Про таких людей, як Владислава Слівінська (дівоче прізвище Костак), в давнину казали kalos kagathos, що дослівно перекладається як «красиві й добрі». Свою популярність перша «Міс Полонія» спрямувала на допомогу нужденним, за що була увічнена надгробком на кладовищі в Монморансі.

Найбільший польський цвинтар у Франції

Внаслідок історичних подій некрополь у Монморансі біля Парижа став місцем майже 280 польських поховань, що робить його найбільшим польським цвинтарем у Франції. Однією з перших на ньому була могила Юліана Урсина Нємцевича у 1841 році, і з того часу кладовище почало користуватися популярністю серед представників польської еміграції. Час, однак, не минав безслідно для надгробків й чимало з них ще у XX столітті потребували термінової реставрації. Польськими похованнями й донині опікується Товариство охорони польських пам’яток та історичних могил у Франції, засноване ще у 1838 році початково для збору коштів на поховання генерала Антонія Вронецького. З роками потреби зростали і товариство, головою якого зараз є Барбара Клосович-Кшивіцька, заручилося підтримкою Інституту «Полоніка». Протягом останніх п’яти років обидві організації спільно проводять реставраційні роботи. В результаті вдалося відновити, зокрема, надгробки Броніслава Пілсудського, Гелени та Альфреда Падеревських, каплицю Ярошинських, могили Ядвіги Острожинської, Ірени Стоковської, родини Маковських та Ольги Бознанської. Протягом останніх двох років також проводилися роботи над символічними могилами Ципріяна Каміля Норвіда та Адама Міцкевича.

Надгробок першої «Міс Полонія» Владислави Слівінської

На початку березня минув 21 рік від дня смерті Владислави Слівінської (дівоче прізвище Костак). Її могила знаходиться в секторі «В», неподалік від польських поховань, а саме письменниці єврейського походження Ольги Шерер (1924‒2001), художників Людвіка (1879‒1934) та Анелі (1896‒1953) Левандовських і безпосередньо, ряд в ряд, з могилою Казимири Одетти Галле (дівоче прізвище Міхаловська-Скарбек, 1902‒1964).

Слівінська похована у родинній могилі з полірованого граніту, що складається з двох горизонтальних брил. Нижня частина у формі прямокутного паралелепіпеда слугує основою для головної плити. Та, друга, натомість декорована з вищими внутрішніми краями (на узголів’ї), що виконують як практичну – на боках містяться написи, так і естетичну функції – масивна конструкція надгробної плити, фактично, робить її схожою на саркофаг. Короткі вертикальні поверхні головної плити мають форму п’ятикутників, верхні грані яких з’єднані на кшталт країв двосхилого даху. На утвореному таким чином гребені, на звінчані плити встановлено великий хрест.

Всі елементи надгробка виготовлені з одного матеріалу і витримані в єдиній графітовій колірній гамі, яка гармонійно поєднується з позолоченими інскрипціями. Ті, своєю чергою, розташовані на вертикальних поверхнях, а два з них виключно французькою мовою. На одному із написів, що на лицьовій стороні, зазначено: «RIP / Władysława Śliwińska / 1908 Varsovie-2001 Aix en Provence». На довгій правій стороні міститься напис про те, що покійна була членкинею французького відділу польського уряду в Лондоні в 1940–1945 роках, мала звання підпоручника. За свою активну участь у русі опору вона отримала орден Почесного Легіону, а також інші відзнаки від урядів Великої Британії та Польщі на еміграції. Також вона була відома як «великодушна захисниця прав тварин». Третій напис, на другій з довших сторін, присвячений ще одній особі, яка там похована, а сам напис зроблений польською мовою: «Міхал Клобуковський / 1911–2004 / він був і його більше немає / він жив й залишився тільки прах». Вся композиція приваблює своєю естетикою і витонченістю. Ким же була похована на цьому місці полька? Ким був той, хто, подібно до Екклезіаста, проголошував крихкість людського буття?

Мандрівна доля Владислави Слівінської

У її житті можна виділити чотири важливі етапи. Перший – це Перша світова війна. Народжена 20 грудня 1908 р. в родині Марії Антоніни та скульптора Станіслава, пережила лихоліття війни, через що була змушена покинути свій варшавський дім на вулиці Пєнькна і разом з матір’ю шукала притулку на кримському півострові рятуючись від окупації столиці німцями в серпні 1915 р. Однак, коли російська еміграція перетворилася на радянську, вони з матір’ю вирішили повернутися до Польщі. Це був 1920 рік і у Варшаві їхнє колишнє помешкання вже мало іншого власника. Тому мати й дочка вирішили поїхати до Франції. Там Владислава жила в монастирі в Сен-Жорж-д'Орак у департаменті Верхня Луара. Через три роки дівчина повернулася до Варшави й влаштувалася на роботу в Муніципальну ощадну касу.

Перша «Міс Полонія»

Другою віхою став перший конкурс «Міс Полонія», який відбувся 27 січня 1929 р. Варто додати, що польські жінки змагалися за звання найвродливішої й раніше, але ці конкурси виявилися одноразовими та не мали великого розголосу. Лише після того, як літератор і арбітр елегантності Тадеуш Бой-Желенський вигадав назву конкурсу «Міс Полонія», а також подбав про адміністративний та медійний бік заходу, він став перманентним.

Свою участь у першому конкурсі зголосила й двадцятидвохрічна Владислава Слівінська під псевдонімом Лімба. На першому етапі читачі газети вибрали 10 півфіналісток, після чого журі мало обрати найкрасивішу у варшавському готелі «Полонія». Титул дістався Владиславі. Журі зазначило, що новообрана «Міс Полонія має неабиякий шарм. У неї світле польське обличчя і струнка дівоча фігура». Вона перемогла аристократок, що викликало неабияке захоплення серед читачів. Про неї писали як про «принцесу, яку доля занесла в злидні», дівчину, яка «чесною працею утримує хвору матір», а також захоплювалися її руками, «красиво сформованими, благородними, але зі слідами важкої праці господині без прислуги».

Владислава Слівінська – сучасна домогосподарка

У 1930-х роках поштову листівку із зображенням Владислави Слівінської та підписом «Найкрасивіші жінки Європи» можна було придбати по всій Європі. Її світлини також з’являлися в пресі не лише на Старому континенті, але й у США.

Життя Слівінської набрало обертів. 7 лютого вона представляла Польщу на конкурсі «Міс Європа» в Парижі, де виборола титул першої віцеміс, що давав можливість через кілька тижнів поїхати за океан для участі в конкурсі «Міс Всесвіт», який проходив у Галвестоні, штат Техас. Однак вона відмовилася від участі після того, як отримала листа від місцевого католицького єпископа Крістофера Едварда Бірна, написаного усім учасницям, в якому той закликав жінок не виступати в купальниках.

Владислава повернулася до Польщі й через сім місяців вийшла заміж за Леона Слівінського, шанованого адвоката та учасника польсько-більшовицької війни. Журналісти пильно стежили за її життям, а тому з газет можна було довідатися, що вона отримала водійські права, право керування судном і катається на лижах. Владислава також здивувала всіх своїм рішенням не брати участі в індустрії розваг, хоча отримувала пропозиції від режисерів з Європи та Голлівуду. Натомість вона займалася благодійністю. Наприклад, допомагала товариству глухонімих і стала відомою захисницею прав тварин. Зокрема газети писали про двох псів, яких вона взяла до себе та які згодом вигнали грабіжників з офісу її чоловіка. Ми б сказали – сучасна жінка, але цей опис слід доповнити консервативними якостями, оскільки Владислава одночасно вела домашнє господарство й виховувала сина-підлітка свого чоловіка, Леона-молодшого.

Владислава Слівінська – шифрувальниця з Ніцци

Друга світова війна – третій етап в біографії найкрасивішої польки – увірвалася як в повсякденне життя поляків, так і триособової сім'ї Слівінських, які шукали притулку в районі Заліщиків. Там вони дізналися про наступ радянської армії і вирішили покинути країну. Їм вдалося уникнути інтернування й у жовтні 1939 року вони дісталися Франції.

Через деякий час Леон-старший виїхав до Лондона, де служив у керівництві військово-морського флоту, а Владислава з пасинком залишилися в Ніцці. Незабаром Франція опинилася під окупацією, а 25-річний Леон встановив контакт з урядом у вигнанні та приєднався до підпілля. Він взяв собі псевдоніми Жан-Боль і Болеслав. Згодом його стали називати «легендарним» співзасновником і «головою [...] розвідувальної мережі у Франції».

Сама Владислава також долучилася до боротьби проти німців і під псевдонімом «Марія» шифрувала депеші. Прикметно, що вона відмовилася від заробітної платні. Швидко просувалася по службі в таємних структурах. Вона також мужньо, а часом і відважно, допомагала заарештованим, в тому числі й Леону-молодшому.

Після звільнення Парижа сім’я, тепер уже в повному складі, вирішила не повертатися до Польщі й у 1946 р. виїхала до Марокко. Це четвертий етап в її житті. У найбільшому місті Магрибу, Касабланці, Слівінські керували копальнями металевих руд, а водночас як писав історик Ян Е. Замойський, вели «боротьбу [...] за сім’ї загиблих, допомагали тим, хто втратив здоров’я у в'язницях», працевлаштовуючи в компанії товаришів з підпілля. Одним із них, про що довідуємося з еміграційного тижневика «Життя», був згаданий у написі на надгробку Міхал Клобуковський. Завдяки інформації отриманої від Барбари Клосович-Кшивіцької, маємо змогу доповнити його біографію. Син Міхала та Анжеліки Казимири Вежбіцької народився в Білогроді, а помер у Лаї-ан-Валь, в будинку для літніх людей, яким опікується фонд «Humanitaire Polonaise».

Non omnis moriar

У 1971 році помирає її чоловік, Леон, й Владислава вирішує покинути Африку та переїхати до Екс-ан-Провансу, де продовжує свою роботу по захисту прав тварин і підтримує Товариство охорони польських історичних пам'яток і могил у Франції. Вона померла в Провансі, але була похована на кладовищі Шампо в Монморансі.