Після поразки вересневої кампанії близько 33 000 польських солдатів були розміщені в таборах для інтернованих в Угорщині. Ними опікувалися різні установи, в тому числі Червоний Хрест. Формально медичне обслуговування поляків покладалося на угорських військових та окружних лікарів, але на практиці - за згодою влади - ним займалися польські лікарі, лише під загальним наглядом угорських медиків. Частково це було пов'язано з мовним бар'єром, який ускладнював використання поляками угорської системи надання медичної допомоги.

У вересні 1939 року, згідно з циркуляром Міністерства внутрішніх справ, військові та цивільні біженці отримали право на безкоштовну медичну допомогу. 3 листопада 1939 року була створена Секція польських лікарів, яка офіційно функціонувала в структурі Угорського Червоного Хреста, але була пов'язана з Польським Червоним Хрестом у Будапешті. Її діяльність субсидував Громадський комітет. Окрім координації роботи лікарів, секція також відповідала за роботу близько 90 польських медсестер. Організація об'єднувала 41 цивільного і 114 військових лікарів, а її штаб-квартира і Центральна польська клініка знаходилися в Будапешті. Її функціонування стало можливим завдяки Кларі Андраші, яка пожертвувала цілий поверх свого палацу на Дунаї за адресою Фьо утка 11/13 для потреб польських медичних організацій та Червоного Хреста.

З польського боку наглядом та організацією займався доктор медицини, бригадний генерал Ян Стшедніський-Коллонтай (1883-1944). Точні обставини загибелі генерала не відомі; за одним із свідчень, після того, як нацистські війська увійшли в Будапешт 19 березня 1944 року, він пішов до свого кабінету, щоб спалити документи, пов'язані з його підпільною діяльністю, в тому числі з допомогою у переховуванні євреїв. Під час знищення документів до будівлі увійшли гестапівці і застрелили спочатку генерала, а потім інших поляків - лікарів, медсестер і пацієнтів. Похований на цвинтарі Кобеньї, тепер у Будапешті, у польському кварталі. За свою діяльність і героїчну позицію він був нагороджений, серед іншого, званням Праведника народів світу і Срібним хрестом ордена Virtuti Militari.

Завдяки роботі польських лікарів та підтримці угорської сторони в кожному таборі працювала клініка з лазаретом та аптекою. Коштом Польського громадського комітету також надавалася безкоштовна стоматологічна допомога, а також здійснювався контроль за санітарним станом таборів. Для задоволення потреб військових у 1940 році в Дьйорі було відкрито військовий шпиталь на 140 ліжок, яким керував доктор Стефан Собієнецький. На прилеглому кладовищі поховано 45 польських солдатів, які померли від ран, отриманих у боях проти німців у Польщі в 1939 році, і які лікувалися в цьому закладі.

Систему охорони здоров'я доповнювали неврологічне відділення в Сенті, туберкульозне відділення в Егері, санаторії в Леткеші та Іполишалці, а також Будинок здоров'я, який був туберкульозним санаторієм у Матрагазі (іноді подається назва сусіднього села Матрафюред) та будинок для людей похилого віку в Кестхелі.

Турботу про матерів і дітей забезпечували Угорський Червоний Хрест і Міжнародна організація захисту дітей. За статистикою, в період з 1939 по 1945 рік серед біженців народилося 212 дітей, а кількість смертей склала 300. Для задоволення потреб матерів з дітьми функціонували спеціальні заклади в Кадаркуті, Дунамочі та Кестхеї.

Про повсякденне функціонування лазарету ми можемо дізнатися з "Одноденного звіту великого табору Бегенц" від 11 листопада 1941 р. Там читаємо, що "лазарет має одну вбиральню (старе значення слова - окрема кімната - Б.Г.), де обстежують хворих солдатів, і одночасно знаходиться квартира молодшого лікаря і табірна аптечка. Лазарет, натомість, спочатку складався з двох вбиралень з одноярусними нарами і матрацами. У першій половині липня 1921 року лазарет, розташований у відремонтованій будівлі, був зданий в експлуатацію. Він має дерев'яну підлогу, достатнє освітлення завдяки новим вікнам, 16 залізних ліжок з матрацами і простирадлами та необхідне обладнання. В середньому до лазарету звертається 250 вояків".

На будівлях деяких закладів встановлено меморіальні дошки - у Будапешті, де була Центральна польська клініка, у Дьйорі, де була польська лікарня, і в Кестхей, де був будинок для людей похилого віку.