Личаківський цвинтар у Львові – одне з найстаріших і найважливіших кладовищ у Центрально-Східній Європі, який постав під впливом духу просвітницької реформи, але швидко перетворився на простір, глибоко вкорінений у локальну ідентичність та колективну пам’ять.

Початки некрополя як сучасного простору

Личаківський цвинтар було засновано у 1786 році як відповідь на новітні, просвітницькі санітарні регуляції, запроваджені імператором Йосифом II Габсбургом. Йосифінські реформи, хоч часто сприймалися як прояв жорсткого адміністративного раціоналізму, мали важливе цивілізаційне значення. Одним із їхніх ключових принципів було винесення кладовищ за межі щільної міської забудови. Відповідно до декрету 1783 року ліквідовувалися прицерковні та монастирські цвинтарі, а новим обов’язком місцевої влади стало облаштування некрополів на відстані від центрів міст. Таким чином і Львів, який від 1772 року перебував під владою Австрійської імперії, був змушений змінити усталену практику поховань.

У межах цієї реорганізації постали чотири нові міські кладовища: Личаківське, Городоцьке, Стрийське та Жовківське. Лише перше з них збереглося до наших днів; решта, ліквідовані у другій половині XIX століття, поступилися місцем новозаснованому, територіально найбільшому Янівському цвинтарю. Проте Личаків став чимось більшим, ніж просто місцем поховання. Досить швидко він здобув статус репрезентативного некрополя, що стало можливим як завдяки його ландшафтній композиції, так і завдяки соціальному статусу осіб, похованих на його території.

Топографія піднесеного: сад смерті

Винятковість Личаківського цвинтаря зумовлена не лише його «метрикою» та суспільною функцією, а передусім genius loci топографії рельєфу. Некрополь розташовано на мальовничій, пагористій, терасоподібній території, увінчаній пагорбом, що нагадує курган. Цей краєвид, схожий на «природний амфітеатр померлих», від самого початку надихав проєктантів цвинтаря, які використали потенціал рельєфу для створення гармонійного й медитативного простору.

Кароль Бауер, управитель ботанічного саду Львівського університету й автор планування цвинтарних алей, застосував на той час новаторські ландшафтні рішення. Простір цвинтаря поділено на поховальні поля, чий уклад підпорядковано логіці природних схилів, звивистих доріжок і насаджень. Серед флори домінували молода поросль, тиси, кущі самшиту та плющі – рослини, типові для романтичних садів, що символізують вічність, сталість і неперехідність.

Таким чином Личаків, як писав Владислав Огродзінський, «не був збудований під лінійку» – це не було геометрично впорядковане кладовище, а радше органічний простір пам’яті, де смерть і природа тонко переплітаються між собою.

Комунальне кладовище і його класова організація простору

Хоч Личаків був комунальним кладовищем, від самого початку простір відзначався виразною як соціальною, так і символічною ієрархізацією. Найкращі місця вздовж головних алей і на терасах із краєвидом резервували для заслужених, заможних, шанованих осіб. Могили й пам’ятники, що там встановлювалися, мали репрезентативний характер, їх часто зводили із дорогих матеріалів і за участю відомих скульпторів. Прикладом такої стратегії може слугувати ранній, класицистичний надгробок Ігнація Бартошевича 1791 року – один із найстаріших збережених пам’ятників на кладовищі.

Бідніші верстви суспільства спочивали в менш експонованих місцях: на периферіях некрополя, у щільних, простих зонах, часто без сталих надгробків. Ця сегрегація поглиблювалася в наступні десятиліття, коли Личаків почав виконувати функцію національного пантеону – некрополя, де місце поховання ставало формою земного вшанування померлого.

Інскрипції й мови пам’яті

До приблизно 1830 року панівною мовою написів на надгробках була німецька, оскільки Львів тоді перебував під сильним впливом бюрократичної культури Габсбурзької монархії. З часом однак – особливо після Листопадового повстання – розгортається процес реполонізації некрополя. Пам’ятники дедалі частіше вшановують повстанців і патріотів, а польська мова поступово витісняє німецьку, стаючи провідною «мовою пам’яті».

Цей процес мав глибоке культурне й політичне значення: він ставав формою утвердження національної ідентичності в умовах іноземного панування. Кладовище, як символічний простір, почало виконувати роль архіву визвольних прагнень і національної тяглості.

Від саду до пантеону

Вже в першій половині XIX століття Личаківський цвинтар почав відігравати особливу роль у колективній уяві львів’ян. Він переставав бути лише місцем жалоби, перетворюючись на арену пам’яті, ритуалу й утвердження культури. Прогулянки його алеями мали не лише контемплятивний, а й освітній характер, виступаючи своєрідними уроками історії, літератури та патріотизму.

До 1850 року цей некрополь утвердився як найважливіше місце поховання еліти Львова. Він слугував взірцем «сучасного цвинтаря»: впорядкованого, оновленого, з виразною ідейною програмою. Це був «театр пам’яті», який у наступні десятиліття набув ще більшої ваги, зокрема, після створення повстанських ділянок, цвинтаря «Львівських Орлят» та кодифікації некрополя як національного пантеону.

Від некрополя до національного санктуарію

Друга половина XIX століття принесла фундаментальну зміну функції Личаківського цвинтаря. З комунального кладовища з високими естетичними стандартами та впорядкованою урбаністичною структурою він перетворився на некрополь національної пам’яті – своєрідний пантеон поляків Галичини. В умовах галицької автономії, здобутої після 1867 року, Львів став неформальною столицею польської культури й науки під час поділів, а Личаків – місцем поховання найвидатніших постатей цієї епохи.

Тут ховали людей, чий доробок співтворив символічну мапу польськості: письменників, учених, громадських і політичних діячів, митців, педагогів і героїв національно-визвольних змагань. Серед них:

•   Марія Конопницька – поетеса, новелістка, авторка «Роти»,
•    Артур Ґроттґер – автор графічних циклів про Січневе повстання,
•    Северин Ґощинський - романтичний поет і повстанець,
•    Габріела Запольська – драматургиня, соціальна критикиня,
•    Стефан Банах – геніальний математик, співтворець функціонального аналізу,
•    Владислав Белза – автор «Катехизму польської дитини»,
•    Бенедикт Дибовський – сибіряк, природознавець, дослідник Байкалу.

Кожна з цих могил – це не лише свідчення життя, а й знак культурної ідентичності. Розташування пам’ятників уздовж головних алей за зразком «алеї заслужених» надавало цвинтарю характер ритуального простору формування колективної пам’яті.

Личаків як галерея сакральної скульптури

Справжній розквіт цвинтаря припадає на другу половину XIX – початок XX століття, коли мистецтво надгробків тут досягає небувалого художнього рівня. Пам’ятники, встановлені в цей період, стають носіями символічних та естетичних змістів, що нерідко виходять за межі суто поховальної функції.

У них переважають класичні й романтичні мотиви:

•    постаті янголів і плакальниць, жіночі фігури, сперті на урнах і саркофагах,
•    символічні алегорії чеснот (віра, надія, любов, справедливість),
•    атрибути смерті та плинності: смолоскипи, пісочні годинники, обпалі квіти, метелики, згаслі свічки.

Саме на Личакові формується унікальний стиль львівської сакральної пластики, що поєднує впливи класицизму, академізму та перехідних стилів: неоренесансу, сецесії та символізму. Серед найвизначніших митців цієї епохи:

•    Абель Марія Пер’є – француз, який оселився у Львові, є автором численних реалістичних і алегоричних скульптур,
•    Юліан Марковський – учень Марконі, творець експресивних жіночих фігур (зокрема знаменитої могили Катажини Марковської),
•    Леонард Марконі – автор пам’ятників, що поєднують реалізм із романтичною нарацією,
•    Тадей Баронч – скульптор, у творчості якого простежується виразний релігійно-патріотичний символізм,
•    Ян і Леопольд Шімзери, Гартман Вітвер, Парис Філіппі – це автори ранніших, класицистичних надгробків.

Завдяки їм Личаківський цвинтар став не лише некрополем, а й найбільшою в Центральній Європі відкритою галереєю скульптури XIX століття. Художня цінність його пам’ятників нічим не поступається надгробкам на Пер-Лашез в Парижі чи Раковицькому цвинтарі в Кракові.

Місце освітнього й громадянського виховання

Прогулянка Личаківським цвинтарем колись була не лише формою жалоби чи ностальгії, а й уроком історії та патріотизму. Львів’яни відвідували цвинтар не тільки у святкові дні – некрополь був вписаний у ментальний ландшафт мешканців міста. Родини водили дітей алеями заслужених, показуючи постаті, чиї імена фігурували в підручниках.

Пам’ятники зводилися як з ініціативи родин, так і завдяки громадським пожертвам – тож вони ставали також виявом національної солідарності. Прикладом є могила Валерія Лозінського, трагічно загиблого молодого письменника, чий пам’ятник постав у 1861 році коштом громадських пожертв як визнання його творчості та громадянської постави.

Політика пам’яті й простір виключення

В період галицької автономії, а точніше від 1870 року Личаківський цвинтар будучи символічним місцем також зазнає полонізації. Хоч у Львові мешкали й українська, єврейська, німецька та вірменська спільноти, саме поляки контролювали міські та освітні інституції. Міська влада надавала перевагу похованням осіб, заслужених для польської культури, а польська мова майже повністю витіснила інші з надгробних написів.

Лише наприкінці XIX століття з’явилися перші надгробки з написами кирилицею – насамперед на могилах видатних українців: Маркіяна Шашкевича, Івана Левинського, Володимира Барвінського та Івана Франка.

Таким чином Личаківський цвинтар був ареною символічної боротьби за ідентичність, де домінування однієї пам’яті подавляло інші. Багатокультурність була невіддільною рисою соціальної структури міста, проте у просторі некрополя проявлялася нерівномірно.

Період руйнування й занепад (1939–1989 рр.)

Після Другої світової війни, внаслідок рішень прийнятих на Ялтинській конференції, Львів опинився в межах СРСР. Польське населення було переселено, а могили залишилися без догляду. Личаківський цвинтар систематично нищили: надгробки руйнували, у катакомбах «Цвинтаря Орлят» складали бетонні плити. Спроби знищити монументальну тріумфальну арку танками не вдалися, залишилися лише видимі сліди від тросів і гаків.

У 1960-1970-х роках частина надгробків зникла – їх зруйнували вандали або вони були свідомо «очищені» від польських написів. Попри надання у 1975 році кладовищу статусу пам’ятки, цвинтар не мав належного догляду.

Відродження пам’яті (1990 р. – дотепер)

Після проголошення незалежності України розпочався повільний процес відновлення. Завдяки зусиллям польської сторони (державним і громадським інституціям) було розпочато процес відновлення найважливіших надгробків.

Особливе значення мав «Цвинтар Орлят», який після тривалих дипломатичних суперечок у 2005 році офіційно відреставровано й відкрито для відвідувачів.
Личаківський цвинтар нині має статус музею – нові поховання можливі лише за спеціальним дозволом. Тут спочивають як колишні польські мешканці Львова, так і видатні українці: Іван Франко, Соломія Крушельницька, Станіслав Людкевич. Це місце, хоч позначене конфліктами пам’яті, сьогодні символічно єднає культури й народи.

опрац. Бартломей Ґутовський

Реставраційні роботи

Від 25 листопада 1991 року Личаківський цвинтар має статус музею. Його площа становить близько 42 гектарів, поділених на 86 полів. За приблизними підрахунками, тут спочиває від 300 до 400 тисяч осіб, збереглося майже дві тисячі гробниць і 500 скульптур.

Систематична робота з реставрації об’єктів спільної культурної спадщини України та Польщі у Львові ведеться з 2008 року на основі протоколів узгоджень, підписаних між представниками Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща (пол. Ministerstwa Kultury i Dziedzictwa Narodowego, далі – МКіНС РП) та Львівської міської ради. Проєкти, що фінансуються з коштів Міністра культури і національної спадщини РП, координує Департамент культурної спадщини за кордоном та воєнних втрат МКіНС РП у співпраці з Управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради.

Бенефіціаром коштів Програми МКіНС РП „Охорона культурної спадщини за кордоном” та організатором реставраційних робіт на Личаківському цвинтарі в 2008–2012 роках було Товариство опіки над пам’ятками, а від 2013 року – Фундація культурної спадщини, яка разом із Товариством академічної традиції також координує інвентаризаційний проєкт, кінцевою метою якого стане повна база даних поховань на Личаківському цвинтарі, доступна онлайн.

Для виконання реставраційних робіт на Личаківському цвинтарі, що тривають від 2008 року спільно з українською стороною, створено експертну групу з наукового нагляду під керівництвом Януша Смази з Академії образотворчих мистецтва у Варшаві та Юрія Островського зі Львова. Вони співпрацюють із дирекцією музею «Личаківський цвинтар».

Історичні та мистецькі описи надгробків, що ґрунтуються на аналізі джерел, особливо іконографічних, готують мистецтвознавці. Під час відбору надгробків для реставрації береться до уваги історична роль особи, художня цінність пам’ятника та техніка його виконання. Критерії вибору відображають багатокультурність і багатонаціональність історичного Львова.

Роботи здійснюють змішані польсько-українські групи. З польського боку участь беруть реставратори творів мистецтва, фахівці з консервації каменю та металу, з українського — художники з багаторічним досвідом реставраційної діяльності.

У 2008–2012 роках Товариство опіки над пам’ятками координувало реставраційні роботи надгробків таких осіб:

•    архієпископа Самуїла Кирила Стефановича (1755–1858 рр.), митрополита вірменсько-католицької церкви (авт. Юліуш Войцех Белтовський)
•    Омеляна Огоновського (1823–1894 рр.), українського філолога й історика літератури (авт. Генрик Пер’є)
•    Пауліни (1803–1868 рр.) та Станіслава (1793–1860 рр.) Папарів, заслужених львівських міщан угорського походження (авт. Антоній Кужава)
•    Юліуша Макаревича (1872–1955 рр.), професора кримінального права Університету Яна Казимира у Львові (роботи профінансовано Сенатом РП та польськими адвокатами)
•    Артура Ґроттґера (1837–1867 рр.), художника (авт. Парис Філіппі та Ванда Монне)
•    Кароля Шайнохи (1818–1868 рр.), історика і письменника (авт. Парис Філіппі та Авґуст Пер’є)
•    Маркіяна Шашкевича (1811–1843 рр.), українського поета і письменника (авт. Генрик Пер’є)
•    архієпископа Ісаака Миколая Ісаковича (1842–1901 рр.), митрополита вірменсько-католицької церкви (авт. Юліуш Войцех Белтовський)
•    родини Вензлів (після 1806 р.), львівських міщан німецького походження (авт. Гартман Вітвер)
•    N.N. – одного з найстаріших надгробків на Личаківському цвинтарі (авт., імовірно, Гартман Вітвер)
•    Марцелія Цемірського (після 1885 р.), ботаніка, секретаря конвенту сестер-бенедиктинок (авт. Юліан Марковський)
•    Кароля Мікулі (1819–1897 рр.), композитора і піаніста, учня та видавця Фридерика Шопена, засновника львівської консерваторії (авт. Антоній Шимзер)
•    сестер Герміни й Дороти Облочинських (авт. Павел Еутеле)
•    Олексія Палюха, діяча львівського міського самоврядування
•    Францішека Смолки (1810–1899 рр.), політика, громадського діяча, президента парламенту Австро-Угорщини (авт. Ян Нальборчик)
•    Гартмана Вітвера (пом. 1827 р.), німецького скульптора, що працював у Львові на межі XVIII-XIX ст.
•    Дениса Зубрицького (1777–1862 рр.), українського історика, етнографа і публіциста
•    Іларіона Еліясевича (1848–1910 рр.), багаторічного заступника начальника львівської пожежної охорони, філантропа (авт. Грегор Кужневич)
•    родини Куриловичів, знаного роду львівських міщан (авт. Павел Еутеле)
•    Ізидора Полянського (пом. 1861 р.), чавунний надгробок
•    Антона Шимзера (1790–1836 рр.), засновника династії львівських скульпторів (авт. Павел Еутеле)
•    Едуарда фон Валліша (1848–1887 рр.), ротмістра драгунського полку імператора Франца Йосифа (авт. Юліан Марковський)
•    Ґабріели Запольської (1857–1921 рр.), письменниці й публіцистки (проєкт Юзефа Ґалензовського)
•    Мечислава Потоцького (1810–1878 рр.), першого реставратора пам’яток у Східній Галичині
•    ансамблю трьох надгробків у формі чавунних хрестів на постаментах, зокрема Франца Вайґля
•    Іларіона Свєнціцького (1876–1956 рр.), етнолога, засновника Музею українського мистецтва у Львові (авт. Євген Дзиндра)
•    Антонія Яблоновського (1836–1874 рр.), землевласника (авт. віденська фірма Гаузера)
•    родини Лянців.

У 2013–2016 роках Фундація культурної спадщини керувала реставрацією надгробків, зокрема:

•    Ярослава Кулачковського (1863–1909 рр.), українського громадського діяча, засновника і директора Товариства «Дністер», почесного члена «Просвіти» (медальйон, авт. Петро Терещук)
•    Леона Тварецького (1858–1931 рр.), юриста та кооперативного діяча (авт. медальйона Юлія Смолківна)
•    Марії Анни Понінської, з роду Каліновських, (пом. 1797 р.), дружини познанського воєводи (авт. Гартман Вітвер)
•    Юзефа Юноша Жуковського, поручника гренадерів Піхотного полку Нюґента
•    родини Крувчинських (авт. Тадеуш Баранч)
•    родини Голоневських (інтервенційно-профілактичні роботи)
•    хреста з надгробка родини Красуцьких (інтервенційно-профілактичні роботи)
•    Северина Ґощинського (1801–1876 рр.), учасника Листопадового повстання, письменника і поета, якого зараховували до «української школи» польського романтизму (авт. Юліан Марковський)
•    Августа Беловського (1806–1876 рр.), директора Оссолінеум, автора, фундaтора і видавця «Monumenta Poloniae Historica»
•    Анни Крип’якевич, з роду Мальчинських, (1826–1907 рр.)
•    архієпископа Григорія Ромашкана (1809–1881 рр.), митрополита вірменсько-католицької церкви
•    родини Скрипців (майстерня Людвіка Тировича)
•    Гонорати Боженцької (1775–1858 рр.), філантропки, співзасновниці виховного закладу для хлопців св. Антонія Падуанського, фундаторки стипендій і добродійки львівського костелу єзуїтів (майстерня Кипріана Ґодебського)
•    родини Кобельських (консервація металевого ліхтаря на могилі)
•    родини Рендлів (консервація металевого вінка на могилі)
•    Юзефа Сас-Чуловського (1776–1863), героя атаки під Сомос’єррою в Іспанії, учасника кампаній Наполеона I у Пруссії та Росії в підрозділах князя Юзефа Понятовського
•    Івана Франка (1856–1916 рр.), українського поета і громадського діяча (авт. Сергій Литвиненко)
•    Францішека Яворського (1873–1914 рр.), історика Львова, публіциста й колекціонера (авт. Вітольд Равський)
•    Станіслава Кемпінського (1876–1908 рр.), професора і ректора Львівської політехніки
•    Францішека Заремби (1751–1863 рр.), учасника повстання Костюшка
•    Антонія Пюрецького (1764–1870 рр.), учасника повстання Костюшка
•    Олександра Фоґля (1860–1926 рр.), журналіста, співзасновника і редактора «Gazety Narodowej» (реалізація робіт у співпраці з Press Club Polska)
•    Урсули Пузиніни, з роду Хшановських, (авт. Павел Еутеле)
•    Антонія Чучави, чавунний, у формі каплички
•    Кароля Бжозовського (1801–1904 рр.), інженера, перекладача, поета і учасника Січневого повстання (авт. Олександр Загурський)
•    Урсули Ґлоговської (авт. Гартман Вітвер)
•    Емануеля Ільського (1809–1833 рр.) (авт. Ян Шимзер)
•    родини Коцюбових (авт. Грогорій Кузьневич)
•    родини Матієвець
•    родини Манугевичів (авт. Ян Шимзер)
•    родини Юзефа Мончинського (авт. Парис Філіппі)
•    Розалії Мелєнєвської, з роду Ґрос-Рипінських, (1781–1819 рр.) (авт. Антоні Шимзер)
•    родини Зенткевичів, знаних львівських аптекарів (авт. Ян Шимзер)
•    Артура Міліковського, землевласника (металевий, з олов’яними таблицями)
•    Войцеха Кентжинського (1838–1918 рр.), директора Оссолінеум (відновлення та консервація первісного вигляду надгробної плити)
•    Костянтина Юліана Ордона (1810–1887 рр.), учасника Листопадового повстання (проєкт Тадеуш Баранч, виконання Юліан Марковський)

Окремим проєктом були ремонтно-реставраційні роботи на «Повстанській гірці». Тут міститься понад 230 могил учасників Січневого повстання, а також пам’ятник Шимону Візунасу Шидловському; в інших місцях Личаківського цвинтаря поховано ще близько 400 повстанців, які, рятуючись від переслідувань царської Росії, знайшли прихисток у Галичині.

У 2013 році меморіал відреставровано Радою охорони пам’яті боротьби та мучеництва в рамках дотації Міністерства культури і національної спадщини РП. Роботи виконувало підприємство «Polskie Pracownie Konserwacji Zabytków S.A.».

опрац. Дорота Янішевська-Якубовська

Каплиці та надгробки

Документація цвинтаря доступна на сайті Фундації культурної спадщини.

Каплиця родини Барчевських
Владислав Галицький
1887 р.

Усипальниця родини Барчевських на Личаківському цвинтарі у Львові вважається однією з найкращих споруд некрополя. Зведена у 1887 році за проєктом Владислава Галицького невдовзі після смерті її фундатора – Пробуса Барчевського.

У 2020–2021 роках відбувалася її реставрація, профінансована Інститутом «POLONIKA». Детальніше про це у нашій статті.

Надгробок родин Браурів, Френклів і Вайґлів
Антон Шимзер

Надгробок родин Браурів, Френклів і Вайґлів на Личаківському цвинтарі у Львові з фігурною скульптурою авторства Антона Шимзера був підданий комплексній консервації та реставрації у 2021 р.

Надгробок Петра Хмельовського
Станіслав Островський

Надгробок польського історика літератури Петра Хмельовського, що на Личаківському цвинтарі у Львові, у 2018 році пройшов ґрунтовну реставрацію, профінансовану Інститутом «POLONIKA». Скульптуру авторства Станіслава Островського очищено та належно законсервовано.

Каплиця родини Дунін-Борковських
Гартман Вітвер
1812 р.

Поставлена у 1812 році усипальниця Дунін-Борковських є однією з найстаріших на території Личаківського цвинтаря. Зведена у класичному стилі з чотириколонним фронтоном, прикрашена гербом родини Дунін-Борковських. Фасад оздоблювали три скульптури: Хронос, Гіменея та фігура плакальниці, авторство яких приписують австрійському скульптору Гартману Вітверу.

Реєстрація усипальниці Інститутом «POLONIKA» розпочалася у 2021 році.

Надгробок графського подружжя Карніцьких

Надгробок графського подружжя Карніцьких, що на Личаківському цвинтарі, у 2019 роі був підданий технічній та естетичній консервації, виконано також дрібні будівельні роботи завдяки фінансуванню Інститут «POLONIKA». 

Надгробок Марії Конопницької
Володимир Сколоздра за зразком Луни Дрекслер

Марія Конопницька – польська поетеса й новелістка, народилася 23 травня 1842 р. у Сувалках. Вважається однією з найвидатніших польських письменниць. Вона уславилася різноманітною творчістю – новелами, віршами та поемами. Її твори порушували важливі суспільно-політичні питання й утверджували патріотичні настрої. Конопницька також писала для дітей. До її найвідоміших творів належать, зокрема, новела «Мендель Гданський», вірш «Рота» та літературна казка «Про гномів та сирітку Марисю».

Поетеса померла від запалення легень 8 жовтня 1910 р. в санаторії «Кісєльки» у Львові. Її поховали 11 жовтня 1910 р. на Личаківському цвинтарі. Похорон, організований Марією Дулембянкою, зібрав близько 50 000 осіб, зокрема представників держави, і став своєрідною патріотичною маніфестацією. Надгробок Марії Конопницької міститься в пантеоні заслужених співвітчизників – у II кільці, на 5-й алеї. Оригінальне надгробне погруддя створила Луна Дрекслер; його знищено під час Другої світової війни, а в повоєнний час відтворив український скульптор Володимир Сколоздра. На цоколі викарбувано фрагмент вірша Конопницької «На цвинтарі» (пол. «Na cmentarzu»).

Каплиця родини Кшечуновичів
Філіп Роман Покутинський

Усипальниця Кшечуновичів на Личаківському цвинтарі у Львові – це місце, де поховані, зокрема, знаний галицький політик Валеріян Кшечунович та його син Корнель. Неороманська каплиця, спроєктована Філіпом Романом Покутинським, була охоплена відновлювальними роботами у 2020 р.

Каплиця родини Кшижановських
Ян Томаш Кудельський, Пйотр Віталіс Харасімович
1890–1891 рр.

Неоготична усипальниця родини Кшижановських на Личаківському цвинтарі у Львові вважається однією з найгарніших на території некрополя. Збудована у 1890–1891 роках за проєктом Яна Томаша Кудельського на замовлення Станіслава Кшижановського. Вітражі виконала майстерня Tiroler Glasmalerei und Mosaik Anstalt з Інсбрука, а за скульптурні деталі, ймовірно, відповідав Пйотр Віталіс Харасімович.
Реставрація каплиці була проведена у 2019-2020 роках Інститутом «POLONIKA».

Надгробок Юліана Константи Ордона
Юліан Марковський, Тадеуш Баранч
1896 р.

Надгробок Юліана Константи Ордона на Личаківському цвинтарі у Львові розташований у найрепрезентативнішій частині некрополя, так званому Пантеоні. Саме завдяки поемі Адама Міцкевича «Редута Ордона» утвердилася поширена думка, що геройський оборонець Редути № 54, кавалер срібного ордена «Virtuti Militari», яким він був нагороджений за битву під Остроленкою, загинув у Варшаві у вересні 1831 року.

Однак це лише літературна легенда. Хоча в Редуті справді стався вибух, але Ордон не загинув. Він емігрував, як і багато інших повстанців. За кордоном мешкав у різних місцях, а наприкінці життя оселився у Флоренції. У 1887 році, у віці 77 років, він покінчив життя самогубством. Тіло – згідно з волею покійного – кремували.

Він мав спочити в родинному гробівці на Євангелічно-Аугсбурзькому цвинтарі у Варшаві, однак на це не виразила згоди царська влада. Урешті-решт прах Ордона зусиллями інженера Людвіка Осташевського та скульптора Тадеуша Баранча було перевезено до Львова й спочатку поміщено у каплиці родини Бачевських. Лише у 1896 році його перепоховали у нинішньому місці.

Автором проєкту пам’ятника у вигляді кам’яного обеліска пірамідальної форми з орлом на вершині та пораненим левом, що рветься до бою, біля підніжжя, був Тадеуш Баранч, але через хворобу роботу завершив львівський скульптор Юліан Марковський.

Пам’ятник урочисто відкрито 29 листопада 1896 р. – у 65-ту річницю Листопадового повстання. Не обійшлося й без труднощів: Ордон був самогубцем і членом євангельської громади.

У 2016 році за кошти, виділені в рамках програми Міністерства культури й національної спадщини РП «Охорона культурної спадщини за кордоном», проведено реставрацію зруйнованого пам’ятника.

Надгробок Юзефа Шабінґера
Гартман Вітвер

Надгробок Юзефа Шабінґера на Личаківському цвинтарі у Львові, авторство якого приписують Гартманові Вітверу, у 2021 р. пройшов комплексну консервацію та реставрацію.

Надгробок Юзефа Торосевича
Едмунд Яскульський

Надгробок польського лікаря Юзефа Торосевича, роботи Едмунда Яскульського, разом із ще трьома надгробками з Личаківського цвинтаря було відреставровано у 2018 році за кошти Інституту «POLONIKA».

Надгробок Габріели Запольської
1921–1923 рр.

Надгробок Габріели Запольської (1857–1921 рр.) – польської письменниці, акторки й критикині. Місце поховання позначене надгробною плитою на високому постаменті. На плиті встановлено урну на цоколі та трирівневій основі, що звужується догори. Основа плити з обох боків обрамлена канельованими пілястрами. Спереду викарбувано напис-інскрипцію.

Надгробок Едмунда Зиховича (Жиховича)

Надгробок Едмунда Зиховича (Жиховича), польського архітектора, що на початку ХХ ст. працював у Львові та був похований на Личаківському цвинтарі, у 2019 р. був підданий реставрації. Роботи профінансовані Інститутом «POLONIKA» також охоплювали як технічну, так і естетичну консервацію.