Адам Бунш (1896-1969) - польський живописець, графік, автор вітражів, педагог і драматург. Після відновлення незалежності Польщі у 1918 році вступив до 1-го полку польової артилерії Легіонів. Брав участь у польсько-українській війні (1918-1919), в тому числі в обороні Львова, а також у польсько-більшовицькій війні. За хоробрість був двічі нагороджений Хрестом хоробрості (1921). У 1920 році отримав звання підпоручника, але був звільнений з армії у зв'язку з початком навчання в університеті. У 1921 році склав вчительський іспит і переїхав до Бєльська, де влаштувався викладачем у Державну промислову школу. Викладав малювання від руки, професійне малювання та креслення на механічному відділенні. Того ж року отримав диплом з живопису в Академії образотворчих мистецтв у Кракові та ступінь з філософії в Ягеллонському університеті. Дебютував як художник у 1921 році, представивши свої роботи на виставках у Львові та Кракові. Незважаючи на переїзд до Сілезії, він підтримував контакти з краківською мистецькою спільнотою і регулярно виставляв свої роботи у Львові та у варшавській "Захенті". Його олійні картини в стилі Молодої Польщі, такі як: "Танець і смерть", що демонструють схожість з роботами Мальчевського та Мехоффера, привернули увагу критиків. Він також створив цикли, присвячені досвіду війни, як у графічній, так і в літературній формі, такі як "До перемоги" та "Карабінна куля", яка була нагороджена срібною медаллю на виставці в галереї "Захента" (1930). У його доробку також є реалістичні сімейні портрети, зокрема "Портрет дружини з дітьми". Бунш захоплювався китайською та японською гравюрою, створюючи численні кольорові ксилографії, використовуючи особливу техніку з аквареллю. Він створював композиції з різних форм природи, такі як "Іриси", "Горобці" та інші квіткові й тваринні мотиви. Інтерес Бунша до театру проявився у присутності алегорій та літературних композицій у його роботах. Дебютував як драматург у 1933 році п'єсою "Паровий кінь", поставленою в Театрі ім. Я. Словацького у Кракові. Він написав інші п'єси, такі як "Долари пана Сігнака" та "Ганечка і привид", які також були поставлені на сцені. Наприкінці 1920-х років його творчість звернулася до релігійної тематики[19]. Його картини, такі як "Воскресіння" та "Благовіщення", демонструють вплив прерафаелітів та стилю арт-деко. У 1932 році брав участь у Виставці польського релігійного мистецтва в Катовіце, яка викликала дискусії та полеміку серед критиків. Його важливим досягненням було створення вітражів та поліхромних вікон у костелі Святої Марії в Катовіцах (1936-1939) за програмою о. Е. Шрамека. Ці вітражі, такі як "Чесноти і злочини" та "Легенда про св. Якова", здобули визнання і були нагороджені золотою медаллю на щорічному салоні у варшавській "Захенті" (1936 р.). У міжвоєнний період регулярно брав участь у національних та міжнародних виставках, а в 1938 році отримав звання професора. У 1946 році став викладачем Державної промислової школи в Бєльську, але не зміг влаштуватися на роботу. У 1947 році його перевели до Державної промислової школи в Кракові, але в 1951 році, після труднощів, спричинених владою, його звільнили. Бунш намагався брати активну участь у мистецькому житті, беручи участь у групових виставках живопису та естампів. Після війни створював переважно роботи на сакральну тематику. Він спроектував багато наборів вітражів для костелів, зокрема в Чеховіце-Дзедзіце (1939-1946), Руді Шльонській (1949-1951) чи Липнику (1948-1953), а також за кордоном. Він також виконав поліхромії "Буря на морі" та "Хресна дорога" в костелі Божого Провидіння в Заводзі (тепер Катовіце; 1953-1955) та в Липнику (1956). У костелі св. Антонія Падуанського в Оржеше-Згоні створив серію з шести великоформатних фресок, що ілюструють притчі Бунша та Хресну дорогу на позолочених дошках. Він також створював акварелі та олійні пейзажі (зокрема краєвиди Ястарни, подорожі до Греції та Італії), витримані в постімпресіоністичному стилі, а також родинні портрети. Він також продовжував свою довоєнну графічну роботу. Його творчість була представлена на таких виставках, як виставка Адама Бунша у варшавській "Захенті" (1963) та у TPSP у Кракові (1965).