У листопаді 1965 року, в останні дні Другого Ватиканського Собору, в Римі постає текст, який незабаром набуде широкого розголосу у Варшаві, Бонні, Східному Берліні та самому Римі. Він має форму листа – сімнадцять сторінок машинопису, написаних німецькою мовою, а внизу кожного аркуша стоять підписи всіх польських єпископів, у тому числі примаса Стефана Вишинського та архієпископа Кароля Войтили. На першій сторінці заголовок: «Послання польських єпископів до їхніх німецьких братів у Христовому пастирському служінні». Дата – 18 листопада 1965 року. Формально документ відомий як «Послання польських єпископів до їхніх німецьких братів у Христовому пастирському служінні», а найчастіше його називають «Листом польських до німецьких єпископів».

За цим, здавалося б, простим фактом стоїть складний вузол політичних і церковних подій, а також особистих біографій. Щоб його зрозуміти, потрібно повернутися щонайменше на двадцять років назад – до Ялтинської конференції, завершення війни й початків повоєнного холодновоєнного порядку в Європі.

Після Ялти й після депортацій

11 лютого 1945 року завершується конференція в Ялті. Домовленості Великої трійки ведуть до зміщення кордонів Польщі далеко на захід коштом Німеччини. На карті постає нова ситуація. Частина колишніх німецьких територій – Сілезія, Західне Помор’я, Східна Пруссія – входить до складу Польщі, яка одночасно втрачає свої східні землі на користь Радянського Союзу.

У наступний період, між 1945 та 1950 роками, десятки тисяч німців змушені покинути ці території або зазнають примусової депортації. У польській свідомості закріплюється пам’ять про окупацію, терор, масові розстріли й руйнування. У німецькій же, особливо серед колишніх мешканців «східних провінцій», живе передусім пам’ять про втрату дому і примусові переселення. Ці два досвіди впродовж наступних десятиліть співіснуватимуть поруч, часто без контакту і взаємного розуміння.

Паралельно формуються нові політичні відносини. У 1950 році Польська Народна Республіка підписує з Німецькою Демократичною Республікою Згожелецький договір, у якому НДР, зрозуміло, під тиском Москви, визнає кордон по Одрі й Нисі. Пропаганда називатиме його «кордоном миру». Натомість Федеративна Республіка Німеччини протягом багатьох років посилатиметься на кордони 1937 року; визнання лінії Одра – Ниса як державного кордону у відносинах з Польщею настане лише 1970 року після довгих внутрішніх дискусій.

Церковний вимір цього спору має конкретний вимір. Єпархії, які до війни охоплювали землі на схід від Одри, після 1945 року перетинає новий кордон. На так званих «Повернених землях» церковна адміністрація спершу має тимчасовий характер, а відсутність остаточного мирного договору щодо кордонів ускладнює рішення Святого Престолу про сталу реорганізацію єпархій.

Між Тисячоліттям і Собором

У 1956 році Єпископат Польщі під проводом примаса Стефана Вишинського розпочинає десятирічну програму приготування до відзначення Тисячоліття Хрещення Польщі. 1966 рік має стати кульмінацією святкувань тисячоліття державності та християнства над Віслою. Паралельно з 1962 року в Римі триває ІІ Ватиканський Собор, на чергових сесіях якого збираються єпископи з усього світу. Серед них – представники Польської Католицької Церкви та єпископатів двох німецьких держав – ФРН і НДР.

Собор створює особливе підґрунтя для майбутнього листування. У документах, особливо в конституції «Gaudium et spes», чітко звучить заклик до залучення Католицької Церкви в справи світу, до відповідальності за мир і примирення. Водночас у кулуарах Собору польські й німецькі єпископи, розділені залізною завісою, вперше за довгий час можуть спілкуватися без посередництва держав і дипломатів.

У західнонімецьких дебатах дедалі частіше, хоча й надалі в вузьких колах, повертається тема провини й відповідальності. У 1961 році група протестантських учених публікує так званий Тюбінгенський меморандум, у якому, зокрема, вимагає визнання західного кордону Польщі. 1 жовтня 1965 року Євангелічна церква Німеччини проголошує «Меморандум про Схід», пов’язуючи злочини нацистської винищувальної війни з подальшими депортаціями німців і закликає до примирення з Польщею. Саме цей протестантський документ стане для польських єпископів одним з поштовхів до започаткування власної ініціативи.

Болеслав Комінек і лист до німців

У цьому саме контексті, під час останньої сесії Собору 1965 року в Римі, визріває ідея особливого листа до німецьких єпископів, який мав поєднати запрошення на святкування Тисячоліття з ширшим поглядом на тисячу років спільної історії. Ініціатором є архієпископ Болеслав Комінек, апостольський адміністратор у Вроцлаві. Комінек родом із Сілезії, який освіту здобув в німецьких школах, а тому вільно володіє німецькою мовою, під час окупації був капеланом Армії Крайової, а після війни – представником примаса на «Повернених землях».

Комінек пише текст німецькою мовою. У листопаді 1965 року Послання вже готове. Документ на сімнадцяти сторінках датований 18 листопада 1965 року і підписаний усіма польськими єпископами, що брали участь у Соборі. Серед підписантів – зокрема кардинал Стефан Вишинський, архієпископ Кароль Войтила, архієпископ Болеслав Комінек, а також кілька десятків єпископів ординаріїв і допоміжних єпископів зі всієї Польщі.

Текст Послання складається з кількох частин. Спершу єпископи стисло окреслюють історію польсько-німецьких взаємин: від прийняття християнства Мешком І та зв’язків Польщі із західною, латинською Європою, через середньовічне сусідство, роль святої Ядвіги Сілезької та зв’язки Гнєзна з Вроцлавом — до поділів Речі Посполитої, періоду поневолення й наступних етапів німецького «наступу на Схід». Далі вони нагадують про досвід Другої світової війни: окупацію Польщі, нацистські злочини, смерть близько 5,5 мільйона громадян Польщі, серед яких — три мільйони євреїв. У наступній частині вони звертаються до повоєнної ситуації – новий кордон по Одрі й Нисі, переселення німецького населення, непевність мешканців польських західних земель щодо тривалості нового порядку.

Послання передано німецьким єпископам під час Собору. Лист адресований «німецьким братам у пастирському служінні» – без розрізнення між ФРН та НДР. В одному з примірників, що зберігся донині в Історичному архіві Кельнської архиєпархії, на обкладинці стоїть архівна печатка, а на наступних аркушах – підписи всіх польських єпископів.

Перед відправленням Послання архієпископ Комінек передає свій екземпляр Ігнацію Красіцькому, кореспонденту Польської агенції преси в Римі, сподіваючись довідатись позицію влади ПНР щодо цього питання. За пізнішими свідченнями, перші сигнали, які він отримує у відповідь, видаються заспокійливими. Проте невдовзі з’ясується, що справжня реакція буде зовсім іншою.

Кампанія в Польщі

Після оприлюднення Послання, ще наприкінці 1965 року, Політбюро ЦК ПОРП аналізує його зміст. 8 грудня 1965 року ухвалює директиви, в яких називає Послання документом «антинаціональним» і «антисоціалістичним», а також таким, що сприяє німецькому ревізіонізму. Влада наказує засудити позицію Єпископату, таврувати церковне керівництво, звинувачувати єпископів у фальшуванні історії та намагатися розколоти духовенство, протиставляючи «ієрархію» «здоровому духовенству».

Розпочинається масована пропагандистська кампанія. Прем’єр Юзеф Циранкевич публікує відкритого листа до «єпископів Римо-Католицької Церкви», що виходить друком в пресі по всій країні. У ньому він стверджує, що жодна заява єпископату не може «стерти» гітлерівські злочини, наголошує на відсутності провини поляків перед німцями й відкидає сенс прохання в них про прощення. Преса коментує Послання в подібному тоні, майже повністю концентруючись на одному реченні з кінця листа – про «надання прощення й прохання про прощення», оминаючи його історичний контекст і згадки про питання кордону.

На заводах, у школах і в університетах організовуються мітинги, під час яких зачитують фрагменти Послання і листа Циранкевича, а потім збирають підписи під резолюціями. З’являється гасло «Не пробачаємо!», яким супроводжують колективні листи, опубліковані в газетах. Частину таких звернень адресують безпосередньо примасу Вишинському, частину – окремим єпископам. Серед них лист групи працівників Содових заводів «Сольваї» у Кракові, які дорікають архієпископу Каролю Войтилі за «непатріотичний вчинок». Для адресата це має й особистий вимір: саме на «Сольваї» Войтила кілька років працював під час окупації.

Архієпископ Войтила відповідає довгим листом, у якому пригадує власний воєнний досвід, підкреслює, що цитати з Послання були вирвані з контексту, й вказує, що його критики не ознайомилися ані з повним текстом листа, ані з відповіддю німецьких єпископів. Цей лист не з’являється в пресі, циркулюючи лише в церковному обігу.

У відповідь на наростання напруги Єпископат Польщі вирішує висловитися щодо ситуації в пастирському листі від 10 лютого 1966 року, пояснюючи наміри Послання та намагаючись заспокоїти емоції. У кульмінаційний момент святкувань Тисячоліття – 3 травня 1966 року в Ченстохові – примас Вишинський закликає вірян дарувати прощення народам, які завдали полякам кривди. Таким чином, попри тиск влади, ієрархи підтверджують сенс жесту 1965 року.

Відповідь німецьких єпископів

Тим часом з німецького боку триває робота над відповіддю. До підготовки тексту залучені два єпископи з НДР: єпископ Берліна Альфред Бенґш та Ґергард Шаффран з Ґерліца. Остаточна версія датується 5 грудня 1965 року. Вона має назву «Привітання німецьких єпископів польським братам в єпископстві та відповідь на лист від 18 листопада 1965 р.» і написана польською мовою.

Під листом стоять підписи 42 єпископів і кардиналів з єпископатів ФРН і НДР. Автори дякують польським єпископам за їхню ініціативу, висловлюють радість з приводу готовності до діалогу та наголошують на важливості нагадування про те, що Польща вже тисячу років належить до християнської латинської Європи. Вони визнають, що Польща стала жертвою війни, розв’язаної Німеччиною, що поляки зазнали величезних втрат, а водночас польські єпископи пам’ятають і про німецьких жертв – учасників опору, в’язнів таборів, вигнанців.

У відповіді також міститься формула «просимо про прощення» – як прохання до скривджених «погодитися на новий початок». У частині про кордон по Одрі й Нисі автори нагадують, що чинний устрій кордонів є наслідком війни, програної Німеччиною, водночас згадуючи і про «право на батьківщину» вигнанців.

Реакції на відповідь є різноманітними. У ФРН преса з визнанням пише про відкритість польських єпископів, але подекуди критикує їхнє трактування історії як надто «польське». Частина коментаторів і пізніша література оцінює відповідь німецьких єпископів як надто обережну, особливо щодо питання кордону. У наступні роки деякі німецькі католицькі богослови, незадоволені цією обережністю, співтворять більш однозначні документи – як-от меморандум Бенсберзького кола 1968 року, що висловлюється за визнання кордону по Одрі й Нисі.

У НДР доступ до текстів як Послання, так і відповіді обмежується. Державні органи звинувачують єпископів-співавторів відповіді в применшенні «соціалістичної дружби» з Польщею та в участі в нібито «ревізіоністській» ініціативі. Влада ПНР, зі свого боку, розглядає всю цю кореспонденцію як спробу втручання Церков у зовнішню політику, а тому її рішуче придушує.

Від листа до угоди

Хоч кореспонденція єпископів 1965 року стосується насамперед морального й релігійного виміру польсько-німецьких відносин, у наступні роки вона стає одним із наріжних каменів ширших політичних процесів. У 1968 році 180 католицьких богословів, пов’язаних з Бенсберзьким колом, публікують меморандум щодо відносин з Польщею, у якому однозначно виступають за необхідність визнання ФРН польського західного кордону по Одрі й Нисі. Серед підписантів – зокрема Йозеф Ратцинґер.

7 грудня 1970 року у Варшаві канцлер ФРН Віллі Брандт та прем’єр ПНР Юзеф Циранкевич підписують угоду, згідно з якою ФРН визнає чинний польсько-німецький державний кордон. 17 травня 1972 року Бундестаг ратифікує домовленість. Того ж року Святий Престол реорганізує церковні структури на прикордонних територіях; колишні «тимчасові» адміністрації замінюються сталими єпархіями по обидва боки кордону.

Два листи – різна пам’ять

Знакова пропорція: польський лист, звернений до німецьких адресатів, намагається «розповісти про Польщу» мовою, зрозумілою німецькому читачеві. Натомість німецька відповідь, що адресована до польських єпископів, шукає формулювань, які дозволяли б говорити про провину, пам’ять і кордони так, щоб це було прийнятним для польського вуха. Таким чином у двох текстах постає своєрідний «мовний міст»: обидва написані з думкою про інший народ, але кожен міцно вкорінений у вихідній перспективі своїх авторів.

Польське Послання містить кілька кроків, які з історичної перспективи є доволі сміливими. По-перше, воно виходить за межі чинного у ПНР наративу про «віковічну німецьку ворожість». Підкреслює існування епох добросусідства, визнає німецький внесок у польську культуру, право і господарство, водночас не релятивізуючи агресії й злочинів.

По-друге, польські єпископи визнають, що серед німців були не лише кати, а й жертви. Члени руху опору проти нацистського режиму, в’язні концтаборів. Вони також порушують табу мовчання про долю німецьких вигнанців із земель, включених до Польщі після 1945 року. В реаліях ПНР такі твердження були майже блюзнірством щодо офіційної політики пам’яті.

По-третє, Послання імпліцитно, але однозначно пов’язує примирення з питанням кордону по Одрі й Нисі Лужицькій. Стабільність цього кордону подається як умова безпеки та спокою польського населення на «Повернених землях». Мовою теології це звучить як турбота про мир; мовою політики – як делікатний, але рішучий заклик до морального визнання повоєнного статус-кво.

Німецька відповідь, підписана 42 єпископами, є значно обережнішою. З одного боку, вона висловлює вдячність за жест польських ієрархів, цінує їхнє нагадування про належність Польщі до латинської Європи і не уникає визнання провини Німеччини за злочини Другої світової війни. Звучать і такі слова: «Тож і ми просимо про забуття, а ще більше – просимо про прощення. Забуття є людською справою, тоді як прохання про прощення – це звернення до того, хто зазнав кривди».

З іншого боку, німецькі єпископи й далі говорять про «право на батьківщину» вигнаних і не формулюють однозначної моральної підтримки кордону по Одрі й Нисі. Це лист, який балансує між усвідомленням провини та страхом порушити делікатний внутрішній консенсус у суспільстві ФРН 1960-х років, де досвід вигнання часто затіняв пам’ять про окупацію Польщі.

Не пробачаємо!

У Польщі реакція комуністичної влади була миттєвою й показовою. Політбюро ЦК ПОРП у грудні 1965 року формулює директиви: Послання слід засудити як «антинаціональне» й таке, що «сприяє німецькому ревізіонізму», таврувати церковне керівництво, звинувачувати єпископів у фальшуванні історії та розділити духовенство, протиставляючи клір «здоровому» нижчому духовенству. Пропагандистський апарат діє на повну потужність.

Постає гасло «Не пробачаємо!»), яке день у день друкується на сторінках преси поруч із драматичними згадками про окупацію. На підприємствах – у тому числі на «Сольваї», де кілька років перед тим працював робітник Кароль Войтила – організовуються масові мітинги, ініціюють «листи обурених» до курії примаса. Багатьма з них керують з-за письмових столів функціонери, але не бракує й щирих голосів людей, для яких емоційно «ще надто рано» для слова «прощення».

Парадокс у тому, що пропаганда цитує майже виключно одне речення: «ми прощаємо і просимо прощення», вирване з контексту 17-сторінкового тексту, в якому раніше докладно перелічено німецькі злочини, підкреслено польські страждання та наголошено на польських правах на західні землі. Контекст, який робить цю богословську формулу водночас драматичною й євангельською, перетворюється на гасло, зручне для висміювання.

У Західній Німеччині реакції інші, але не менш амбівалентні. Католицька преса та частина громадської думки високо оцінює відвагу польських єпископів, водночас дорікаючи їм за «полоноцентричну» інтерпретацію історії. З перспективи часу більш критично оцінюють саму відповідь Конференції Єпископату Німеччини, закидаючи їй надмірну обережність, відсутність однозначної позиції щодо кордону та нездатність назвати поіменно німецькі упередження щодо Польщі, тінь яких простягалася далеко в повоєнні десятиліття. Подібна реакція в Польщі з’являється одразу після оголошення німецької відповіді.

У НДР влада намагається просто замовчати обмін листами. Водночас у державному апараті звинувачують єпископів Бенґша та Шаффрана в «ревізіонізмі кордонів» і участі у ватиканській «ідеологічній диверсії». За логікою офіційної соціалістичної доктрини «поєднання» — це монополія партії та уряду. Церкві дозволено говорити хіба що про приватну мораль.

Так постає спадщина двох листів, які з перспективи Конференцій єпископатів Німеччини та Польщі мали стати зерном примирення, а натомість перетворюються на предмет політичного спору, інструмент пропаганди і лише з роками – на архівне свідчення відваги, але й обмежень обох сторін.

Між «Volksgemeinschaft» і Євангелієм

Щоб повністю зрозуміти стриманість німецької відповіді, треба пам’ятати, що її писала Церква, яка лише кільканадцять років тому почала по-справжньому осмислювати власне воєнне минуле. Дослідження ставлення німецьких католиків у 1939–1945 роках показують, наскільки вони були вплетені в логіку «народної спільноти» (Volksgemeinschaft), намагаючись водночас зберегти окремість католицького «міліє». Церква не була монолітом опору нацизму; радше полем напружень, напівлояльностей і вибіркового спротиву.

У такому контексті прохання про пробачення щодо поляків – народу, який лише нещодавно почав з’являтися в західнонімецькій свідомості як жертва війни (передусім завдяки Освенцимським процесам) – було кроком відважним, але неповним. Німецькі єпископи мусили зважати на настрої вигнанців, для яких травма втрати «Heimat» була досвідом центральним. Звідси двозначність відповіді: готовність до пробачення й прохання про нього є богословськи ясними, але нарація про кордон і «право на батьківщину» залишається десь посередині між Євангелієм і логікою національного інтересу.

Натомість польські єпископи у 1965 році діють у зовсім іншому полі напружень. Вони перебувають між травмою окупації, очікуваннями суспільства, вихованого в антинімецькій риториці, та усвідомленням, що лише моральний жест, який випереджає дипломатію, може відкрити шлях до справжньої нормалізації відносин. Їхній лист – це водночас акт віри та акт «прикордонного реалізму». Примирення має бути не абстрактною категорією, а процесом, укоріненим у цілком конкретному спорі про лінію кордону, статус Вроцлава чи Колобжега, правову ситуацію єпархій на колишніх німецьких територіях. Воно повинно мати також виразний і міцний пункт відліку – цим пунктом стає саме цей лист.

У цьому сенсі обидва документи є свідченням подвійної тотожності Церков – національної і наднаціональної. Листування польських і німецьких єпископів у 1965 році не скасовує напруження між ними. Воно радше його оголює. І саме такі тексти – неоднозначні, сповнені «розколів», становлять цінність як полонік. Вони становлять свідчення не лише польської пам’яті в німецьких архівах, а й німецьких обмежень у зіткненні з польською історією.

Від листа до декларацій

Через кілька десятиліть Конференція Єпископату Німеччини сама зробить цю кореспонденцію елементом свого «канону пам’яті».

У 30-ту річницю обміну листами, у 1995 році, польські й німецькі єпископи підписали спільну декларацію «Das Geschenk der Versöhnung weitergeben» («Передавати далі дар примирення»). Десять років по тому, у 2005 році, з’являється наступна – «Versöhnung und Freundschaft – Blick auf Europas Zukunft» («Примирення і дружба – погляд у майбутнє Європи»). Обидві декларації безпосередньо закорінені в листах 1965 року. Вони звертаються до них не як до завершеного епізоду, а як до тривалого орієнтира для європейської культури примирення.

У 2025 році Конференція Єпископату Німеччини йде ще далі: організовує симпозіуми, зокрема в Берліні у вересні – «60 Jahre ‚Wir vergeben und bitten um Vergebung‘ – ein Auftrag für die Zukunft?» – і співпрацює з польськими партнерами, зокрема з Фундацією «Кшижова для європейського порозуміння», щоб по новому переосмислити значення листів в епоху нових напружень і нових воєн у Європі.

Водночас у планах відзначення річниці 18 листопада 2025 року важливе місце посідає Вроцлав. Саме тут, біля пам’ятника Комінка, польські й німецькі єпископи мають покласти вінки, відправити Євхаристію та підписати спільну декларацію, але цього разу не в тіні Ялти чи «кордону миру», а у світі, де знову точиться війна у Східній Європі, а питання пам’яті, кордонів і відповідальності повертається з новою силою.

Листи як полонік

Якщо поглянути з перспективи досліджень полоніків, обидва листи помітно відрізняються від класичних об’єктів: костелів, пам’ятників, надгробків чи картин. Це «рухомі твори» в подвійному сенсі. По-перше, у буквальному. Вони є архівними документами, що зберігаються в кількох архівах. По-друге, в символічному: це мовленнєві акти, які при кожному новому прочитанні знову набувають перформативної сили. Для історика вони є свідченням епохи, для богослова – прикладом втіленого в життя вчення ІІ Ватиканського Собору про Церкву, залучену в справи світу, для політолога – прологом до договорів Брандта й Ґомулки та пізніших документів «Східної політики». Для адресатів – це незручний обов’язок виходити за межі власних уявлень.

Як полонік вони мають ще одну особливу рису. Показують, що польська спадщина за кордоном – це не лише сукупність «польських речей», розкиданих по цілому світу, але насамперед мережа контактів, в які польські документи, символи й тексти вступають з інституціями інших держав. Послання є спільною спадщиною – документом, без якого неможливо написати історію Польщі після 1945 року, але також текстом, що належить до історії німецького католицизму, еволюції Конференції єпископату Німеччини та виходу Церкви в ФРН із тіні Другої світової війни.

Два листи 1965 року є полоніками особливого типу не лише тому, що фізично лежать у німецьких архівах, але передусім тому, що й надалі «працюють» у польсько-німецької історичній пам’яті. З часом вони перестали бути «лише» церковними документами, а стали одним з основних пунктів відліку для розуміння примирення як процесу, що вимагає відваги, готовності до самокритики та відмови від усталених національних міфів.

Зміст листів

Історичний архів Кельнської архидієцезії. AEK, CR III 352 – копія у колекції JP2online

Пастирський лист польських єпископів до німецьких єпископів від 18 листопада 1965 р.: (завантажити PDF-файл)

Відповідь німецьких єпископів польським єпископам від 5 грудня 1965 р.: (завантажити PDF-файл)

Хронологія подій

Хронологія листування польських і німецьких єпископів та її рецепції (на основі поданих текстів і досліджень)

11 лютого 1945 р.
Завершення Ялтинської конференції. Домовленості союзників ведуть до зміщення кордонів Польщі на захід коштом Німеччини і стають одним із фундаментів повоєнного спору про кордон по Одрі й Нисі Лужицькій.

1945–1950 рр.
Хвиля втеч і виселень німецького населення з колишніх східних територій Райху, приєднаних до Польщі. З польського боку закріплюється пам’ять про окупацію та німецькі злочини.

6 липня 1950 р.
Підписання в Зґожельці угоди між НДР і ПНР. НДР під тиском СРСР визнає кордон по Одрі й Нисі Лужицькій, який називають «кордоном миру». Будь-яка критика цієї теми в НДР загрожує тавруванням як «ворога миру» і «фашиста».

1958 р.
Виникнення екуменічної ініціативи «Aktion Sühnezeichen/Służba dla Pokoju» – руху примирення, започаткованого німецькими протестантами. Її діяльність у Польщі доволі рано помічають середовища, пов’язані з «Tygodnik Powszechny», «Więzi» і єпископами (зокрема Каролем Войтилою).

1956–1966 рр.
Десятиліття приготувань до Тисячоліття Хрещення Польщі (Sacrum Poloniae Millennium) під проводом примаса Стефана Вишинського. Програма завершується кульмінацією святкувань 1966 року.

1961 р.
Публікація так званого Тюбінгенського меморандуму – документа восьми німецьких учених-євангеликів, які, зокрема, вимагають визнання ФРН польського західного кордону та скорочення озброєнь. Це один із перших такого типу голосів у західнонімецькій дискусії.

1962–1965 рр.
Засідання ІІ Ватиканського Собору в Римі. Польські єпископи зустрічаються там з єпископами з ФРН та НДР. Конституція «Gaudium et spes», співавторами якої є кардинал Вишинський та архієпископ Войтила, наголошує на відповідальності Церкви за мир і примирення між народами.

1 жовтня 1965 р.
Євангелічна церква в Німеччині (EKD) публікує «Східний меморандум» (Ostdenkschrift). У документі пов’язується злочинна «війна на винищення», розв’язана Німеччиною, з повоєнною долею виселених німців, і міститься заклик до примирення з поляками.

18 листопада 1965 р.
У Римі датовано текст «Послання польських єпископів до їхніх німецьких братів у Христовому пастирському служінні»:
– автором тексту є архієпископ Болеслав Комінек, апостольський адміністратор у Вроцлаві;
– Послання написане німецькою мовою, налічує 17 сторінок машинопису;
– його підписують усі присутні на Соборі польські єпископи, зокрема примас Стефан Вишинський та архієпископ Кароль Войтила;
– документ стисло окреслює історію польсько-німецьких взаємин, відсилає до окупації, повоєнного кордону та долі вигнаних, завершується формулою «ми прощаємо і просимо прощення».

Кінець 1965 р. (перед відправленням листа)
Архієпископ Комінек передає текст Послання римському кореспондентові ПАП Ігнацію Красіцькому, аби довідатися позицію влади ПНР. Початкові сигнали заспокійливі, не віщують подальшої різкої реакції.

5 грудня 1965 р.
Німецькі єпископи відповідають офіційним листом «Привітання німецьких єпископів польським братам в єпископстві та відповідь на лист від 18 листопада 1965 р.»:
– текст написано польською мовою;
– головними авторами є кардинал Альфред Бенґш (Берлін) та єпископ Ґергард Шаффран (Ґерліц) – єпископи з НДР;
– його підписують 42 єпископи і кардинали з ФРН та НДР;
– німецькі єпископи дякують за лист, визнають кривди, завдані Польщі Німеччиною, і просять прощення. Водночас вони також торкаються питання кордону по Одрі й Нисі та долі вигнаних німців.

8 грудня 1965 р.
Політбюро ЦК ПОРП ухвалює директиви щодо реакції влади ПНР на Послання. Документ наказує засудити позицію Єпископату як «антинаціональну» та «антисоціалістичну», звинуватити єпископів у фальшуванні історії й розпочати широку пропагандистську кампанію проти церковної ієрархії.

Грудень 1965 р. – початок 1966 р.
Розпочинається найбільша повоєнна антиклерикальна кампанія в ПНР:
– прем’єр Юзеф Циранкевич публікує у пресі відкритий лист, що засуджує Послання, зокрема формулу «ми прощаємо і просимо прощення»;
– на заводах, в університетах й установах організовуються протестні мітинги під гаслом «Не вибачаємо!»;
– у пресі з’являються численні колективні листи та коментарі, що звинувачують єпископів у «зраді національних інтересів»;
– десятки листів, сповнених обурення (деякі з них замовлені владою), потрапляють на столи єпископів, зокрема примаса Вишинського та архієпископа Войтили.

8 грудня 1965 р.
Офіційне завершення ІІ Ватиканського Собору. Послання польських єпископів і відповідь німецьких входять у фінальну фазу засідань, де особливо наголошувалося на питаннях миру й примирення.

10 лютого 1966 р.
Єпископат Польщі публікує пастирський лист, у якому пояснює вірянам сенс Послання від 18 листопада 1965 року, тим самим намагаючись зменшити напругу, викликану пропагандистською кампанією влади.

3 травня 1966 р.
Кульмінація святкувань Тисячоліття Хрещення Польщі на Ясній Горі в Ченстохові. Примас Стефан Вишинський закликає вірян до пробачення народам, що завдали полякам кривди, зокрема німцям, підтверджуючи моральний вимір жесту 1965 року.

8 березня 1968 р.
Оголошення меморандуму Бенсберзького кола (Bensberger Kreis) – документа 180 католицьких богословів ФРН, які, зокрема, виступають за необхідність визнання ФРН кордону по Одрі й Нисі Лужицькій. Серед підписантів – о. проф. Йозеф Ратцинґер.

7 грудня 1970 р.
Підписання у Варшаві польсько-німецької угоди між канцлером ФРН Віллі Брандтом і прем’єром ПНР Юзефом Циранкевичем. ФРН визнає чинний державний кордон по Одрі й Нисі.

17 травня 1972 р.
Бундестаг ратифікує угоду 1970 року. Після ратифікації Святий Престол реорганізовує церковні структури в прикордонних районах. У колишніх німецьких єпархіях, розділених після 1945 року, постають самостійні польські та східнонімецькі структури.

13 грудня 1995 р.
З нагоди 30-ї річниці обміну листами 1965 року польські та німецькі єпископи підписують спільну декларацію «Das Geschenk der Versöhnung weitergeben» («Передавати далі дар примирення»).

21 вересня 2005 р.
У Фульді, з нагоди 40-ї річниці листування 1965 року, єпископи Польщі та Німеччини підписують чергову спільну декларацію «Versöhnung und Freundschaft – Blick auf Europas Zukunft» («Примирення і дружба – погляд у майбутнє Європи»).

Грудень 2005 р.
У Вроцлаві, перед костелом Матері Божої на Пяску, відкрито пам’ятник кардиналу Болеславу Комінку. Двомовний напис (польською й німецькою) на постаменті містить слова з Послання: «Прощаємо і просимо прощення».

30 серпня – 1 вересня 2018 р.
Голова Конференції єпископату Німеччини, кардинал Райнхард Маркс, відвідує Польщу. Він зустрічається в Познані з головою Конференції єпископату Польщі, архієпископом Станіславом Ґондецьким, бере участь у дискусіях із журналістами та науковцями, а також служить Святу Месу на честь річниці початку Другої світової війни, нагадуючи про страждання Польщі під німецькою окупацією та про шлях до примирення.

25–27 квітня 2023 р.
Зустріч Kontaktgruppe (спільної контактної групи Конференцій Єпископатів Польщі та Німеччини) в Ауґсбурзі. Група, створена в 1990-х роках, має на меті поглиблювати обмін і співпрацю між Церквами обох країн.

11 вересня 2025 р.
У Берліні відбувається симпозіум «60 Jahre ‚Wir vergeben und bitten um Vergebung‘ – ein Auftrag für die Zukunft?», співорганізований Конференцією Єпископату Німеччини, Фундацією «Кшижова для європейського порозуміння» та Католицькою академією в Берліні. Учасники – єпископи, дипломати, політики й дослідники – обговорюють сучасний стан і майбутнє польсько-німецьких відносин у світлі Послання 1965 року.

18 листопада 2025 р.
У Вроцлаві, в 60-ту річницю Послання, Конференції Єпископатів Польщі й Німеччини спільно вшановують історичний обмін листами. Програма включає:
– урочистість біля пам’ятника кардиналу Болеславу Комінку за участю архієпископа Юзефа Копня та єпископа Георга Бецинга;
– Святу Месу в катедрі св. Іоана Хрестителя під проводом архієпископа Тадеуша Войди з проповіддю єпископа Бецинга;
– підписання й оголошення спільної декларації голів обох Єпископатів;
– вечірнє молитовне богослужіння у дусі спільноти Тезе в костелі Матері Божої на Пяску у Вроцлаві.