Архітектор, архітектор Харківської учбової окружної ради та Харківського університету. Серед його найвідоміших робіт - університетські корпуси та комплекс будівель на вулиці Університетській, кілька господарських споруд у стилі неоренесансу, необароко, неоампіру та модернізму. Він був великим майстром, глибоко знав і досконало володів тогочасною архітектурою та будівельними технологіями, мав добрий художній смак. Роботи архітектора характеризуються містобудівним тактом і добре вписуються в міський простір. Будівлі, зведені за його проектами, є одними з найкращих в архітектурній спадщині Харкова, а багато з них визнані пам'ятками архітектури.

***

Віктор Чвалібог народився 8 липня 1864 року у Варшаві в родині шляхтича Валеріана Величка та Юлії Люції, уродженої Утц. Його батько мав приватну медичну практику після закінчення медичного факультету Харківського університету.

Дитинство і юність Віктор провів у Варшаві, середню освіту здобув у Варшавській нормальній школі, а покинувши рідну домівку, поїхав до Петербурга вивчати архітектуру. Невідомо, хто вплинув на вибір подальшого життєвого шляху юнака, але зрозуміло, що це був вибір його серця.

З 1883 по 1888 рік він навчався на архітектурному факультеті Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, де познайомився і подружився з майбутнім академіком архітектури, молодим харків'янином Олексієм Бекетовим (1862-1941). Відповідно до нової системи присвоєння звань в Академії, запровадженої в 1885 році, він отримав звання художника архітектури та золоту медаль за свою дисертацію. Нагорода дозволила йому протягом кількох років вирушити у творчі поїздки до Парижа, Берліна, Мюнхена, Відня та Ніцци коштом Академії.

Після закінчення навчання, як і належало за " Табелем про ранги ", йому було присвоєно звання колезького секретаря, цивільний чин X класу. Це означало, що люди цього рангу могли займати, хоч і невисокі, але керівні посади. Це дозволило йому деякий час після повернення з-за кордону працювати підрядником будівельного відділу Ериванського губернського правління на Кавказі.

11 липня 1894 року наказом Міністерства внутрішніх справ Віктор Величко був призначений на посаду позаштатного техніка Будівельного відділення Харківського губернського правління. 5 серпня 1894 року газета "Южный край" вперше згадує його на своїх сторінках як помічника на будівництві каплиці на станції Борки Харківської губернії, зведеної в пам'ять про аварію імператорського потягу 17 жовтня 1888 року.

Важливим аспектом його професійної діяльності були обов'язки архітектора правління Харківського навчального округу Міністерства народної освіти, до якого входили Харківська, Воронезька, Курська, Пензенська, Тамбовська губернії та Області Війська Донського. У 1907 році Віктор Величко був зарахований до штату Міністерства залізниць з розширенням вищезгаданих обов'язків. З 1895 по 1917 рік працював архітектором Харківського імператорського університету.

Діяльність Віктора Величка на професійній ниві була дуже різноманітною. Примітно, що як архітектор Харківського навчального округу він керував будівництвом і реконструкцією численних університетських і шкільних будівель, серед яких: гімназія в Бєлгороді, будівля університету в Кржеменчуці, в Харкові, серед інших, гімназія в районі Холодної Гори, 4-а чоловіча гімназія на Маріїнській вулиці.

Варто згадати, що Віктор Величко брав участь у розширенні двох харківських університетів: Технологічного інституту ім. Олександра ІІІ та Ветеринарного інституту. У липні 1907 року він склав і подав до Міністерства народної освіти проект з кошторисом на будівництво фізіологічної лабораторії Ветеринарного інституту, будівництво якої розпочалося в серпні. 22 жовтня 1910 року лабораторію було урочисто відкрито, на святі були присутні попечитель Харківського навчального округу Павло Соколовський, директор Ветеринарного інституту Георгій Гумілевський, професори університету, ветеринарні лікарі та багато інших почесних гостей. Цікаво, що під час церемонії професор інституту Микола Рязанцев зачитав доповідь про хід будівництва лабораторії та продемонстрував діапозитиви, а Віктор Величко, як творець сучасного на той час навчально-наукового центру, був удостоєний почесної відзнаки за свою роботу.

Обіймаючи посаду архітектора Харківського університету в 1899--1914 роках, він побудував низку будівель для розміщення наступних факультетів: біологічний факультет на вул. Лазаретній, 8 - нині Музей природи Національного університету імені Василя Каразіна; юридичний факультет на вул. Університетській, 27 - один з корпусів тодішньої Української інженерно-педагогічної академії; хімічний факультет на Ветеринарній площі - будівля була зруйнована під час Другої світової війни, а згодом знесена. Він також побудував Університетський музей і бібліотеку на вулиці Університетській, 23.

У 1896-1898 роках Віктор Величко долучився до спорудження низки важливих для міста та його мешканців медичних будівель у Харкові. Архітектор був залучений до розширення приміщень психіатричної лікарні, відомої як Сабурова дача, одного з провідних наукових центрів психіатрії в Російській імперії, заснованого в місті в 1820 році. У середині січня 1898 року він представив на засіданні Медичної ради Губернського правління проект нової будівлі психіатричної лікарні, "яка відповідала всім вимогам психіатричної науки". Після завершення будівництва Сабурова дача стала найбільшою психіатричною лікарнею в Російській імперії.

На місці колишнього Крайового будинку до 1 березня 2022 року знаходився Будинок рад - владна споруда Харківської області на центральній площі міста - площі Свободи. Вранці того дня росіяни випустили дві ракети "Калібр", і будівля була настільки фатально пошкоджена, що не підлягає відновленню.

У 1899-1900 роках керував будівництвом Харківської публічної бібліотеки за проектом свого друга, академіка архітектури Олексія Бекетова. Урочистості з нагоди відкриття книгозбірні відбулися 28 січня 1901 року. У 1910 році здійснив будівництво будівлі Санкт-Петербурзького відділення Міжнародного банку на тодішньому Миколаївському майдані, 22 (площа Конституції).

У квітні 1898 року Віктор Величко, з метою виконання постанови Губернських земських зборів про вивчення питання будівництва вогнетривких будівель, разом із Здіславом Харьковим та представником Губернських земських зборів вирушив у складі делегації до Харківської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній.

Окрім роботи в якості проектувальника численних будівель або керівника будівництва споруд за проектами інших архітекторів, він брав активну участь у місцевому самоврядуванні та громадському житті Харкова. У 1906-1917 роках, як авторитетний фахівець своєї справи, він обирався гласним Харківської міської думи всіх зібрань: 1906-1909, 1910-1913, 1914-1917 рр. З 1906 по 1917 рр. був членом Харківської міської управи, працював у різних постійних комісіях. З жовтня 1906 року - член комітету з будівель відомого купця Василя Пащенка-Тряпкіна, який після своєї смерті в 1894 році подарував Харкову всі великі особняки і фабрики.

Віктор Величко користувався авторитетом і, незважаючи на роботу в постійних комісіях міської думи, неодноразово призначався до складу різних тимчасових комісій. Наприклад, у 1907 році він працював у комісії з реконструкції Харківської чоловічої гімназії № 2, яку свого часу закінчив Генрик Семирадський. 4 лютого 1908 року його обрали членом будівельної комісії з будівництва Харківського міського купецького банку, а невдовзі його кандидатуру затвердив харківський губернатор. Там він працював разом з іншими польськими архітекторами - Болеславом Міхаловським та Здіславом Чармінським. У свою чергу, влітку 1912 року під головуванням Здіслава Чарманського входив до складу конкурсної комісії на проекти трансформаторних будок, розміщених на вулицях і площах міста. Був присутнім на ряді засідань міської комісії з каналізації.

Навесні 1913 року разом з відомими художниками Сергієм Васильківським, Миколою Уваровським, Михайлом Беркосом увійшов до складу журі конкурсу проектів надгробків видатного композитора Миколи Лисенка (1842-1912), творця української національної опери.

До його обов'язків також входило проведення різноманітних експертиз будівництва, визначення технічного стану будівель, зокрема споруджуваного на той час будинку ломбарду, нової будівлі суду, школи для дітей службовців місцевого університету. У квітні 1911 року указом губернатора його призначили членом комісії, яка перевіряла діяльність житлового відділення "Міської культивації".

Прикметно також, що 12 і 13 квітня 1912 року на засіданні міської думи він разом із Здіславом Харманським захищав від критики проект архітектора Костянтина Жукова Харківського художнього училища, виконаний в українському народному стилі. У жовтні 1913 року Віктор Величко став головою будівельної комісії з будівництва цієї школи, і перше, що він зробив - повідомив міську думу про невідповідність постанови про субсидування цього проекту.

У Харкові Віктор Величко брав активну участь у громадському житті міста. У 1905-1906 роках був членом Харківського товариства художників. З 1908 року обирається, серед іншого, членом комітету Товариства допомоги нужденним студентам університету, опікунської ради Харківського художнього училища, опікунської ради міського музею, а також призначається членом опікунської ради міського ремісничого училища.

З 1909 по 1916 рік очолював архітектурно-будівельне відділення Харківського відділу Імператорського російського технічного товариства, на засіданнях якого неодноразово звертав увагу на дуже гостру нестачу житла, пошук оптимальних шляхів розвитку міста або вирішення міських проблем, наприклад, пов'язаних з реконструкцією харківського водопроводу.

У січні 1910 року Віктор Величко відвідав низку західноєвропейських міст - Берлін, Париж, Відень, Ніццу, Мілан, Ригу - для ознайомлення з новими тенденціями в архітектурі, про що 24 січня виступив з доповіддю на засіданні відділення.

Тут варто згадати цікавий факт, що 15 жовтня 1910 року на іншому засіданні архітектурно-будівельного відділення під головуванням Віктора Величка була заслухана доповідь архітектора Харківського міського купецького банку Олександра Ржепішевського. У ній йшлося про деталі будівництва будівлі на корпоративних засадах. Будівельник представив креслення, плани, художнє оздоблення стін, а також висловив своє переконання у виборі залізобетонного будівництва замість цегляної кладки, ще раз наголосивши на зручності залізобетонних конструкцій.

У сімейному житті Віктор Величко насолоджувався любов'ю і щастям. У 1895 році він одружився з дворянкою Анною Ащеуловою (1874--1953). У них була єдина донька Валентина. Онука Валерія Берловська стала професором Харківської політехніки, колишнього Технологічного інституту, кілька корпусів якого побудував її дід. Сім'я Величків була заможною і водночас демократичною. Подружжя підтримувало дружні стосунки з родинами архітекторів Юліана Кауна, Федора Кондратьєва, Володимира Немикіна, з якими були родинні зв'язки. У 1901 році архітектор збудував двоповерховий будинок в кінці вулиці Садово-Куликовської.

За службу був неодноразово нагороджений: у 1902 році - орденом Святого Станіслава ІІ ступеня, у 1911 році - орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира ІV ступеня; у березні 1899 року отримав за вислугу років чин колезького асесора - звання VIII класу, а у 1902 році - звання надвірного радника VII класу.

Віктор Величко залишився в Харкові після окупації України більшовиками в 1919 році, хоча в міській управі його легко могли звинуватити у співпраці з імперською владою і назвати презирливим титулом "із бивших". Натомість нова влада залучила його до розбудови економічного життя Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка з 1919 по 1922 рік була маріонетковою державою, залежною від Російської Федерації. Він працював у Виробничо-технічному відділі Вищої ради народного господарства України, провідному економічному органі управління державною промисловістю, який існував з 1917 по 1932 рік.

У 1923 році архітектор захворів на черевний тиф під час епідемії, що лютувала в місті, і невдовзі помер. Оскільки Віктор Величко був католиком, його поховали на лютеранському цвинтарі на вулиці Пушинської.

Якою людиною був Віктор Величко, можна дізнатися з унікального інтерв'ю, яке дала його онука Валерія Берловська, яка, на жаль, не знала свого дідуся особисто. Однак зі слів матері та бабусі, з традицій родинного дому та з речей дідуся вона створила для себе його відомий образ. В її розповідях перед нами постає теплий, добрий і скромний чоловік, закоханий у свою дружину, захоплений своєю роботою, вдячний за присутність рідних і близьких, без жодної пихи чи гордості. Надамо слово онуці відомого архітектора: "Дідусь був у захваті від гри на фортепіано. Під його обожнювану "Місячну сонату" Бетховена моя мама зазвичай засинала в дитинстві. У родині збереглися два підсклянники з монограмою - літерою "W", з яких Величко пив чай. На жаль, одну з них під час Другої світової війни обміняли на хліб. На згадку про дідуся зберігся гарний свічник".

Діяльність Віктора Величка як архітектора була дуже різноманітною, як і різноманітною була стилістика його творів. Наприкінці 19 століття він працював у псевдоренесансному, псевдобароковому, псевдоросійському та псевдовізантійському стилістичних напрямках. Житлові будинки характеризуються витонченими впорядкованими формами та багатою пластикою декору.

Серед найвідоміших робіт архітектора - університетські будівлі в Харкові, зокрема комплекс споруд на вулиці Університетській. Представляючи бачення будівництва Харкова, варто надати слово сучасникам архітектора. 23 вересня 1903 року газета "Южный край" із захопленням відзначала: "Останнім часом наш Університетський пагорб (Університетська гірка) звернув на себе увагу, і він буде виглядати краще, ніж раніше. Незабаром її прикрасить чарівна, величезна будівля, в якій розмістяться археологічний, нумізматичний та образотворчий музеї. Проект цієї будівлі вже підготовлений університетським архітектором В.В. Величком".

Три нові університетські корпуси, а також бібліотека (вул. Університетська, 23), архів Харківського історико-філологічного товариства (вул. Університетська, 21) та корпус юридичного факультету (вул. Університетська, 27) були побудовані в період з 1903 по 1909 роки.

Наприкінці 1890-х років Віктор Величко отримав дозвіл на приватну архітектурну практику, тож виконав низку робіт на замовлення приватних осіб і побудував десятки вілл, у тому числі власну на вул. Садово-Куликовській (Дарвіна), 31, а також популярні на той час прибуткові будинки.

Його друг Олексій Бекетов також побудував свою квартиру неподалік від вілли Великої. Прибуткові будинки на Алчевській, 31, житловий будинок (вул. Мироносицька, 46), вілла (вул. Дмитрівська, 19) та інші були збудовані в дуже цікавому архітектурному вирішенні.

Найвідомішою віллою його авторства є так звана Рисова вілла (1911--1912), збудована в стилі неоренесансу. Віллу замовив архітектору один з найбагатших громадян міста, купець другої гільдії, гласний міської думи Павло Рижов як подарунок до дня народження своєї дружини Валерії Рижової. Побудований за рік, будинок є великим досягненням для архітектора, оскільки являє собою зразок досконалого використання засобів архітектури, будівельної техніки та художнього смаку того часу. На першому поверсі розташовані два величезні зали, прикрашені великими кольоровими панно на полотні, у вигляді гобеленів, виконаних олійними фарбами в техніці "сухого пензля", в дусі французького мистецтва 17 століття. З 1934 року в будівлі знаходиться Будинок архітектора - штаб-квартира Харківської обласної організації Національної спілки архітекторів України.

Наприкінці лютого 1909 року, за повідомленням газети "Южный край", архітектор отримав замовлення на виконання ескізного плану та проекту фасаду будівлі Харківського відділення Петербурзького міжнародного банку, який був прийнятий правлінням банку. До кінця 1910 року ця будівля була зведена на тодішній Миколаївській площі, 22 (площа Конституції). Він був побудований поруч з тими самими монументальними банківськими будівлями, що були створені Олексієм Бекетовим. Його триповерхова будівля у стилі французького ренесансу помітно менша за розмірами, скромно вписується в оточення, не вибиваючись з нього. Інтер'єри виконані в стилі ампір з особливою пишністю і розкішшю, особливо круглі вестибюлі, вкриті склепінчастими стелями з розкішним оздобленням і красивими сходами з білого мармуру.

У 1913 році він добудував до школи для дітей з вадами зору домашню церкву. Невеличка церква у псевдоросійському стилі, розташована на вулиці Сумській, 55, на жаль, не збереглася до наших днів.

У 1897 році разом з інженером Висилом Голосняком вони побудували православну церкву на станції Курсько-Харківсько-Азовської залізниці Слов'янськ. Під час війни, що триває, Свято-Олександро-Невський кафедральний собор, пам'ятка місцевої архітектури в місті Слов'янську, опинився в зоні ракетних обстрілів російської армії.

У 1895-1896 роках Віктор Величко побудував каплицю біля станції Борки Харківської губернії в пам'ять про аварію імператорського потягу 17 жовтня 1888 року. Тут варто згадати, що 16 березня 1912 року на станції Борки відбулася урочиста церемонія за участю імператора Миколи II, на якій Віктор Величко отримав з рук монарха золотий портсигар за свою роботу. Під час Другої світової війни його дружина продала цей подарунок, щоб купити їжу для сім'ї.

В архітектурній роботі Віктор Величко був великим майстром, досконало знав і володів технікою тогочасної архітектури та будівельними деталями, мав гарний художній смак. Його творчості притаманний урбаністичний такт, завдяки якому він чудово інтегрував свої твори в міський простір. Побудовані ним будівлі є одними з найкращих у збереженій архітектурній спадщині Харкова 20 століття і, безсумнівно, заслуговують на ретельне збереження та подальше вивчення.

***

Харків, де архітектор Віктор Величко прожив 29 років, став для нього місцем, де розквітнув його талант, а також "простором комфорту" для сімейного життя. Добрий і скромний, щедрий і сердечний, надійний у роботі і неперевершений професіонал своєї справи, закоханий у дружину, мистецтво і музику - таким залишився в пам'яті друзів і колег відомий архітектор, чиї споруди досі прикрашають місто.