Віктор Баворовський народився в Колтові біля Злочува в 1825 або 1826 році, син Юзефа Баворовського та Феліції, уродженої Старженської. Під псевдонімом Віктор з Баворова він був автором перекладів багатьох відомих творів польською мовою, зокрема Шиллера, Гете та Гюго. Окрім літературної творчості, він зробив внесок у розвиток польської культури завдяки величезним колекціям, які зібрав у бібліотеці, що носить його родинне ім'я, і які включали безцінні історичні джерела, пам'ятки польської писемності, друковані та рукописні твори, а також витвори мистецтва.

Пристрасть до колекціонування виникла у Баворовського ще в дитинстві, її надихнула вчителька його сестри, Марія Престіот. Вона розповідала десятирічному Віктору про своє перебування в будинку колекціонера графа Атанасія Рачинського та його брата Едварда, дипломата і мецената, засновника першої публічної бібліотеки у Великопольщі (1829). На подальший шлях Віктора також вплинув його власний вчитель Казимир Кунашевський, автор перекладу "Паризьких роздумів" Міцкевича німецькою мовою, опублікованого в Лейпцигу в 1843 році. Баворовський згадував, що отримана ним освіта, типова для держави і епохи, на жаль, не включала польську мову, а також історію і культуру, яких йому дуже не вистачало. У своїх спогадах він скаржився, що виріс "наче в чужій країні, бо довкола себе чув усі мови, крім польської. І вдома, і в суспільстві розмовляли французькою, а іноді й англійською. У школах і в органах влади переважала німецька мова. З людьми розмовляли русинською". Він підкреслював, що йому самому довелося компенсувати ці недоліки пізніше в житті, що було нелегко у Львові 1840-х років, який Баворовський описував як "осередок розумового застою, відмирання всіх патріотичних почуттів".

Своїм патріотичним вихованням він завдячував батькові - "старому солдату, землевласнику, патріоту", вищезгаданому вчителю, а в пізніші роки також урокам польської мови, які з 1847 року брав у Яна Непомуцена Камінського - письменника, редактора "Львівської газети" і творця польської театральної сцени у Львові. Завдяки впливу обох вчителів молодий граф також почав писати і перекладати літературу, хоча ці захоплення не схвалював його дядько, Міхал Старженський, під опікою якого Баворовський опинився після смерті батьків.

Ставши незалежним і бажаючи присвятити себе організації бібліотеки, яку він називав "стрижнем свого існування", він залишив державну роботу, на яку пішов після закінчення університету згідно з бажанням свого дядька. Підтримку в реалізації проекту свого життя, яким мала стати бібліотека, він отримав від Адама Міцкевича, у якого Баворовський гостював на зламі 1852 і 1853 років. Після повернення з Парижа граф взявся за розробку статуту, який мав регулювати засади "наукової установи за зразком Оссолінських у Тарнополі". Мету установи він виклав у своєму заповіті (перший варіант був написаний 2 липня 1857 року), написавши про колекції, які "з великою працею і витратами, а також з особливою любов'ю не тільки повністю існували для нащадків, але й збільшувалися в розмірах і приносили користь країні".

Бібліотекою мала опікуватися спеціально створена "Баворовська ординація", якій граф пожертвував увесь свій маєток. Після смерті засновника, згідно з його заповітом, Ординацію очолив його брат Вацлав, після якого ці обов'язки перейшли до його племінника Міхала (він вступив на посаду в 1909 році). Заповіданий у заповіті дохід у розмірі 9 000 прусських талерів мав щоквартально передаватися директору бібліотеки з метою підтримки та розширення колекції, публікації публікацій з польської історії або фінансування премії за найкращі роботи на цю тему. Баворовський визначив структуру і завдання постанови, створив раду для нагляду і контролю, а також вимоги до призначення директора і бібліотекарів, які повинні були бути "відмінними польськими вченими" з бездоганною поведінкою і лояльністю, не молодше 30 років. Бібліотечна робота мала бути їхнім єдиним постійним заняттям. Від самого початку Баворовський дбав про те, щоб його колекція приносила "значну наукову користь нації", як він сам висловлювався, не будучи просто "мертвим нагромадженням гравюр, рукописів", а була джерелом знань про польську історію та культуру, пробуджуючи в них "пристрасть і стимул до праці на національному та літературному поприщі".

Як уже згадувалося, згідно з першими планами, будівля бібліотеки мала бути збудована в Тернополі. Зрештою, бібліотека була відкрита у 1861 році, після того, як частину колекції Баворовського перевезли з Мишковиць біля Тернополя до будівлі колишнього арсеналу на перехресті вулиць Баворовського (нині Липова) та Сикстуської (нині Дорошенка). Будівлю, що датується 17 століттям, збудував коронний камергер Миколай Сенявський (пом. 1636 р.), а генерал коронної артилерії Павло Гродзіцький (пом. 1645 р.) мав облаштувати в ній арсенал. Товсті стіни в нижній частині будівлі, які збереглися до наших днів, свідчать про її оборонний характер. Потім арсенал був перенесений до Старого Сіолу, а будинок Сенявського переходив з рук в руки. З 1833 року він належав Юзефу Баворовському, який купив його у Катерини Зимморович (дочки Юзефа Бартоломея Зимморовича, письменника і поета, а також літописця і бургомістра Львова), а потім у 1854 році його успадкував Віктор, коли маєток був поділений між синами Юзефа. Як власність Баворовських, він був перебудований у неокласичному стилі у 1830-1840-х роках за проектом Ігнація Шамбреза (1758-1835), архітектора чеського походження, професора будівництва у Краківському та Львівському університетах. Це двоповерхова будівля, збудована за прямокутним планом на високому кам'яному цоколі. Різноманітності масі надають ризаліти та наріжна вежа, а фасад прикрашають пілястри, гірлянди, балюстради та кроквяний карниз. На бічному фасаді розміщена скульптура коня, а інтер'єр прикрашає фриз з міфологічними сюжетами. Скульптурне оздоблення фасаду та інтер'єру створив львівський художник Ян Шимзер (1793-1856).

Спочатку колекції розташовувалися у двох залах на першому поверсі (стародруки, архів, майстерня та квартира) та двох на другому поверсі. На другому поверсі була представлена колекція польського живопису. Зали були обставлені меблями в стилі ампір і бідермаєр, прикрашені скульптурами, гіпсовими зліпками, дзеркалами та меморіальними речами. Бібліотека мала власну печатку, екслібрис та канцелярське приладдя. Як писав сам граф:

"[...] до однієї шафи французьких книг, успадкованих і колекції картин італійської школи та інших іноземних книг, придбаних разом з цим будинком моїми батьками у Старженських, додалася бібліотека родини Стадницьких зі Жмігруда, вже згадана в книгах бібліографії Лелевеля [....], збірка рукописів Стронцінських [...] амвросіївські рукописи Грабовського, каштелянські рідкісні гравюри Леона Дембовського, русинські гравюри та рукописи львівських міських хронік Зубрицького Русина".

Це лише частина великої колекції Баворовського. Згідно з переписом 1856 року, колекція містила близько 6 000 томів польських творів, 3 000 іноземних творів і 500 рукописів (у 1861 році ця цифра зросла до 1 000). У березні 1863 року фонди бібліотеки Баворовського налічували 13 000 томів книг і брошур, 1200 рукописів, 160 дипломів, 500 автографів, 394 нумізматичні гравюри, 180 карт та інших "старожитностей", 160 картин польських, італійських, німецьких і голландських майстрів, зокрема Брейгеля, Флоріса, Ланцані, де Рібери, Яннека і Коссака, а також 10 000 гравюр. Серед найцінніших колекцій Баворовський називав Кодекс Длугоша, Кадлубекську хроніку, хроніку Марціна Бєльського, Віслицькі статути, гербарії, різні видання Святого Письма, перші видання Рей, "величезне зібрання проповідей Гжегожа з Жарновця", різні словники, енциклопедії та праці видатного мовознавця Алоїза Осінського. Тут також зберігалося понад сотню рукописів і відбитків праць Амвросія Грабовського з історії Кракова 15-18 століть, середньовічні місали і твори з бібліотеки Сигізмунда Старого і Сигізмунда Августа (деякі з них мали вишукані художні палітурки з кованого срібла або срібної бляхи). До колекції також входили зразки зброї, годинників, порцеляни та нумізматики. Відомі письменники, історики та колекціонери, з якими листувався Баворовський, вплинули на його подальші плани щодо розвитку бібліотеки. Він мав намір доручити опіку над колекцією Йоахіму Лелевелю, який перебував в еміграції, але отримав від нього відмову, виражену в словах "Я хочу залишитися і померти у вигнанні, бо це суперечило б мені самому". Так першим директором став відомий історик і бібліотекар, онук відомого письменника - Юзеф Корженьовський. У цей період Баворовський оселився у Мишковицях, що за 12 км від Тернополя, де присвятив себе перекладацькій та редакторській роботі, керував родинним маєтком, зрідка виїжджав за кордон (зокрема, у 1872 та 1878 роках відвідав Віктора Гюго).

У листі від 30 березня 1881 року тодішній спікер, президент і почесний громадянин Кракова Міколай Зиблікевич "з найвищою вдячністю" підтримав висловлені Баворовським плани "виділити все [...] майно такого значного розміру і наукові колекції для наукових, мистецьких і гуманітарних цілей". Спочатку бібліотекою користувалися переважно визнані науковці, які заслуговували на довіру, для власних наукових досліджень. Як писав д-р Войцех Кентшинський у дослідженні з історії бібліотеки, опублікованому у Львові в 1892 році:

"Оскільки власник зазвичай проживає в сільській місцевості, користуватися його бібліотекою дозволялося лише окремим особам, [...] які всі з захопленням говорять про скарби, що містяться в колекції його рукописів. Однак в останні роки граф Баворовський, щоб дати можливість ширшим колам скористатися багатством своєї бібліотеки, великодушно дозволив дирекції Оссолінеуму виступати посередником між нею та місцевими науковцями, з чого багато хто скористався і продовжує користуватися. Граф Баворовський заслуговує на подяку і вдячність за таке сприяння".

Бібліотека була відкрита для публіки вже в жовтні 1900 року, а постійними відвідувачами в той час були професори Львівського університету Людвік Фінкель, Шимон Аскеназі, о. Ян Фіялек, Кирило Студзінський, професор Ягеллонського університету Францішек Пєкосінський, а також науковці з-за кордону, в тому числі з Парижа та Відня. У 1913 році кількість читачів досягла 766, а в міжвоєнний період - майже тисячі. У 1937 році колекція налічувала близько 1 700 рукописів, близько 60 000 друкованих видань, у тому числі 8 000 польських творів 16-18 століть, і 10 000 гравюр.

Колекції, що стосуються як сучасної історії, так і далекої історії Речі Посполитої, постійно зростали завдяки пожертвам і купівлям. У 1858 р. львівський літописець Діонізій Зубжицький передав усю свою колекцію до бібліотеки Баворовського, яка, у свою чергу, поповнилася відділом слов'янської літератури та історії Русі, який, за словами одного з дослідників, "складається з творів, які часто є досить рідкісними". Особливе значення мало придбання книгозбірні Зигмунта Чарнецького - цю операцію описав тодішній директор бібліотеки д-р Рудольф Котула у дослідженні, опублікованому в 1926 році:

"[...] Бібліотека знайшла кошти, щоб здійснити операцію, яка була архаїчною для її майбутнього розвитку. У 1914 році вона придбала книжкову колекцію покійного графа Зигмунта Чарнецького з Руська і Гоголево у Великій Польщі. Це створило цілу епоху в історії Бібліотеки, оскільки вона об'єднала з колекцією Баворовського одну з найцінніших книжкових збірок у Польщі в галузі нашої давньої літератури, яка має першокласну і просто виняткову матеріальну цінність. Купівля, яку спочатку спонсорував Гурток консерваторів колишньої Східної Галичини, а потім Академія наук і мистецтв у Кракові, була здійснена тодішнім Національним департаментом під головуванням покійного Адама графа Голуховського, який, завдяки щедрості спадкоємців графа Чарнецького, заплатив дуже низьку ціну, всього 180 000 німецьких марок золотом".

Діяльність Фундації ім. Віктора Баворовського припинилася з початком Другої світової війни. Під час радянської окупації, в результаті так званої концентрації фондів, колекція Баворовських була включена до книгозбірні Національного інституту ім. Оссолінських, а в 1940 році стала філіалом Київської філії Бібліотеки Академії наук УРСР. Директор бібліотеки Рудольф Котула був депортований до Казахстану 13 квітня того ж року. Під час німецької окупації (до липня 1944 р.) філію єдиної центральної державної бібліотеки (Staatsbibliotek Lemberg), створеної в листопаді 1941 р. з усіх наукових бібліотек Львова і підпорядкованої Головному бібліотечному управлінню Генерального губернаторства, очолював професор Мечислав Ґенбарович. Навесні 1944 року він очолив евакуацію найціннішої частини колекції до Кракова - її вивезли потягом у 67 ящиках двома транспортами: 18 березня і 2 квітня, а потім розмістили у підвалах-складах Ягеллонської бібліотеки, де вони мали безпечно перечекати до кінця війни. Однак німці перевезли їх у липні 1944 року до Нижньої Сілезії, в Аделін (Загродно) біля Злотор'я. Після війни частина колекції потрапила до Національної бібліотеки та Оссолінеуму у Вроцлаві.

Сам Баворовський не дожив до цих буремних часів - під загрозою сліпоти він покінчив життя самогубством. "Kurier Lwowski" від 5 грудня 1894 року повідомляв:

"відомий перекладач Байрона, вчора о 5 годині пополудні наклав на себе руки [...]. Йому було 88 років, і причиною, ймовірно, були болі в очах. Він був мільйонером. Він не обіймав жодної посади, жив усамітнено і вже багато років як розлучився з родиною. Він був старим холостяком і диваком. На суспільство він мав вічну образу за те, що воно не оцінило належним чином його літературні заслуги".

Заслуги графа були згадані в некрологах, опублікованих, зокрема, у Львові, Кракові, Варшаві та Санкт-Петербурзі.

На рубежі 20 століття доля колишньої споруди Баворовянумів складалася не найкращим чином. Палац перебував у жахливому технічному стані - стіни тріскалися, а стелі були під загрозою обвалу. У 2003 році його закрили для відвідування з міркувань безпеки. Реставрацію було завершено у 2006 році за кошти Фундації Антоновичів та подаровані Оссолінеумом. Зараз у будівлі знаходиться відділ мистецтв Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.

Місцезнаходження: Палац Баворовських, вул. Бібліотечна, 2, Львів, Україна