з Пахіатуа згадувала, що саме в таборі вперше в житті скуштувала солодощів — стираються в пам’яті. Однак нам залишається вірити, що добро, зроблене колись, повертається, і тепер, можливо, саме ми зможемо віддячити комусь тим самим.

Автори:

Feliks Krzewiński (malarz; Polska), Tanya Ashken (rzeźbiarka; Nowa Zelandia)

Час створення:

1942–1975

Публікація:

17.02.2023

Останнє оновлення:

31.08.2026
Дивитися більше Текст перекладено автоматично

Пов'язані проекти

1
  • Архів Полонік тижня Дивитися