Вибрані твори Тамари Лемпіцької у закордонних колекціях

Казка Тамари Лемпіцької

У біографії, яку художниця Тамара Лемпіцька (уроджена Гурвіц) склала на зразок картини, правда неодноразово замінювалася вигадкою. Незважаючи на багаторічні дослідження її біографії, завдяки яким ми сьогодні знаємо, що, всупереч її власним заявам, вона походила не з заможної польської аристократичної родини, а з середньозаможного міщанського середовища польсько-латвійських євреїв, а також що вона народилася в 1894, а не в 1898 році, — досі не вдалося однозначно встановити місце її народження. Можливо, питання, чи було це у Варшаві, чи в Москві, ніколи не отримає однозначної відповіді. Незалежно від вирішення цього питання, не викликає сумніву, що польська аристократичність відіграла важливу роль у створенні нею публічного іміджу. Стратегія приховування єврейських, міщанських коренів — цілком можливо, що частково зумовлена бажанням уникнути дискримінації, але також прагненням надати рис незвичайності, іншості, екзотики своєї історії — при одночасному підкресленні приналежності до польських еліт — нагадує карнавальну зміну ролей, а також казкові оповіді. Як і в кожній казці, так і в історії про Лемпіцьку ми знайдемо «принца», що перебуває в її тіні, роль якого спочатку, з 1916 року, виконував її перший чоловік — вродливий юрист Тадеуш Лемпіцький (1889–1950), а потім, з 1934 року, — другий чоловік — барон, власник величезного маєтку в Австро-Угорщині Рауль Куффнер де Діозег (1886–1961). Створена нею легенда нагадує казкову історію також тому, що містить моменти відплати за завдані кривди. Після втрати маєтку та еміграції з Російської імперії до Парижа внаслідок Жовтневої революції Лемпіцька досягає успіху як сексуально визволена, негетеронормативна мисткиня, що живе поза межами традиційної моралі; також її від’їзд за океан — здійснений на тлі зростаючих суспільно-політичних напружень напередодні Другої світової війни — закінчується щасливим фіналом: вона здобуває популярність серед аристократичних еліт та зірок Голлівуду. Останні роки, проведені в спокої в резиденції в Куернаваці, увінчує ж вражаючий епілог — згідно з волею художниці, її прах розсипають над вулканом Попокатепетль.

Міжвоєнний стиль живопису Лемпіцької: арт-деко

Тамара Лемпіцька увійшла на мистецьку сцену Парижа одразу після закінчення Великої війни. Її творчість міжвоєнного періоду відображає естетичні та соціальні перетворення, що відбувалися в той час. У ній ми можемо впізнати відгомін навчання у приватних школах набіста Моріса Деніса (1870–1943) та кубіста Андре Лоти (1885–1962), який звертався до репертуару класичного мистецтва. Саме досвід, здобутий у їхніх майстернях, сформував її зрілу художню мову — таку, що поєднує натхнення мистецтвом старих майстрів із сучасною формою. Важливим орієнтиром для її тогочасних формальних пошуків був також напрям повернення до порядку, що відходив від авангардних рішень початку століття. Лемпіцька здобула популярність у 20-х і 30-х роках XX століття насамперед завдяки портретам, що зображували представників аристократії, духовенства, а також персонажів з маргінальних верств суспільства, написаних у стилі, який нині називають ар-деко. Ці картини вирізнялися компактними кадрами, сильним світлотіньовим контрастом, точним малюнком, гармонією композиції та геометризацією форм.

Сакральне та еротика

Серед портретів особливий інтерес і суперечки викликали жіночі оголені фігури, що мали тілесний, чуттєвий характер — такі, що, як висловився історик мистецтва Марцін Лаховський, «знаходилися на межі індивідуальної суб’єктивності та об’єктивації». Значну частину з них становлять композиції, в яких художниця переосмислила мотиви, запозичені з міфології та християнського сакрального мистецтва, використовуючи їх для розширення меж представлення гендеру та сексуальності жінками. Створюючи ці твори, що відкрито демонструють насолоду та нерідко негетеронормативну орієнтацію моделей (переважно також своїх партнерок), Лемпіцька водночас переосмислювала власну позицію жінки-художниці. Вона демонструвала свою приналежність до професії художника в рамках чинного, визначеного чоловіками канону мистецтва, водночас підважуючи його принципи шляхом підкреслення власної суб’єктності.

Лемпіцька створювала еротичні образи жінок, звертаючись до уявлень про сплячу Аріадну чи відпочиваючу Венеру, відгомін чого ми можемо знайти, наприклад, у оголеному образі «La Bella Rafaela» ( 1927), що сьогодні перебуває в приватній закордонній колекції. Діагональна композиція, до якої художниця згодом повернеться ще двічі, була побудована таким чином, щоб спрямувати погляд глядача на лоно зображеної. У своїх картинах художниця також охоче зверталася до іконографії екстазу християнських містичок. Цей тип зображення став для неї, зокрема, натхненням для створення олійного живопису на дошці під назвою «Свята Тереза з Авіли», що знаходиться в приватній колекції за кордоном, що зображує іспанську кармелітку періоду Контрреформації та є відсиланням до скульптури «Екстаз святої Терези» (1647–1652) роботи Джованні Лоренцо Берніні. У зображенні містички, яка, позбавлена творчої ролі в Церкві, зуміла заявити про себе в ній завдяки «художній» уяві, Лемпіцька підкреслила чуттєвий вимір жіночого досвіду, який у міжвоєнне двадцятиріччя все ще був обтяжений табу. Звернений до неба погляд, відомий з релігійних зображень екстатичок, можна також побачити у картині «Мадонна в тонді» (близько 1935 р.) із колекції MUDO — Musée départemental de l’Oise у Бове, а також у олійному полотні «Перше причастя» (1928 р.) із колекції Musée d’Art et d’Industrie у Рубе. На останньому зображенні витає чудова голубка, про яку Фернан Валлон у 1930 році писав: «[...] підступна посланниця Венери, вишукана й диявольська імітація Святого Духа, піднімає дзьобом край вуалі. Вона обіцяє своїй господині, що після миттєвого відвідування Богом цього маленького серця, готового ось-ось переповнитися, на неї чекатимуть прекрасні уста любові жінки-дитини». Узяті разом, натхненні уявленнями про сакральне образи показують, як релігія лягла в основу способів зображення «Нової Жінки», які Лемпіцька допомагала формувати у міжвоєнний період через свою художню практику.

Додаткова література

П.Дж. Бірнбаум, «Тамара де Лемпіцька: уособлення Сучасної Жінки», «Архів еміграції. Дослідження — Нариси — Документи» 2012, т. 1–2 (16–17), 116–126.

М. Лаховський, Тамара Лемпіцька у колі художніх натхнень, у: «Тамара Лемпіцька та арт-деко. Традиція та сучасність , ред. М. Козель, М. Лаховський, М. Мушковська та ін., каталог виставки, Національний музей у Любліні, Villa la Fleur, Варшава 2023, с. 43–49.

Г. Морі, «Тамара де Лемпіцька. Королева модерну» , каталог виставки, Complesso del Vittoriano у Римі, Мілан 2011.

К. Мечковська, «Тамара Лемпіцька: між фактами та творчістю»