Ініціатором, засновником та реалізатором ідеї створення Театру Скабковського був граф Станіслав Скарбек (1780–1848) — один із найбагатших людей у Галичині. Він походив зі старовинного шляхетського роду, що мав герб «Абданок». Осиротівши в дитинстві, разом із братом він потрапив під опіку тітки — Юліанни зі Скарбків Ржевуської, дружини Францішка Ржевуського, королівського придворного маршалка та шамбелана короля Августа III. За вихованням хлопців також наглядав чоловік їхньої другої тітки, Бригіди, Тадеуш Скжетуський. Досягнувши повноліття, граф Скарбек успадкував майно від діда, а згодом — від тітки Юліанни, і, оскільки виявився надзвичайно здібною людиною з талантом до бізнесу, з часом значно збільшив родовий маєток.

Скарбек був незвичайною та ексцентричною людиною, чим нажив собі чимало ворогів. Коли інші підприємці зосереджувалися на примноженні родових статків, він із запалом грав на біржі, брав величезні позики та кредити, орендував торгові об’єкти, купував нерухомість, землю, машини та автомобілі. На своїх маєтках він відкривав млини, лісопильні, пивоварні та горілчані заводи, розводив худобу, яку продавав на ярмарках у Пшемислі, Відні та Оломоуці. Всупереч шляхетській традиції він вступив до гільдії торговців волами, а потім сам гнав худобу на ярмарки, на жах галицької шляхти. Від віденської міської ради він отримав концесію на ведення власної бійні в цьому місті і не зважав ані на страйк місцевих м’ясників, ані на коментарі тих, хто вважав його діяльність негідною шляхтича. Він будував дороги, став найбільшим постачальником палива для Львова. Коли на своїх маєтках він виявив родовища залізної руди, то негайно збудував заводи й розпочав виробництво сільськогосподарських знарядь, домігшись монополії на території Галичини. Він також довго боровся за втілення в життя ідеї, яку багато хто вважав утопічною, — будівництва каналу, що з’єднує Балтійське море з Чорним. Статки Скарбка оцінювалися в понад 2,5 млн ренських злотих; він був власником, зокрема, трьома містечками та майже 40 селами з маєтками, землями, металургійними заводами, шахтами та соляними копальнями, а також численними фабриками, торговими пунктами та установами. Однак справою його життя стало будівництво одного з найбільших театрів у Східній Європі та заснування закладу для бідних і сиріт, у що він вклав усі свої зусилля та величезний статок.

На початку 1818 року граф звернувся до австрійського уряду з проханням надати дозвіл на будівництво у Львові театру за зразком віденських закладів. Цю ідею підтримав директор німецького театру у Львові — Франциск Генріх Булла — і 13 вересня 1818 року представив її губернатору Франциску Гауеру. У січні 1819 року Скарбек звернувся з цим питанням безпосередньо до імператора Франциска, але не зміг досягти своєї мети. Лише восени 1835 року він нарешті отримав дозвіл. Авторами проекту театру були Ян Зальцманн і Людвіг Піхль. Зальцмана, який походив із Відня, де закінчив політехнічний інститут та Академію образотворчих мистецтв, вважають творцем будинків у стилі бідермейер, характерних для міської забудови Львова першої половини XIX століття. Він також керував будівництвом архієпископського палацу у Львові (1844) і був співавтором та виконавцем планів театру. Початковий проект він розробив навесні 1834 року на замовлення тодішнього губернатора Галичини, ерцгерцога Федринда д’Есте; відомий віденський архітектор італійського походження Людвіг (справжнє ім’я Алоїс) Піхль, який мав у своєму доробку, зокрема, перебудову будівлі нижньоавстрійського парламенту — Palais Niederösterreich на Herrengasse 1313.

Місто виділило під будівництво ділянку на території Низького замку та дозволило використовувати для будівництва матеріали з міської цегляні. Будівництвом мав керувати Зальцманн, якого Скарбек раніше відправив разом з автором декорацій Полманом до Франції, Нідерландів та Бельгії, щоб той ознайомився там із новітніми технологіями. Будівлю звели на місці колишніх бастіонів, на болотистих ґрунтах, тому вона стоїть на 16 тисячах дубових колод, привезених з маєтків графа. Шістдесятирічний на той час Скарбек особисто керував будівництвом, про що йдеться у виданій 1889 року праці «Польський театр у Львові» авторства Станіслава Пепловського:

«Будівництво театру тривало безперервно протягом зими 1840 року й привертало увагу всіх. З розлогих маєтків Скарбека довгі шеренги селянських волів доставляли будівельні матеріали, цеглу, вапно, камінь. Він сам від ранку до ночі постійно перебував на будівельному майданчику, сам видавав теслярам цвяхи, сам розраховувався з робітниками.”

Популярна легенда свідчила, що Скарбек поставив мешканців Львова перед вибором: упорядкування річки або фінансування будівництва театру, і закохані в мистецтво львів’яни обрали театр. Правда ж, мабуть, більш прозаїчна — граф зі своїм чуттям до бізнесу, безсумнівно, бачив у будівництві театру прибуткову справу. Як би там не було, будівництво театру не зустріло загального ентузіазму мешканців. Поляки вбачали в цій інвестиції інструмент планової германізації, а австрійці протестували проти доручення будівництва театру польському інвестору, щоб той ставив у ньому польські вистави. В одному з протестних листів читаємо:

«Як можна доручати будівництво гігантської споруди такому відомим шахраєві, як Скарбек, який має в судах понад 50 судових справ [...] Як можна залишатися байдужим до умов контракту, які передбачають, що підприємцю дозволено ставити лише польські вистави, а не німецькі?»

Незважаючи на всі перешкоди, Театр Скарбковського було добудовано. Класицистична будівля, зведена за зразком мюнхенського театру, була найвеличнішою та найбільшою спорудою такого типу у Східній Європі, з глядацькою залою, що могла вмістити 1460 осіб. Чудовий люстр та масляні ліхтарі було завезено з віденської фабрики Демута, а декорації виконав Фрідріх Польманн. Граф взяв позику в розмірі 80 тис. злотих на оздоблення інтер’єрів та обладнання. У будівлі також мав розміститися готель із близько 300 кімнатами, а також офіси, магазини, кав’ярні та конференц-зали. У ній також були приватні помешкання, в яких мешкали, зокрема, Артур Гроттгер та Юліуш Коссак. У 1861–1880 роках зала редути також слугувала місцем засідань галицького Крайового сейму.

Згідно з привілеєм, наданим Скарбку, театр мав чотири дні на тиждень ставити вистави німецькою мовою (загалом 208 на рік), а в інші дні, які вважалися «гіршими» — понеділки, середи та п’ятниці — можна було ставити польські, французькі та італійські вистави. Як неважко здогадатися, у «кращі» дні зал був порожній. Лише після 1871 року, разом із здобуттям галицької автономії, театр перейшов до польського колективу. Рік по тому в театрі була створена єдина на території Галичини сцена опери та оперети. Урочистості з нагоди відкриття Театру Скарбковського супроводжувалися пишним прийомом, поєднаним з оглядом надзвичайно величної будівлі. Як повідомляла «Львівська газета» від 31 березня 1842 року: «[…] коли піднімається завіса, підіймають і ліхтар, що висить посередині, щоб амфітеатр опинився в тіні, завдяки чому сцена краще виділяється для глядачів». Однак скаржилися на настирливі протяги та відсутність фойє для публіки.

Початок діяльності ознаменувала німецька п’єса Франца Грільпарцера «Життя — сон», а наступного дня, 29 березня 1842 року, було поставлено «Дівочі обітниці» Олександра Фредри, для якого Театр Скарбковського мав стати мистецьким домом, незважаючи на те, що він одружився з графинею Скарбковою. Варто додати, що шлюб Скарбків був невдалим від самого початку, коли п’ятнадцятирічну Зофію видали заміж за Станіслава, який був старший за неї майже на 20 років. Графиня, яка була одружена вже три роки, та Олександр Фредро познайомилися у Львові в 1817 році — це було кохання з першого погляду, але закохані змогли нарешті об’єднатися лише через одинадцять років її зусиль щодо розлучення. Цікаво, що в 1818 році 25-річний на той час, закоханий по вуха Фредро написав першу значну комедію у своїй творчості під назвою «Пан Гельдхаб ». Історія розповідає про перипетії молодого шляхтича, який прагне одружитися з дочкою титульного багатія — Флорою, а той, у свою чергу, хоче видати її заміж за збіднілого князя.

Львівська театральна сцена за часів Театру Скарбковського славилася гучними прем’єрами та великими творами польських митців. Там ставилися п’єси Словацького, Міцкевича, Красінського, Запольської та Корзеньовського, а також драми Шекспіра й Шиллера. Станіслав Скарбек до 1848 року сам виконував обов’язки директора, наймав акторів і режисерів, підбирав репертуар. Він склав обширний кодекс для акторів під назвою «Правила для польського театру у Львові», а також заснував «Пенсійний фонд акторів, актрис, суфлерів та режисера польського театру у Львові». Це не означає, що співпраця між ним та театральною трупою завжди проходила без конфліктів — одного разу, наприклад, він не продовжив контракт із попереднім акторським складом. Він поступився лише під тиском громадської думки. Іншим разом, з відомих лише йому причин, він заборонив артистам, які не брали участі у виставі, безкоштовний вхід до театру в якості глядачів. Це розпорядження викликало загальне обурення серед митців і знайшло гучний відгук у віденській пресі.

Після смерті Скарбка театром керували, зокрема, Ян Непомуцен Новаковський та Віталіс Смоховський (1857–64), Ян Добжанський (1875–81 та 1883–86), Адам Мілашевський (1864–72 та 1881–83), Зигмунт Прибильський (1894–96). Новаковський та Смоховський у «Львівській газеті» від 7 серпня 1857 року опублікували таку інформацію:

«Адміністрація закладу графа Скарбка доручила нам обом керівництво та управління польською сценою у Львові. Ми прагнемо розвивати сценічне мистецтво у всіх його галузях. Тому будемо намагатися зібрати навколо себе найталановитіших людей. Також нашим наміром є приймати до Сценічного товариства молодь обох статей, яка має пристойне виховання та поведінку, відчуває в собі потяг до драматичного мистецтва та має підготовку до цієї професії, та докладати всіх зусиль для їхнього художнього та інтелектуального виховання».

У свою чергу, завдяки зусиллям Яна Добжанського була створена оперна та опереткова сцена — єдина в Галичині, на якій вперше на польських землях було поставлено написану в 1848 році оперу «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера (21 квітня 1877 року). Останнім директором Театру Скарбковського був Людвік Геллер (1896–99), який у листопаді 1902 року організував Львівську філармонію в перебудованій для цієї мети будівлі Театру Скарбковського. На той час вона була другою на польських землях після варшавської, а її оркестром диригували, зокрема, Густав Малер та Ріхард Штраус. З концертами там виступали, зокрема, Ференц Ліст та Нікколо Паганіні.

Скарбек передав будівлю театру місту у безоплатне користування на п’ятдесят років. Після закінчення цього терміну, 28 березня 1892 року, орендна плата за користування театром мала становити 17 тисяч ренських злотих на рік, що було чималою сумою. Також інші суб’єкти, які орендували театральні приміщення, сплачували орендну плату на користь фонду, заснованого графом. Доходи мали бути передані на користь закладу для нужденних, який на той час перебував у стадії реалізації. Граф включив цю умову до свого заповіту:

«Театр у місті Львові, збудований мною […] разом з усіма належними до нього будівлями та всім обладнанням — цим заповідаю на утримання притулку для бідних та сиріт, який має бути заснований у Дроховижі».

Через п’ятдесят років, коли місто було змушене почати сплачувати орендну плату за користування будівлею, театр занепадав і не приносив прибутку. Зрештою влада Львова вирішила збудувати нову, сучаснішу будівлю міського театру, яку звели у 1898–1900 роках під назвою «Великий театр».

У номері 37 журналу «Краї» за 1900 рік ми читаємо таке підсумовування діяльності Скарбковського театру та його значення:

«Не було в Польщі більш відомого артиста, який би не виступав на сцені Скарбковського театру. [...] Цілі покоління сценічних митців пройшли через цей амфітеатр, так само як і цілі покоління глядачів. [...] У цих стінах було поставлено двадцять дві тисячі вистав. До їхнього репертуару входили твори авторів усіх національностей і епох — від Кальдерона до Судермана, від Кохановського до Каспровича. Театр Скарбка переживав мінливі долі. Бувало, що вистави скасовували через брак глядачів, бували цілі місяці порожнечі, дезорганізації та занепаду, був навіть двотижневий страйк акторів, а також був період такого розквіту (1875–1881) за часів Добжанських, що цей театр за підбором п’єс та художніх сил міг змагатися за першість із провідними сценами Європи».

Протягом півстоліття театр Скарбека відігравав величезне значення в суспільно-культурному житті міста. Він був місцем великих дебютів, цікавих прем’єр, на його сцені зіштовхувалися традиції та новаторські тенденції. Він став символом збереження національного мистецтва в період поділів.

Станіслав Скарбек не дожив до закриття свого театру, оскільки помер у 1848 році. Ось як його вшанував «Львівський кур’єр» через багато років, у спогаді від 8 травня 1888 року:

«Станіслав розділив […] долю геніальних людей, які наражаються на байдужість, сарказм та остракізм з боку пересічної більшості, яка, не звертаючи уваги на самостійну творчість геніїв, бачить лише суперечність їхніх вчинків із загальноприйнятими нормами».

До 1940 року у фойє театру знаходилося бюст Скарбка, виліплене Парисом Філіппі, яке було прибране росіянами. Лише у 1997 році у фойє будівлі було відновлено зображення засновника у вигляді медальйона, виконаного Дмитром Крвавичем. У будівлях, де послідовно розміщувалися театр, філармонія та кінотеатр, нині діє Український драматичний театр імені Марії Занькевич.

Адреса: Алея Свободи, 26, Львів, Україна