Катедральний комплекс у Кам’янці-Подільському, розташований у самому серці історичного міста, знаходиться неподалік від північно-західного кута Ринкової площі – найбільшої торгової площі міста до 1870-х років. Він утворює своєрідну оазу тиші та спокою, не порушену гамором розмов і кроків перехожих із ринку. Уже сам простір навколо храму привертає увагу: територію оточує історичний кам’яний мур, який колись визначав межі прицерковного цвинтаря. З боку площі до костелу веде Тріумфальна арка в стилі пізнього бароко, яку також називають воротами Станіслава Августа – від напису на честь візиту монарха до Кам'янця в 1781 році. З протилежного боку височіє дзвіниця, до якої прилягають давні будинки – захристія і плебанія, в яких нині живуть парох та сестри-урсулинки. Безпосередньо за ними, на рівні фасаду собору, колись існувала готична брама – первісний вхід на територію прикостельного цвинтаря. Після спорудження нової брами з боку площі-ринок вона втратила своє значення; її рештки розібрали, а сам прохід остаточно ліквідували у 90-х роках ХХ ст. Західну частину ділянки займають невеликий сад і будівлі єпископського будинку, які тягнуться аж до вулиці Кузнєцова, що мальовничо пробігає над краєм яру. Від фасаду храму їх відділяє вузька вуличка, колись відома як вулиця Єзуїтська, а тепер - вулиця Францисканська. Південну межу комплексу замикає велична будівля колишньої духовної семінарії, збудована, як і Тріумфальна арка, з ініціативи єпископа Адама Станіслава Красінського у 1780–1782 роках. 

В оточенні згаданих будівель, у центрі ділянки височіє готичний кафедральний собор із бароковим фасадом і мінаретом, названий на честь святих апостолів Петра і Павла. Струнка вежа з орієнтальними рисами нагадує про турецьку окупацію Кам’янця в 1672–1699 роках. У цей період храм було перетворено на мечеть, яка збереглася завдяки гарантіям, зафіксованим у положеннях Карловицького мирного договору, укладеного 1699 року між Річчю Посполитою та Османською імперією. Сьогодні це єдиний у Європі приклад християнського храму з ісламським мінаретом.

Кам'янецький кафедральний собор, як найсхідніший розташований готичний храм католицької Європи, разом з фортецею формував міф християнського міста-бастіону – «передмур’я Польщі та всього християнства». Об’єкти, що входять до складу цього комплексу, походять з різних епох і, як і сам собор, зазнали численних архітектурних і функціональних трансформацій. Результатом цих перетворень сформувався унікальний ансамбль – подільський «Малий Вавель», який протягом століть був центром релігійного життя поляків, що проживали в Кам'янці-Подільському. 

Перший кафедральний костел виник після заснування кам’янецького єпископства у 1379 році. Первісна святиня могла бути дерев’яною або ж являти собою адаптацію старішої мурованої споруди. Організація єпископства в той час мала радше тимчасовий характер, а католицька місія на Поділлі здійснювалася виключно жебручими орденами – францисканцями та домініканцями. Лише після включення цих земель до складу Польської Корони відбулася фактична організація єпархії, що уможливило будівництво й подальшу розбудову собору.

Будівля складається з тринефного базилікального корпусу та видовженого, полігонального замкненого пресвітерія, освітленого високими гостроверхими вікнами, розташованими між контрфорсами. Помітна стилістична та структурна різниця між цими двома частинами вказує на те, що вони були збудовані в різні періоди. Дослідники, спираючись лише на обмежені архівні джерела й не маючи результатів археологічних розвідок, не змогли однозначно визначити, яка з них була зведена першою і коли саме це відбулося. Одну з гіпотез висунула Ольга Пламеницька, згідно з якою корпус, що демонструє численні архаїчні риси, в тому числі переважання романізуючих форм над готичними, був збудований першим. До таких особливостей належать, зокрема: трапецієподібний план із косо проведеною лінією фасаду; три півциркульні міжнефні аркади, вирізані в стіні (без стовпів і колон), різної ширини (3,1 м; 4,2 м; 4 м); відсутність осьового зв’язку між аркадами та віконними прорізами; неоднакова кількість прясел у кожному нефі (головний – 4, північний – 5, південний – 6); нерівномірна висота бічних нефів; й передусім –  масивність мурів. Довжина корпусу становить 21,6 м, що відповідає 20 давньоруським сажням-ліктям (1,08 м). Таку ж одиницю виміру використовували при плануванні площі Ринок після надання місту магдебурзького права у 1374 році. Отже, корпус міг постати невдовзі після заснування єпископства (1379), а можливо – навіть раніше. Оскільки його архітектурна структура має подібність до православних храмів XIV століття, наприклад, базування міжнавових аркад на ділянках стіни або кубічний план, - не можна виключити, що перша святиня, пізніше перетворена на римо-католицьку катедру, первісно була православною церквою.

Лише після приєднання Поділля разом з Кам'янцем до Польського королівства у 1434 році були створені реальні умови для початку будівництва катедри. Між 1434 і 1453 роками до корпусу зі східного боку прибудували тринефний склепінчастий вівтар, закритий з п'яти боків. Довжина хору становила 21,3 м, що відповідало 36 краківським ліктям (одиниця виміру, яка тоді використовувалася в Кам'янці), що дорівнювало 0,59 м. Цей тип витягнутих хорів, обрамлених контрфорсами й оснащених високими гостроверхими вікнами, популяризували в Центрально-Східній Європі мендиканські (жебручі) ордени, присутні на Поділлі ще з 40-х років XIV століття. У Львівській архідієцезії, до складу якої входила Кам'янецька єпархія, першими документально зафіксованими реалізаціями цього типу були пресвітерії львівських храмів катедри Успіння Пресвятої Богородиці (1360-1380 рр.) та францисканського костелу Чесного Хреста (4 чверть XIV ст.). Одночасно з будівництвом пресвітерії з північної сторони була збудована ризниця, що складалася з трьох приміщень. Тоді ж було виконано склепінчасте перекриття нави, а також з західної сторони прибудовано баштовий ґанок, що сягав половини фронтону, збудований між двома контрфорсами, що розділяли фасад. Вона служила дзвіницею і в мініатюрі повторювала форми кампаніли собору, яка в той час виконувала функції оборонної вежі. Вигляд готичного собору перед бароковою реконструкцією фасаду представлено на мідному плані Кам'янця-Подільського, складеному Кипріяном Томашевичем після 1672 року.

Наступна розбудова храму відбулася в модерний період, коли до корпусу собору добудували кілька каплиць. Першими постали каплиця Вірменської Пресвятої Богородиці (також відома як Єпископська каплиця або каплиця Слоньчевського), розташована в західному пряслі південного нефа, і каплиця Святого Петра, пізніше перетворена на каплицю Пресвятого Таїнства, розташована посеред північної нави. Обидві були побудовані за часів урядування єпископа Леонарда Слоньчевського в 1547–1563 роках. З архітектурного погляду особливої уваги заслуговує друга з перелічених вище каплиць, яку увінчує купол, встановлений на тамбурі з ліхтарем. Її форма нагадує популярний в добу Ренесансу і бароко тип центричної купольної каплиці, започаткований на польських землях спорудженням каплиці Сигізмунда при Вавельському соборі (1519–1531 рр.). Схожа за формою – купольна, але менша - каплиця Навернення святого Павла зведено близько 1600 року при західному порталі з північного боку. Після реконструкції у 1672–1699 роках вона стала основою для турецького мінарету. У 1628 році завершено будівництво найбільшої з каплиць – Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (також відомої як Радцівська, Соборна або Літературна каплиця), яку заснував Ян Білобоцький на південному фасаді. У другій половині XVII століття, після поєднання двох раніше розділених муром частин, каплиця набула видовженої форми з багатогранним завершенням зі сходу. Вона займає решту східних прясел південного нефа, прилягаючи західною стіною до каплиці Потіхи Божої Матері.

Найбільші зміни в архітектурі собору відбулися після Карловицького миру (1699 р.), який поклав край 27-річній окупації Кам'янця і Поділля турками. Повернутий католикам собор, який за часів Османської імперії слугував мечеттю для султана Мехмеда IV, зазнав ґрунтовної реставрації та був повторно освячений за понтифікату єпископа Яна Хризостома Гніньського. Про цю подію нагадують дві меморіальні дошки з датою 1704 року, розміщені під музичним хором. Тоді ж на мінареті встановили дерев'яну статую Пресвятої Діви Марії Непорочно Зачатої, яка топче півмісяць. Таким чином мінарет зазнав символічної трансформації – з ісламського знака він став емблемою християнської перемоги, що височіє над містом і опікується всією кам’янецькою єпархією. Повної пишноти собор набув лише за Стефана Рупневського, єпископа Кам'янецького з 1717 по 1721 рр., та Миколая Дембовського, який обіймав цю посаду з 1743 по 1757 рр. Саме за понтифікату першого було збудовано дерев'яний головний вівтар у стилі бароко, який зберігся до наших днів, в центральній аркаді якого розміщено групу Розп’яття. Бічні аркади, відокремлені від центральної частини вівтаря колонами, мали виконувати подвійну функцію: декоративного обрамлення для пар скульптур – святих Петра і Павла, покровителів собору, а також святих Войцеха і Станіслава Єпископа, покровителів Речі Посполитої - і водночас архітектурного обрамлення вікон, які освітлюють інтер'єр храму. Єжи Ковальчик вбачає автора проєкту вівтаря в анонімному творцеві фасаду паломницького костелу в Тинній на Поділлі, освяченого у 1717 році єпископом Рупнєвським. Свою гіпотезу він обґрунтовує схожістю розміщення арок над бічними опорами вівтарної частини з подвоєними напівциркульними фронтонами, використаними в членуваннях першого ярусу фасаду костелу в Тинній. 

За понтифікату єпископа Миколая Дембовського завершено основні реставраційні роботи собору. То Інтер’єр тоді збагатився елементами оздоблення, що збереглися донині: дубовий, частково позолочений амвон, прикрашений орнаментами в стилі рококо та скульптурами чотирьох євангелістів, а також сповідальні та канонічні лавки. На мінареті встановлено позолочену статую Непорочної Діви Марії (Immaculata), відлиту в Гданську зі сплаву міді у 1754 році. Стіни бічних нефів були підняті, а над корпусом і пресвітерієм накрили влаштовано ламаний дах, вкритий ґонтом. Лише купол з ліхтарем над каплицею Найсвятішого Таїнства був покритий бляхою. 

Найважливішою пам’яткою, пов’язаною з єпископом Дембовським, залишається фасад із тесаного каменю (потинькований на початку ХХ століття) - твір, який приписують Яну де Вітте, одному з найвидатніших архітекторів другої половини XVIII століття, що працював на території східних воєводств колишньої Речі Посполитої. Архітектор долучився до реконструкції більшості костелів у Кам'янці, створивши по західному боці міста дивовижний ряд із семи фасадів костелів і монастирів, що простягнувся майже на кілометр. Найвизначнішим серед них був кафедральний собор, розташований у центрі міста, зі статуєю Богородиці Діви Марії, що виблискує на сонці і яка видніє здалеку на 37-метровому мінареті. Фасад, утримуваний у великому порядку, був розділений композитними пілястрами, встановленими на високих цоколях. Разом з антаблементом, трикутним фронтоном, увінчаним кам'яним хрестом, статуями покровителів собору, святих Петра і Павла, та вазами з полум'ям, розміщеними по кутах, вони створюють форму античного псевдопортика. Між центральними парами контрфорсів знаходиться портал, з'єднаний спільною рамою з високим вікном над ним. 

Про фундаторську діяльність єпископа Миколая Дембовського в соборі свідчить герб Єліта, розміщений на амвоні та фасаді, а також написи біля підніжжя мінарету і на таблиці над головним порталом. Вони містять дати фундацій і були виконані після смерті єпископа з ініціативи капітули на знак подяки за його заслуги. У 1758 році каноніки капітули профінансували епітафію на його серце, розміщену в алебастровій урні, увінчаній палаючим серцем, праворуч від входу до каплиці Найсвятішого Таїнства. Миколай Дембовський власним коштом відреставрував цю каплицю, профінансувавши, серед іншого, будівництво порталу, завершення якого прикрашає картуш у стилі рококо з латинським написом «Ego Sum» («Я є»). Це початок цитати з Євангелія від Івана Богослова (14:6), яка повністю звучить так: «Я – дорога, і правда, і життя. Ніхто не приходить до Батька, якщо не через мене». Наведення повного тексту цитати пояснює сенс її розміщення над входом до каплиці, де зберігалася Євхаристія – Тіло Христове. Розміщення епітафії з серцем і погруддям єпископа на стіні поруч з каплицею, пов'язаною композиційно з конфесіоналом – місцем сповіді, що передує прийняттю Євхаристії – своєю чергою пояснюється словами латинського напису, викарбуваного на епітафії, який повідомляє, що це «пам'ятник вічної вдячності та вічної любові і пошани». У Польщі звичай ховати серце окремо від тіла набув популярності у XVII столітті серед магнатів і заможної шляхти. Ймовірно, він був започаткований похованням серця Владислава IV у 1648 році в каплиці Святого Казимира у Віленському кафедральному соборі. Такі поховання, окрім меморіальної функції, були вираженням культу Пресвятого Серця і любові - як до людей, так і до Бога. Тому серце також вирізняли з-поміж інших органів після смерті. Традицію такого поховання продовжує в Кам'янецькій катедрі епітафія єпископа Францішека Мацкевича (помер у 1842 р.). Пам'ятник на його честь, виконаний у стилі неорококо, як і попередній, складається з тих самих елементів: урни з серцем, погруддя та сповідальні. Його встановлено ліворуч від входу до тієї ж каплиці, що симетрично доповнило фундацію, присвячену єпископу Дембовському (помер у 1757 р.). 

Останні значні зміни в архітектурі собору відбулися перед її залишенням 14 листопада 1920 р. єпископом Пйотр Маньковський - останнім ординарієм недовго відновленої у 1919 р. Кам’янецької дієцезії, ліквідованої 5 червня 1866 р. царем Олександром ІІ й приєднаної до Луцько-Житомирської дієцезії. Модернізаційні роботи проводилися у два етапи: у 1853–1860 та 1912–1913 роках. На першому етапі до каплиці Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії прибудували неоготичний притвор. На другому – зі склепінь усунули попередні ліпні прикраси, оголивши готичні ребра в каплиці, а стіни - як внутрішні, так і зовнішні - потинькували. 

У 1922 році більшовицька влада пограбувала скарбницю собору, вилучивши з неї найцінніші предмети, а в 1930 році перетворила його на музей релігії та атеїзму. Після 1978 року будівля слугувала концертним залом, що – на відміну від долі багатьох інших костелів Кам'янця-Подільського – дозволило зберегти частину його цінної спадщини. Сакральну функцію костелу було відновлено у 1990 році. Через рік, з відродженням Кам'янецької дієцезії, костел святих Петра і Павла знову став римо-католицьким кафедральним собором.

Історія об’єкта

до 1434 р. – тут існувала дерев’яна церква або пристосована старіша мурована споруда, що відповідає сучасному корпусу храму 
1434-1453 або 1483-1502 рр. - пресвітерій 
О. Пламеницька вважає початком будівництва храму період правління єпископа Павла І Домініканця (1434-1453 рр.). Т.М. Трайдос у своїй праці «Костел...» датує будівництво мурованого храму після 1483 р., приписуючи початок будівництва єпископу Матвію зі Старої Ломжі, а завершення - єпископу Петру гербу Повали (пом. 1502 р.). Найдавнішою частиною костелу, на думку К. Іваницького, є тринефний корпус, датований 1502-1517 рр., до якого між 1646 і 1648 рр. з півночі прибудовано видовжену тридільну вівтарну частину з двома ризницями. Автори «Architektura Gothic...» вказують, що вівтар і західна ризниця датуються 1428-1430 роками, тоді як головна частина костелу була добудована в середині XV століття, а після 1483 року, під час реконструкції після пожежі. первісне зальне планування собору перетворено на псевдобазиліку. З цього часу походить хрестово-реберне склепіння над південною навою; пізнішими, ймовірно XVI ст., є склепіння головного та північного нефів
1547-1563 рр. – спорудження каплиці Вірменської Пресвятої Богородиці та Найсвятішого Таїнства
бл. 1600 р. - спорудження каплиці Навернення св. Павла 
1628 р. - спорудження каплиці Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії 
70-ті роки XVII ст. – встановлення мінарету (за основу послужила каплиця Навернення св. Павла)
1699-1704 рр. - повторне освячення собору, увінчання мінарету дерев'яною статуєю Пресвятої Діви Марії (Immaculata)
до 1721 р. - встановлення головного вівтаря 
1754 р. - завершення реконструкції фасаду з тесаного каменю за проєктом Яна де Вітте 
10 V 1756 р. - встановлення на мінареті позолоченої статуї Пресвятої Діви Марії (Immaculata)
після 1760 р. - єпископська захристія
1816 р. - канонічна ризниця зі сходами в окремому приміщенні (прибудована зі східного боку до східної ризниці; Сходи замінили незручні гвинтові сходи в товщі муру); сходи ведуть до приміщення на другому поверсі колишньої капітули та архіву, яке згодом виконувало функції скарбниці та бібліотеки
1853-1860 рр. – встановлення неоготичного притвору при каплиці Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії 
1912-1913 рр. - реставрація собору під патронатом Товариства опіки над пам'ятками минулого, проведена під керівництвом архітектора Оскара Сосновського