У XVII-XVIII ст. Городенка належала роду Потоцьких, який сприяв розвитку містечка. Одним із визначних меценатів і покровителів мистецтва був Миколай Базилій Потоцький. Завдяки його підтримці в Городенці з’явився осередок чернечого ордену місіонерів, до створення якого він запросив дует митців: скульптора Бернарда Меретина та скульптора Йогана Георга Пінзеля.

Місто на Покутті

Городенка – це мальовниче містечко на Покутті, яке славилося своїми ринками та виробами вірменських і єврейських майстрів. У старопольський період воно належало роду Потоцьких – спочатку белзькому воєводі Стефану Олександру Потоцькому (бл. 1662-1726/1727), а потім його сину – канівському старості Миколаю Базилію (1707/1708-1782).

Потоцькі дбали про розвиток міста, надаючи численні привілеї його мешканцям. Стефан Олександр Потоцький заснував у місті вірменську церкву, а Миколай Василій – величний храм для місіонерського чернечого ордену. Центр містечка становили три розташовані поруч торгові ринки. Навколо них було зведено найважливіші будівлі: католицький костел, вірменську церкву, василіанську церкву, а трохи в глибині – велику синагогу та бейт га-мідраш (молитовний дім).

Фундатор з суперечливою репутацією 

Миколай Базилій Потоцький був відомий у всій Речі Посполитій своїми екстравагантними, а подекуди й шокуючими вчинками. Не останнє місце у їх популяризації відіграла література ХІХ століття, створивши «чорну легенду» про канівського старосту. Йому присвячували окремі повісті та оповідання, зокрема: Александер Гроза, «Староста Канівський» (1836 р.); Міхал Грабовський «Пан староста Канівський» (1856 р.); Плацид Янковський «Фанаберії старости Канівського» (1873 р.). В деяких творах він був одним з героїв (наприклад, «Пам'ятки Соплиці» Генрика Жевуського, 1839 р.). Особливо невтішні відгуки про нього писали Юліан Урсин Нємцевич («Спогади мого часу», 1848 р.), Зигмунт Красінський («Небесна комедія», 1835 р.) або Юзеф Ігнацій Крашевський (у повісті «Життя і пригоди графа Ґоздзького. Пан канівський староста», 1875 р.).

Попри суперечливий і розгульний спосіб життя, Миколаю Базилію Потоцькому не можна відмовити у званні видатного фундатора мистецтва та мецената митців. Саме в його резиденції в Бучачі містилася майстерня Йогана Георга Пінзеля (пом. 1761/1762 р.) – одного з головних творців скульптури так званого львівського рококо. Бернард Меретин (пом. 1759 р.), найвидатніший львівський архітектор XVIII століття, також перебував на службі у Потоцького протягом останніх 15 років свого життя. Обидва митці створили на замовлення мецената свої найкращі твори – міську ратушу в Бучачі та давній костел місіонерів у Городенці.

Синтез найкращих архітектурних рішень

Миколай Базилій Потоцький заснував перший осередок чернечого ордену місіонерів у Городенці в 1743 році. Створення костельно-монастирського комплексу він доручив архітектору Бернарду Меретину. Це був їхній перший спільний проєкт, який вилився у довготривалу співпрацю. Будівництво, ймовірно, розпочалося близько 1745 року. Мурований монастир, до якого у 1755 році вселилися ченці, вдалося завершити протягом десяти років, натомість зведення самого храму вимагало більше часу.

Ймовірно, з цим етапом будівництва пов’язана легенда, яку передав поет Францішек Карпінський. Згідно з нею, місіонер з Городенки о. Томаш Заблоцький відмовив Миколаю Базилію Потоцькому у відпущенні гріхів під час великодньої сповіді. Розгніваний магнат наказав зруйнувати ще недобудований костел, а ченців вигнати з Городенки. Зрештою він скасував свої вказівки й зробив нову, більшу пожертву на храм у Городенці. Потоцький також вирішив перейти на руський (уніатський) обряд, але в цьому питані він думки вже не змінював. Протягом наступних кількох років костел було добудовано та облаштовано.

У цій креації Бернард Меретин використав найрізноманітніші рішення найкращих архітекторів початку XVIII століття, які працювали в Центральній Європі, і завдяки своєму непересічному таланту зумів поєднати їх в оригінальну, цілісну композицію. Саме тому давній костел у Городенці найчастіше порівнюють з храмами Нижньої Австрії: бенедиктинців у Шпіталь-ам-Пірн (архітектор Йоганн Міхаель Пруннер, 1669–1739 рр.) та каноніків регулярних у Дюрнштайні (архітектор Маттіас Штайнль, бл. 1664–1727 рр.). Характерною рисою костелу є монументальний, дуже пластичний фасад з діагонально розставленими вежами та карнизами з плавними, хвилеподібними лініями. Подібні рішення використовували найвизначніші центральноєвропейські архітектори першої половини XVIII століття, серед яких Йоганн Лукас фон Гільдебрандт (1668–1745 рр.; костел у Яблонному у Под’єштеді), Йоганн Бернгард Фішер фон Ерлах (1656–1723 рр.; університетський костел у Зальцбурзі) та Кіліан Ігнац Дьєнтценгофер (1689–1751 рр.; костел у Шонові).

Предмети інтер'єру, що доповнюють архітектуру

Невіддільною частиною архітектури давнього городенківського костелу було розроблене Бернардом Меретином внутрішнє оздоблення, яке складалося з п’яти вівтарів, прикрашених скульптурами. Для їх виготовлення він найняв Йоганна Георга Пінзеля з майстернею. Особливо вражав головний вівтар із динамічними формами, увінчаний величезною радіальною глорією. Його заповнювали майже триметрові дерев'яні фігури святих Йоакима, Єлизавети, Анни та Йосипа, постаті ангелів-адораторів і численні путті. Це одні з найкращих зразків так званої львівської скульптури рококо, яка славиться максимальною експресією, досягнутою завдяки геометризації форм одягу та перебільшеним, «хижим» рисам облич персонажів.

Городенківська церква сьогодні

Після 1945 року та виселення поляків з Городенки, костел закрили, а більшу частину оздоблення було спалено в пересувних печах. Свідченням колишньої величі костелу залишилася конструкція головного вівтаря з глорією та кафедрою, що висіла на колоні. Фігури з головного вівтаря зберігаються у Львівській галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького. У 2024 році ними можна було помилуватися на тимчасовій виставці «Емоції. Скульптура львівського рококо», що проходила у Кракові у Королівському замку на Вавелі.