Сучасне прочитання тексту

Поляки за кордоном. З життя польської колонії в Монтевідео.

Польська колонія в Монтевідео є давньою і досить чисельною. Першими поляками були емігранти після повстання 1863 року на чолі з батьком колишнього консула Республіки Польщі, паном Лукасевичем. Серед усіх цих піонерів, які гідно представляли ім’я Польщі на цій землі, слід згадати Боргія Скотницького, технічного інспектора в Міністерстві освіти, Повалу Чистковського, відомого хіміка, і, нарешті, відомого навіть у Бразилії та Аргентині видатного лікаря й організатора доктора Юрковського.

Наразі чисельність польської колонії в Уругваї можна оцінити в понад 20 000 осіб. Однак, якщо розподілити цю цифру між різними національними меншинами, то понад 15 000 припадає на євреїв, кілька тисяч — на русинів та українців, а нарешті — на польських громадян, які всім серцем відчувають себе поляками, — у всьому Уругваї налічується 3 000 осіб, з яких дві третини мешкають у самому Монтевідео. Більшість становлять самотні чоловіки, які приїхали сюди в пошуках заробітку. Сім’ї відносно небагато. Нинішня криза та брак відповідних польських жінок поки що не сприяють створенню нових сімей.

Умови праці досить важкі: по-перше, загальний застій у роботі взагалі, а по-друге, керівні посади здебільшого обіймають німецькі інженери-протестанти — одвічні вороги слов’янського імені, а польського — зокрема. Незважаючи на матеріальні труднощі, польська колонія розвивається дедалі успішніше й вселяє надію на майбутнє. Вже є чимала група людей, які завдяки своїй праці заробили собі власний дах над головою. Окрім забезпечення матеріального добробуту, наші емігранти не забували й про культурне надбання.

З самого початку намагалися організувати якесь польське товариство, з роками їх було кілька: «Єдність», «Товариство ім. Костюшка», «Польське коло». Однак усі вони поступово занепадали, не стільки через брак доброї волі членів, скільки через відсутність належного керівництва. Спадщину попередників сьогодні перейняло найстаріше товариство на території Монтевідео: Товариство ім. Я. Пілсудського. Поряд із ним діє Товариство ім. Ігнація Падеревського, хоч і молодше, але чисельніше за кількістю членів. 1932/33 рік став для польської колонії переломним. На це вплинуло багато причин.

Однак найважливішою з них став саме приїзд польських священиків, надісланих кардиналом-примасом Глондом, головним покровителем емігрантів. Від цього моменту життя колонії починає рухатися в іншому напрямку. Польська церква стає осередком, звідки випромінюється нове життя, звідки виходять нові ідеї, нові плани. Почали думати про реорганізацію та про відродження духу. Першою помітною ознакою відродження стало спільне проведення листопадових урочистостей під патронатом пана консула Лукасевича. Усе пройшло вражаюче.

Урочистості дня розпочалися «Польською годиною» на державному радіо. Вперше в Уругваї польська музика, польська пісня та польське слово пролунали в ефірі. Було справжньою приємністю слухати слова пана консула про небувалий розвиток нашої батьківщини від перших хвилин її заснування, про її значення як оплоту християнства та культури. Промова мала тим більшу вагу, що була виголошена іспанською мовою і була зрозумілою для місцевих жителів. Для нас, співвітчизників, справжньою втіхою стало виступ отця-професора Худзинського, який майстерно й з властивою йому жвавістю змалював заснування та сучасний стан нашої батьківщини і завершив свою промову сердечним привітанням від Батьківщини для всіх, хто тужить у далекій розсіяній на чужині.

Венцем дня стало перше польське богослужіння в костелі Пресвятої Діви Лурдської, який відтепер став місцем проведення польських богослужінь. Про це богослужіння так пише редактор «Еха Америки» Лех Шуман — водночас секретар консульства. «З часу приїзду о. Посадзего ми знову маємо щастя чути польську мову та польські пісні в Божому домі. Відтепер іноземці мають дивитися на нас іншими очима. Досі, можна сказати, нас, поляків, потайки вважали за якихось турків або, щонайменше, єретиків, які навіть власних священиків не мають. Відтепер усе місто має знати, що ми — нащадки славетного народу, який має свою віру і своїм героїзмом заслужив собі звання лицарів прикордоння християнства.

Піднесену проповідь виголосив о. Зараза, посилаючись на слова пророка: «Бути поляком означає жити по-божому»; закликаючи до духовного відродження та воскресіння, щоб наше воскресіння було повним — і політичним, і моральним. Пісня «Могутній Боже, що Польщу» стала завершенням богослужіння. На повну силу, з величезною енергією вони вже не співали, а просто кричали, стогнали так, що навіть свічки тремтіли від цієї сердечної бурі голосів, благаючи Господа над Господами про допомогу та опіку. Доповненням до всього цього стала урочиста академія, де знову виступив о. Худзінський на тему: «Польща: її розвиток і майбутнє».

Декламації та концерт заповнили решту програми цього урочистого дня, який назавжди закарбується в пам’яті учасників. За роботу з організації заходу отця Худзінського було призначено почесним членом Товариства». Ось що пише газета про той день. На жаль, робота, що так чудово розпочалася, стала для декого кісткою в горлі. Як завжди, знайшлися люди, які почали сіяти розбрат. Левову частку відповідальності за всі непорозуміння, що виникли в польській колонії в Монтевідео, несе керівник патронату, до речі, добре відомий у цих справах Мехлович. Але він недовго затримався тут. Після першого візиту пана міністра Мазуркевича він мусив спакувати свої речі й виїхати.

Тим часом справи почали розвиватися нормально. Товариство друзів співу та музики імені Ігнація Падеревського поставило собі за мету, окрім плекання співу та музики, поширювати польський дух, зокрема за допомогою патріотичних вистав. Сьогодні, після річної праці, вони можуть похвалитися цілком гарними досягненнями. Мало того, що щонеділі своїм співом вони прикрашають польські богослужіння, але завдяки їхнім зусиллям кожна річниця набуває належного висвітлення. Наразі товариство налічує понад 80 членів. Але й друге товариство не залишалося осторонь.

Завдяки енергійному голові сьогодні воно може похвалитися 40 членами, а що найголовніше — початком будівництва власного будинку з нуля. У річницю діяльності відбулося освячення фундаменту та відкриття однієї частини будинку. Отже, польська колонія вже має власний дах над головою. Лише одне питання нас досі турбує: що станеться з молодим поколінням. Дітей шкільного віку стає дедалі більше. На жаль, їх розкидано по околицях великого міста, і зібрати їх разом важко. Більшість батьків не можуть собі дозволити щодня оплачувати проїзд у трамваях.

Відсутність польської школи болить нас тим більше, що майже всі інші народи мають прекрасні шкільні будівлі; навіть литовці, така непримітна держава, мають чудову двокласну школу, не кажучи вже про німців, які пишаються чудовим гімназією з 400 учнями, половина з яких — уругвайці, яких з раннього віку налаштовують вороже до Польщі та її союзників. Цю нестачу можна було б хоча б частково усунути, направивши мандрівного вчителя, як це роблять інші меншини, що перебувають у подібному до нашого розсіяному стані.