Марія Дуленбянка (народилася 21 листопада 1858 року в Кракові, померла 7 березня 1919 року у Львові), художниця-живописиця, феміністка та громадська діячка, відома сьогодні переважно через свої (для багатьох суперечливі) стосунки з Марією Конопніцькою, була тісно пов'язана зі Львовом – тож не дивно, що у колекції Львівської галереї мистецтв є кілька її картин. Серед них – три маловідомі картини, автопортрети, що влучно відображають етапи життя Марії від її юності як скрипальки та студентки академії Юліана в Парижі, її емансипаційну діяльність, до її громадської активності під час Першої світової війни.

Незважаючи на багатогранність її творчості, Дуленбянка була майже забута, схована в тіні Марії Конопніцької. Однак мало хто знає, що у 1880-х роках Марія Дуленбянка була дуже перспективною художницею, її майстерність цінували, зокрема, Станіслав Віткевич, Войцех Ґерсон та Стефан Жеромський. Талант Дуленбянки ставили в один ряд з талантом Анни Білінської, з якою вона товаришувала під час навчання у французькій Академії  Юліана.


Автопортрет зі скрипкою

Перший відомий автопортрет Марії Дуленбянки був створений у 1890 році і зображає молоду тридцятидворічну, дуже струнку художницю, точніше, в даному випадку, скрипальку, в одноманітному чорному вбранні, що зливається з умовно трактованим темним тлом. У верхній частині полотна помітно світлий підмальовок та сліди пензля, що утворюють коло навколо голови дівчини. Коротке каштанове волосся та видовжене хлопчаче обличчя Дуленбянки передано дуже схематично. Тонкі та витончені руки моделі тримають скрипку та смичок, здається, ніби Дуленбянка в цю мить припинила грати, або хтось перервав її гру.

Ця робота є початком творчого таланту Дуленбянки, коли вона поступово звільнялася від академізму та різких, схожих на рисунок форм, через рембрандтівську світлотінь і темне, насичене тло, до швидких мазків пензля та пом'якшення, навіть розмиття контурів, що надавало роботі більшої живописності та ескізності.

Скрипка, на якій Марія вміла і любила грати, з'явилася на іншій картині. Понад десять років потому Марія Дуленбянка також використала її в роботі у стилі модерн "Музикант (Для своїх)" (бл. 1902 р.), в якій "фігуру скрипаля [...] перенесено на самий край полотна, таким чином вносячи в картину певну сецесійну асиметрію". Йоанна Сосновська вважала зображену постать альтер-его Марії Дуленбянки – у фігурі самотнього музиканта, який грає для себе, художниця зобразила себе – таку ж самотню і непомічену. "Дуленбянка, здається, виступає за прийняття позиції циганського художника, який сприймається як андрогінна і романтично відчужена фігура". Самотність супроводжувала Марію Дуленбянку від самого початку її навчання живопису. Вона відмовилася від сімейного життя і присвятила себе мистецтву, в той час жінки-художниці лише починали боротьбу за свою емансипацію, тому вона була відчуженою, не вписувалася в соціальну норму. Не лише з точки зору її мистецької професії, але й андрогінної зовнішності. Про це свідчить і автопортрет, на якому художниця після перерваної гри дивиться за межі картини, і навіть може скластися враження, що вона дивиться на щось безпосередньо за спиною глядача.


Автопортрет у береті

Між кінцем ХІХ століття та 1910 роком було створено ще два автопортрети Марії Дуленбянки. Перший – "Автопортрет у береті", датований приблизно 1905 роком. На ньому художниця зображена з характерною для неї (та інших "Автопортретів") короткою зачіскою та пенсне на носі. Одягнена у темно-синє пальто та великий берет того ж кольору, вона виступає з темного тла. Це найкращий автопортрет Марії Дуленбянки. Серйозність її обличчя, погляд, зосереджений на глядачеві, характеризують освічену і незалежну жінку, феміністку, художницю, матеріальним символом якої є берет, що увійшов до жіночої моди у ХХ столітті як символ емансипації. Так само і з окулярами-пенсне, які мали свідчити про інтелектуальну освіченість жінки.

Твір чудово ілюструє те, чим займалася Марія Дуленбянка на зламі століть – вона брала активну участь у боротьбі за права жінок. У середині 1890-х років вона гостро критикувала Болеслава Пруса за його антифеміністичні погляди, а невдовзі після цього намагалася домогтися доступу до освіти для жінок в Академії мистецтв у Кракові (змагаючись за посаду директорки з Ольгою Бознанською). Протягом наступних десяти років, разом з Марією Конопніцькою, Пауліною Кухальською-Райншмітт та іншими емансипованими жінками, вона організовувала мітинги, редагувала жіночі журнали (наприклад "Стер"), писала різні звернення, звіти і навіть балотувалася до Галицького сейму (у 1908 році). Подорожуючи Європою, разом із поетами брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах, найчастіше як представниця польського жіночого руху.

Останній "Автопортрет" Марії Дуленбянки

Через кілька років був створений ще один «Автопортрет» (1910), який виразно відрізняється від двох попередніх. На ньому зображена хворобливо худа і бліда художниця, силует якої, включно з головою, губиться на коричневому тлі, надаючи фігурі примарного характеру. В руках художниці видно контури палітри та пензлів, що вказує на те, що  твір ймовірно незавершений. Проте привертає увагу сумне обличчя Дуленбянки. Картина була створена в той рік, коли померла її партнерка Марія Конопніцька (яка, як підтверджують автопортрети, називала її "худою" або "анемічною" жінкою). Ймовірно, вона була написана вже після смерті поетеси і має з нею сильний емоційний зв’язок – адже художниця втратила найближчу людину, з якою прожила понад двадцять років життя. У творі пригадуються слова Марії Дуленбянки на ювілеї Пауліни Кухальської-Райншмітт: "[...] жінка шукала принцип свого буття в любові. Коли вона втрачала цю якість [...] вона втрачала також сенс свого існування, відчувала себе викинутою з орбіти життя, без мети, без підтримки, без майбутнього. Ми всі знаємо тип жінки з вічним питанням на вустах: Для чого я живу на світі? Це тип жінки, яка розчарувалася в коханні, байдуже, в якому саме. Коли вона розчаровується в коханні, то впадає у відчай або святенність. І людська любов і сама людина минають".

Окрім горя художниці,  у творі добре передано привид війни, що навис над Польщею. Крім емансипації жінок, Дуленбянка також активно займалася громадською діяльністю, а під час Першої світової війни весь свій час присвятила громадській діяльності. "Хто ж не пам'ятає цю милу постать, таку відому у Львові, в маленькому капелюшку на голові, з портфелем під пахвою, з парасолькою в руці, завжди невтомно поспішає – з "Порадні" до магістрату, з магістрату до комітету, з засідання на засідання, з наради на нараду, від консультацій благоустрою, для вирішенням певних труднощів, пошуку шляхів і людей, для вирішення проблем та потреб", – писала про неї Яніна Лада-Валіцька.

Через місяць після відновлення незалежності, Марія Дуленбянка недовго насолоджувалася вільною Польщею – всього через кілька місяців, заражена тифом, вона померла 7 березня 1919 року як емісарка Червоного Хреста.