Архітектор, архітектор Управління Харківського навчального округу і Харківського університету. Серед його найвідоміших робіт варто відзначити університетські корпуси та комплекс будівель на вулиці Університетській, понад десяток громадських споруд у стилі неоренесансу, необароко, неоампіру та модернізму. Він був великим майстром, добре знався і чудово опанував тонкощі тогочасної архітектури та будівельних технологій, поєднуючи це з витонченим мистецьким смаком. Роботи архітектора характеризуються урбаністичним тактом і гармонійно вписуються в міський простір. Будівлі, зведені за його проєктами, є одними з найкращих в архітектурній спадщині Харкова, чимало з яких визнані пам'ятками архітектури.

***

Віктор Хвалибог народився 8 липня 1864 року у Варшаві в шляхецькій родині Валеріана Величка та Юлії Люції, уродженої Утц. Його батько після закінчення медичного факультету Харківського університету провадив приватну медичну практику.

Дитинство і юність Віктор провів у Варшаві, середню освіту здобув у Варшавському реальному училищі, після якого, покинувши рідну домівку, поїхав до Санкт-Петербурга вивчати архітектуру. Достеменно невідомо, хто саме вплинув на вибір подальшого життєвого шляху юнака, але очевидно, що це було його покликання.

З 1883 по 1888 рік він навчався на архітектурному факультеті Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, де познайомився й подружився з майбутнім академіком архітектури, молодим харків’янином Олексієм Бекетовим (1862–1941 рр.). Згідно з новою системою присудження звань, запровадженою в Академії у 1885 році, отримав звання художника-архітектора та золоту медаль за свою дисертацію. Надана нагорода дозволила йому протягом кількох років здійснювати коштом Академії творчі подорожі до Парижа, Берліна, Мюнхена, Відня та Ніцци.

Після закінчення навчання, відповідно до «Табеля про ранги», він отримав чин колезького секретаря, цивільний ранг X класу. Особи цього рангу могли займати, хоча й нижчі, але керівні посади. Завдяки цьому Величко певний час після повернення з-за кордону працював підрядником будівельного відділу Єреванського губернського управління на Кавказі.

11 липня 1894 року наказом Міністерства внутрішніх справ Віктора Величка призначено на посаду позаштатного техніка будівельного відділу в управлінні Харківської губернії. А вже 5 серпня 1894 року газета «Южный край» уперше згадала його на своїх сторінках як помічника у будівництві каплиці при станції Борки в Харківській губернії, зведеної на згадку про катастрофу імператорського поїзда, що сталася 17 жовтня 1888 року.

Важливим аспектом його професійної діяльності було виконання обов’язків архітектора Управління Харківського навчального округу Міністерства народної освіти, до якого належали Харківська, Воронезька, Курська, Пензенська, Тамбовська губернії та Область Війська Донського. У 1907 році Віктора Величка зарахували до штатних працівників Міністерства шляхів сполучення з одночасним збереженням вищезгаданих обов’язків. З 1895 по 1917 рік він працював архітектором Харківського імператорського університету.

Діяльність Віктора Величка на професійній ниві була дуже різноманітною. Примітно, що працюючи на посаді архітектора Харківського навчального округу він керував будівництвом і реконструкцією численних університетських і шкільних будівель, зокрема: гімназії в Бєлгороді, навчального корпусу в Кременчуці, а у Харкові – гімназії в районі Холодної Гори, 4-ї чоловічої гімназії на вулиці Маріїнській.

Слід також зазначити, що Віктор Величко брав участь у розбудові двох харківських вищих навчальних закладів: Технологічного інституту імені Олександра III та Ветеринарного інституту. У липні 1907 року він склав і подав до Міністерства народної освіти проєкт разом із кошторисом на будівництво фізіологічної лабораторії Ветеринарного інституту, будівництво якої розпочалося в серпні. 22 жовтня 1910 року лабораторію урочисто відкрили; на церемонії були присутні куратор Харківського навчального округу Павло Соколовський, директор Ветеринарного інституту Георгій Гумілевський, професори закладу, лікарі-ветеринари та багато інших почесних гостей. Цікаво, що під час церемонії професор інституту Микола Рязанцев зачитав доповідь про хід будівництва лабораторії з демонстрацією діапозитивів, а Віктор Величко, як творець сучасного на той час навчально-наукового центру, був нагороджений почесною відзнакою за свою працю.

Обіймаючи у 1899–1914 роках посаду архітектора Харківського університету, він збудував низку корпусів, де, зокрема, містилися такі факультети: Біологічний факультет на вул. Лазаретній, 8 (нині – Державний музей природи Харківського національного університету імені Василя Каразіна), Юридичний факультет на вул. Університетській, 27 (одна з будівель тодішньої Української інженерно-педагогічної академії), Хімічний факультет на Ветеринарній площі (під час Другої світової війни будівлю було знищено, а згодом розібрано). Він також побудував Університетський музей і бібліотеку на вулиці Університетській, 23.

У 1896-1898 роках Віктор Величко долучився до спорудження в Харкові низки важливих для міста та його мешканців медичних закладів. Архітектор брав участь у розбудові приміщень психіатричної лікарні, відомої як Сабурова дача – одного з провідних наукових центрів у сфері психіатрії Російської імперії, заснованого 1820 року. У середині січня 1898 року він представив на засіданні Медичної ради губернського управління проєкт нового корпусу психіатричної лікарні, «який відповідав усім вимогам психіатричної науки». Після завершення будівельних робіт Сабурова дача стала найбільшою психіатричною лікарнею в Російській імперії.

На місці колишнього будинку Земської управи до 1 березня 2022 року знаходився Будинок рад – головна державна споруда Харківської області на центральній площі міста – площі Свободи. Вранці того дня росіяни випустили дві ракети «Калібр», внаслідок чого будівля зазнала значних руйнувань і не підлягає відновленню.

У 1899–1900 роках керував будівництвом Харківської публічної бібліотеки за проєктом свого друга, академіка архітектури Олексія Бекетова. Урочистості з нагоди відкриття книгозбірні відбулися 28 січня 1901 року. У 1910 році завершив спорудження Харківського відділення Санкт-Петербурзького міжнародного банку на тодішньому Миколаївському майдані, 22 (нині – площа Конституції).

У квітні 1898 року Віктор Величко, з метою виконання постанови губернських земських зборів про вивчення питання зведення вогнетривких будівель, разом зі Здіславом Харманським та представником Губернських земських зборів вирушив у відрядження до Харківської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній.

Окрім роботи над проєктуванням численних споруд та керівництвом будівництвом за проєктами інших архітекторів, він активно долучався до самоврядного й громадського життя Харкова. У 1906–1917 роках, завдяки високому авторитету як фахівця, його неодноразово обирали гласним Харківської міської думи всіх скликань: 1906–1909 рр., 1910–1913 рр., 1914–1917 рр. У цей же період він був членом Харківської міської управи й працював у різних постійних комісіях. З жовтня 1906 року входив до комісії у справах будинків відомого купця Василя Пащенка-Тряпкіна, котрий після смерті 1894 року заповів місту всі свої прибуткові будинки й фабрики.

Віктор Величко користувався великим авторитетом, саме тому попри роботу в постійних комітетах міської управи, його часто залучали до участі в різних тимчасових комісіях. Наприклад, у 1907 році він працював у комісії з реконструкції Харківської чоловічої гімназії № 2, випускником якої свого часу був Генрик Семирадський. 4 лютого 1908 року його обрали членом будівельної комісії з питань спорудження Харківського міського купецького банку, невдовзі його кандидатуру затвердив харківський губернатор. У складі цієї комісії він працював разом з іншими польськими архітекторами – Болеславом Михаловським та Здіславом Харманським. Своєю чергою, влітку 1912 року Величко входив до складу конкурсної комісії, якою керував Здіслав Харманський, на проєкти трансформаторних будок, що містилися на вулицях і площах міста. Також він неодноразово брав участь у засіданнях міської каналізаційної комісії. 

Навесні 1913 року разом з відомими митцями Сергієм Васильківським, Миколою Уваровим, Михайлом Беркосом увійшов до складу журі конкурсу проєктів пам’ятника на могилі видатного композитора Миколи Лисенка (1842–1912 рр.), творця української національної опери.

До його обов'язків також входило й проведення різноманітних будівельних експертиз, визначення технічного стану будівель, серед яких були: споруджуваний тоді будинок ломбарду, новий корпус суду, школа для дітей викладачів місцевого університету. У квітні 1911 року указом губернатора його призначили членом комісії, яка перевіряла діяльність житлового відділу Міської управи.

Особливої уваги заслуговує й факт, що 12 і 13 квітня 1912 року на засіданні міської думи він разом зі Здіславом Харманським став на захист критикованого проєкту Харківського художнього училища, виконаного архітектором Костянтином Жуковим в українському народному стилі. У жовтні 1913 року Віктора Величка призначили головою будівельної комісії з питань зведення цієї школи. Його першим кроком на цій посаді було повідомлення міської думи про невідповідність ухвали щодо фінансування цього проєкту.

У Харкові Віктор Величко брав активну участь у громадському житті міста. У 1905–1906 роках був членом Харківського товариства художників. З 1908 року його обрали, зокрема, членом комітету Товариства допомоги нужденним студентам університету, наглядової ради Харківського художнього училища, опікунської ради міського музею. Його також було призначено членом опікунчої ради міського ремісничого училища.

У 1909–1916 роках він очолював архітектурно-будівельне відділення Харківського відділу Імператорського російського технічного товариства, на засіданнях якого неодноразово звертав увагу на дуже гостру нестачу житла, пошук оптимальних шляхів розвитку міста або вирішення міських проблем, наприклад, пов'язаних з реконструкцією харківського водопроводу.

У січні 1910 року Віктор Величко відвідав низку західноєвропейських міст - Берлін, Париж, Відень, Ніццу, Мілан, Ригу - для ознайомлення з новими тенденціями в архітектурі, про що 24 січня виступив з доповіддю на засіданні відділення.

Тут варто згадати цікавий факт, що 15 жовтня 1910 року на іншому засіданні архітектурно-будівельного відділення під головуванням Віктора Величка була заслухана доповідь архітектора Харківського міського купецького банку Олександра Ржепішевського. У ній йшлося про деталі будівництва будівлі на корпоративних засадах. Будівничий представив креслення, плани, художнє оздоблення стін, а також висловив переконання у правильності вибору залізобетонної конструкції замість цегляної кладки, ще раз підкресливши переваги залізобетонних споруд.

У сімейному житті Віктор Величко насолоджувався любов'ю і щастям. У 1895 році він одружився з дворянкою Анною Ащеуловою (1874–1953 рр.). Подружжя мало єдину доньку Валентину. Їхня онука Валерія Берловська стала професором Харківської політехніки, колишнього Технологічного інституту, кілька корпусів якого побудував її дід. Сім'я Величків була заможною і водночас демократичною. Подружжя підтримувало дружні стосунки з родинами архітекторів Юліана Цауне, Федора Кондратьєва, Володимира Немикіна, з яким їх також єднали родинні зв’язки. У 1901 році архітектор збудував двоповерховий будинок в кінці вулиці Садово-Куликовської.

За свою службу був неодноразово нагороджений: у 1902 році – орденом Святого Станіслава ІІ ступеня, у 1911 році – орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира ІV ступеня; у березні 1899 року отримав за вислугу років чин колезького асесора – звання VIII класу, а у 1902 році – звання надвірного радника VII класу.

Після окупації України більшовиками в 1919 році Віктор Величко залишився в Харкові, попри те, що легко міг бути звинувачений у співпраці з імперською владою під час роботи в міській управі й отримати зневажливе тавро «із бывших». Натомість нова влада залучила його до розбудови економічного життя Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка в 1919–1922 роках існувала як маріонеткова держава, залежна від Російської Федерації. Він працював у Виробничо-технічному відділі Вищої ради народного господарства України — провідного органу державного управління промисловістю, що діяв у 1917–1932 роках.

У 1923 році архітектор захворів на черевний тиф під час епідемії, що лютувала в місті, і невдовзі помер. Оскільки Віктор Величко був католиком, його поховали на лютеранському цвинтарі на вулиці Пушкінській.
Якою людиною був Віктор Величко, можна дізнатися з унікального інтерв'ю, яке дала його онука Валерія Берловська, яка, на жаль, не знала свого дідуся особисто. Однак зі слів матері та бабусі, з родинних традицій та речей, які по собі залишив дідусь, вона створила для себе його відомий образ. В її розповідях перед нами постає теплий, добрий і скромний чоловік, закоханий у свою дружину, захоплений своєю роботою, вдячний за присутність рідних і близьких, без жодної пихи чи гордості. Надамо слово онуці відомого архітектора: «Дідусь був у захваті від гри на фортепіано. Під його улюблену «Місячну сонату» Бетховена зазвичай засинала моя мама, коли була дитиною. У родині збереглися два підсклянники з монограмою - літерою «W», з яких Величко пив чай. На жаль, одну з них під час Другої світової війни обміняли на хліб. На згадку про дідуся зберігся гарний свічник».

Діяльність Віктора Величка як архітектора була дуже різноманітною, як і різноманітною була стилістика його творів. Наприкінці XIX століття він працював у псевдоренесансному, псевдобароковому, псевдоросійському та псевдовізантійському стилістичних напрямках. Житлові будинки характеризуються витонченими впорядкованими формами та багатою пластикою декору.

До найвідоміших робіт архітектора навчальні корпуси у Харкові, зокрема комплекс споруд на вулиці Університетській. Уявлення про харківське будівельне життя варто передати словами сучасників архітектора. 23 вересня 1903 року газета «Южный край» із захопленням писала: «Нарешті звернули увагу й на наш Університетський пагорб (університетську гірку), який матиме кращий вигляд, ніж до цього. Невдовзі її прикрасить велична споруда, у якій розмістяться археологічний, нумізматичний і художній музеї. Проєкт цього будинку вже підготував університетський архітектор В.В. Величко».

Три нові університетські корпуси, а також бібліотека (вул. Університетська, 23), архів Харківського історико-філологічного товариства (вул. Університетська, 21) та корпус юридичного факультету (вул. Університетська, 27) були побудовані в період з 1903 по 1909 роки.

Наприкінці 1890-х років Віктор Величко отримав дозвіл на приватну архітектурну практику. Він виконав низку замовлень від приватних осіб, збудував десятки вілл, зокрема власну – на вул. Садово-Куликовській, 31 (нині – Дарвіна), а також популярні на той час прибуткові будинки.

Його друг Олексій Бекетов також побудувався неподалік від вілли Величка. До цікавих архітектурних рішень цього періоду належать прибуткові будинки на вул. Алчевських, 31; житловий будинок на вул. Мироносицькій, 46; вілла на вул. Дмитрівській, 19 та інші.

Найвідомішою віллою його авторства є так звана вілла Рижова, збудована в 1911-1912 роках в стилі неоренесансу. Віллу замовив архітектору один з найбагатших громадян міста, купець другої гільдії, гласний міської думи Павло Рижов як подарунок до дня народження своєї дружини Валерії Рижової. Споруджений протягом року дім став великим досягненням архітектора, адже був зразком досконалого використання засобів тодішньої архітектури, будівельної техніки та художнього смаку. На першому поверсі розташовані два величезні зали, прикрашені великими кольоровими панно на полотні у вигляді гобеленів, виконаних олійними фарбами технікою «сухого пензля», в дусі французького мистецтва XVII століття. З 1934 року в будівлі знаходиться Будинок архітектора – осередок Харківської обласної організації Національної спілки архітекторів України.

Наприкінці лютого 1909 року, як повідомляла газета «Южный край», архітектор отримав замовлення на розробку ескізу плану та фасаду будівлі харківської філії Санкт-Петербурзького міжнародного банку, що було схвалено правлінням банку. Будівлю збудували до кінця 1910 року на тодішній Миколаївській площі, 22 (нині – площа Конституції). Вона постала поруч із монументальними банківськими будинками, створеними Олексієм Бекетовим. Триповерхова будівля Величка у стилі французького ренесансу помітно менша за розмірами, скромно вписується в оточення, не вибиваючись з нього. Внутрішні приміщення були оформлені у стилі ампір з особливим багатством і розкішшю, особливо круглі зали, перекриті склепіннями з пишним декором і прикрашені чудовими сходами з білого мармуру.

У 1913 році він добудував до Школи для дітей з вадами зору пришкільну церкву. Невеликий храм у псевдоруському стилі, що стояв на вулиці Сумській, 55, на жаль, не зберігся до наших днів.
У 1897 році разом з інженером Василем Голосняком збудували православну церкву на станції Курсько-Харківсько-Азовської залізниці Слов'янськ. Під час нинішньої війни кафедральний собор святого Олександра Невського, пам’ятка архітектури місцевого значення у місті Слов’янськ, опинився в зоні ракетних обстрілів російської армії.

У 1895–1896 роках Віктор Величко побудував каплицю біля станції Борки Харківської губернії на згадку про катастрофу імператорського поїзда, що сталася 17 жовтня 1888 року. Тут варто згадати, що 16 березня 1912 року на станції Борки відбулася урочиста церемонія за участю імператора Миколи II, на якій Віктор Величко отримав за свою роботу з рук монарха золотий портсигар. Під час Другої світової війни його дружина продала цю коштовність, щоб купити їжу для сім'ї.

У своїй архітектурній діяльності Віктор Величко був справжнім майстром, досконало знав і блискуче володів технікою тодішньої архітектури й деталями будівництва, вирізнявся тонким художнім смаком. Його творчості притаманний урбаністичний такт, завдяки якому він чудово інтегрував свої твори в міський простір. Побудовані ним будівлі є одними з найкращих у збереженій архітектурній спадщині Харкова XX століття і, безсумнівно, заслуговують на ретельне збереження та подальше вивчення.

***

Харків, у якому архітектор Віктор Величко прожив 29 років, став для нього місцем, де розквітнув його талант, а також «простором комфорту» для сімейного життя. Добрий і скромний, щедрий і сердечний, надійний у роботі й неперевершений професіонал своєї справи, закоханий у дружину, мистецтво і музику – таким він залишився у пам’яті друзів і колег, як знаний архітектор, чиї будівлі й досі прикрашають місто.