Одним із найпохмуріших місць на карті Львова є в’язниця «Бригідки», що розташована за адресою: сучасна вулиця Гродецька, 24. Колишні будівлі сестер-бригідок стали мовчазними свідками трагедій і злочинів часів війни та окупації.

Будівля в стилі ренесансу була зведена у 1614 році для жіночого ордену Найсвятішого Спасителя (Ordo Sanctissimi Salvatoris Sanctae Brigittae Sigles), історія якого сягає 1350 року і пов’язана з постаттю святої Бригіди Шведської. У 1376 році папа Урбан V затвердив правило ордену, яке спочатку передбачало створення чоловічих і жіночих спільнот, проте на час оселення бригідок у Львові існувала лише жіноча гілка ордену. На землях Речі Посполитої до жіночих згромаджень, очолюваних бригідками, вступали шляхтянки із заможних родин, тому черниць цього ордену називали «шляхетними панянками». «Новим є монастир дівиць святої Бригіди, в якому близько тринадцяти дівиць і вдів служать Богові», — писав у 1619 році львівський архієпископ Ян Анджей Прохніцький про монастир, заснований кількома роками раніше. Засновницею та першою настоятелькою монастиря була Анна Порадовська, яка приїхала до Львова з Любліна у 1613 році, де протягом десяти років перебувала у місцевому згромадженні сестер-бригідок. Монастир користувався значною повагою, у деякі роки до нього входило навіть 50 сестер, однак зазвичай ця кількість була меншою, особливо в період епідемій або набігів та воєн. У 1684 році ми читаємо:

«У монастирі сестер Святої Бригіти на передмісті Кракова цього року спалахнула чума, від якої, як подейкували, за один тиждень загинуло 15 побожних і доброчесних черниць, немов від одного удару, бо всі померли від однієї хвороби. Казали, що вони самі накликали на себе цю чуму листом, і з цієї причини було наказано уникати їх і не заходити до цього монастиря, у якому з 50 черниць, що колись там мешкали, досі залишилося в живих лише кілька».

У бухгалтерських книгах монастиря зафіксовано трохи більше двадцяти прізвищ черниць з середини XVIII століття, а у звіті за 1781 рік — 23. Багато з них були родичками — сестрами, кузинами, племінницями та двоюрідними сестрами, що було поширеним явищем, наприклад, дві панни Шанявські, чий приданий у розмірі 5 тис. злотих було записано сукупно, як це робили у випадку сестер.

У 1682 році львівський монастир сколихнув скандал, коли три черниці (сестри Констанція та Христина Моджиньські та панна Непримерська), використавши отруту, надану їм дядьком Модржинських, каноніком Станіславом Воєнковським, отруїли свою настоятельку. Як читаємо в «Хроніці міста Львова» Т . Йозефовича:

«Адже у згаданому монастирі деякі черниці вчинили великий гріх. На той час монастирем керувала пані у зрілому віці, сповнена релігійності, богобожна та найсуворіше дотримувалася своїх правил, Анна Мілевська. Оскільки вона докоряла й карала за вільні розмови, надмірне проведення часу поза межами монастиря та інші непристойності деяких сестер, а особливо у черниці Констанції Модржинської, яка була родичкою згаданої настоятельки, яка частіше за інших витрачала час на розмови, і, помічаючи ту саму помилку, суворіше її докоряла, через цих та інших співучасниць, що змовилися проти неї, вона була отруєна. Цей огидний проступок і зрадницька злоба відразу стали відомі не лише іншим черницям, а насамперед лікарям і цирульникам, а зрештою — всьому місту, що принесло велику ганьбу ордену та монастирю. Тож до в’язниці було відправлено: Непску, Констанцію Моджинську та її сестру Кристину; а інші черниці, які знали про злий намір, розповіли про те, що сталося, і звинуватили настоятеля, який був дядьком Моджинських, у навмисному підкиданні отрути. Кожну з них після розслідування на підставі вироку архієпископа було покарано позбавленням старшинства, права голосу, місця, зняттям завіси, деякі — пороттям, тривалим ув’язненням, усуненням від управління монастирем, відправленням, нібито у вигнання, до іншого монастиря, та іншими покараннями відповідно до провини […]».

Важко перевірити цю інформацію, оскільки, згідно з монастирськими документами, Анна Мілевська на той час уже не була настоятелькою (з 1674 року цю посаду обіймала Катажина Нарайовська), а з-поміж монахинь, звинувачених у проступку, лише Кристина Модржинська згадується у 1709 році в монастирських документах (як бенефіціарка заповіту, складеного на її користь). На жаль, монастир неодноразово руйнувався — вже 1648 року його спалили під час козацьких набігів, а 1704 року будівлі розграбували шведи. Монастирські документи також зазнали руйнування або зникли.

Оскільки монастир розташовувався на передмісті Львова, спочатку він був дерев’яним, адже за межами міста заборонялося зводити цегляні будівлі, щоб у разі облоги вони не могли слугувати загарбникам. Уже в другій половині XVII століття черниці, що проживали на передмістях, почали домагатися дозволу на будівництво принаймні цегляних підвалів, до яких можна було б повернутися після відступу ворога та розпочати відбудову. У XVIII столітті, у зв’язку зі змінами в міських укріпленнях, заборона на зведення цегляних будівель втратила актуальність, тож на початку століття дерев’яні споруди замінювали цегляними. У звіті львівського архієпископа Яна Скарбка за 1731 рік ми читаємо, що монастир бригідок, який перебував під його владою, раніше був здебільшого дерев’яним, але саме тоді розпочалося будівництво його «міцних мурів». Ще в 1730–1740 роках відбулася капітальна перебудова монастиря завдяки пожертві Міхала Конецьпольського, а в 1749 році, зокрема, ремонтували монастирські вікна. У цей період біля монастиря також було зведено невелику церкву на честь святого Петра.

Формально сестри-бригідки займалися навчанням і вихованням дівчат із заможних родин, але робили це в настільки незначному обсязі, що цей факт не допоміг врятувати орден від розпуску наприкінці XVIII століття. У Львові існувало кілька значно більших і популярніших монастирських шкіл, тож сестри-бригідки займалися скоріше початковою освітою (читання, письмо, молитва, можливо, навчання шиттю). У 1781 році, незадовго до розпуску ордену, ігуменя пояснювала австрійській владі, що «дівчата не навчаються через брак місця», а монастир може надати лише 9 ліжок для дівчат. Згідно з переписом монастирів, проведеним за наказом імператриці Марії Терезії у 1774 році, львівський монастир налічував лише 20 черниць, і на день розпуску (6 вересня 1782 року) ця кількість, ймовірно, суттєво не змінилася. Сестри з усіх галицьких монастирів бригідок — у Львові, Самборі та Сокалі — тоді залишили монастирі й переїхали до Варшави або Любліна (монастирі в Бресті-Литовському та Ліпі на той час уже не існували). Вони також подали письмову заяву про те, що відмовляються від належної їм урядової зарплати; їм виплатили лише по сто флоренів так званої «дорожної допомоги» (Abfertigung).

У 1783 році імператор Йозеф II під час перебування у Львові призначив будівлі монастиря бригідок для використання як в’язницю, що свідчить про те, що споруди мали бути міцними. Майно львівських бригідок було оцінено у понад 80 тис. флоринів. Частину дрібніших нерухомостей влада продала на аукціоні у 1784 році.

На рубежі XIX і XX століть було перебудовано інтер’єри в’язниці, яку ліквідували у 1914 році. Незадовго до початку війни, під час знесення стін, завдяки зусиллям львівського історика й діяча Олександра Чоловського (1865–1944) вдалося врятувати примонастирський костел, як ми читаємо в «Kurier Ilustrowany» від 3 січня 1914 року: «залишений під час знесення в’язниці, розміщеної в примонастирській будівлі, як пам’ятка архітектури XVII століття».

За часів Другої Республіки Польської монастир Бригідки перетворився на політичну в’язницю, де утримували українських націоналістів. На фасаді будівлі в’язниці розміщена меморіальна дошка, що увічнює втечу частини з них у червні 1939 року. Після вступу радянських військ до Львова в’язниця використовувалася для утримання польських політичних і військових діячів, зокрема генерала Владислава Андерса. Вітольд Шолгіня у книзі «Скринька львівських спогадів», повних таких описів, так згадував осінь 1939 року:

«Бригідки, як, втім, і всі в’язниці після вересня 1939 року, були переповнені поляками. Навіть здавалося, що стіни розпухли. Там сиділи чоловіки, сиділи жінки, сиділи діти. Хто був поляком — того якнайшвидше замикали або ще швидше вивозили. […] Хто не хотів зректися польського громадянства — до в’язниці. Хто працював у польській організації — до в’язниці. Хто працював до війни — до в’язниці. Хто служив у польській армії — до в’язниці. А оскільки всі, як правило, служили в польській армії й були поляками — одного за одним, одного за одним змивали польські домівки з поверхні Львова».

Після початку німецько-радянської війни 1941 року НКВС вбило політичних в’язнів, утримуваних у Бригідках. На той час кількість ув’язнених становила близько 4 тис., і радянські війська здійснили масове винищення щонайменше половини з них, а перед тим, як покинути Львів, ймовірно, також підпалили тюремні будівлі. Коли нацисти увійшли до міста й захопили в’язницю, вони змусили євреїв прибирати трупи, а потім їх також вбили. Варто додати, що назву вулиці, на якій розташована в’язниця, під час німецької окупації у 1942 році було змінено на «Kerkerstrasse» (В’язнична). Цю подію описала викладачка Львівського університету, борчиня за незалежність Кароліна Ланкороська у «Воєнних спогадах»: 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945:

«Бригідки», знаменита львівська в’язниця, були другою річчю, про яку ніхто не міг говорити спокійно. Адже більшовики винищили всіх в’язнів перед відходом, а німці протягом кількох днів дозволяли населенню оглядати повністю зруйновану в’язницю в тому стані, в якому вони її застали. Туди ходила половина Львова, шукаючи найближчих серед трупів, настільки спотворених, що впізнання зазвичай було справою цілком безнадійною. Там були й священики, розп’яті на стіні: один із розарієм, протягнутим крізь обидві очні ямки, а інший — із хрестом, позначеним цвяхами, вбитими в груди, та ще дуже багато інших. Незважаючи на все, деякі трупи були впізнані рідними, нерідко за клаптем одягу або за зубами. Про ці сцени говорили всі, бо просто через три місяці вони ще не могли думати ні про що інше».

Нині в будівлях колишнього монастиря бригідок розташований слідчий ізолятор № 19, і ще до кінця 80-х років тут виконували смертні вироки. Існували плани перенести в’язницю за межі міста, але з огляду на нинішню політичну ситуацію важко сказати, коли вони будуть втілені в життя. Можна лише сподіватися, що ганебні традиції часів попередніх воєн більше ніколи не повторяться в цьому місці.

Адреса: вул. Гродецька, 24, Львів, Україна