Дерев’яна житлова архітектура Кременця

Вона становила собою типову забудову XVIII століття, що щільно заповнювала кременецьке «старе місто». Уздовж єдиної головної осі, вулиці Широкої, тіснилися тиньковані й побілені чи то міщанські будинки, які розвернулися до вулиці фронтонами, чи заїзди, крамнички, часто з надбудованими поверхами, з покривленими ґанками на колонах, ламаними дахами, вкритими черепицею «есівкою» або ґонтом, під якими ховалися мальовничі балкони, мансарди, галереї, підсіння та зовнішні сходи. Ця забудова зникла майже повністю разом із ліквідацією гетто в Кременці. Втім ще до 70-х років XX століття можна було зустріти поодинокі об'єкти садибного типу.

З кінця XVIII - початку XIX століття походили численні садиби, розташовані поблизу центру (визначеного єзуїтськими будівлями, де спочатку містився колегіум, потім повітова школа Комісії народної освіти, а згодом Волинська гімназія та ліцей). Сховані в садах, ці будинки були заселені гімназійними професорами, місцевими мешканцями, які утримували в них квартири для учнів, а також шляхетськими родинами, що з'їжджалися до Кременця на зиму зі навколишніх маєтків.

Уламок минулого

Таким скромним міським двором, що зберігся донині, є будинок Вілібальда Бессера (1784–1842 рр.) – видатного ботаніка і флориста, професора Кременецької школи. Будівля розташована на сучасній вул. Драгоманова, 2 (колишня вул. Тринітарська, 2), в історичній частині міста між колишнім василіянським корпусом (що входить до ліцейного комплексу) та нині вже неіснуючим монастирем тринітаріїв. Двір розміщений на ділянці приблизно 300 м² і зведений на плані чотирикутника (з одним зламаним боком) площею близько 85 м².

Первісна конструкція будівлі була дерев’яною, зрубного типу, поставленою на кам’яному фундаменті, з чотирисхилим дахом, покритим ґонтом, із двома димарями на гребені. Це триосьова споруда з орієнтованим на південь заскленим ґанком на центральній осі. Первісне планування приміщень збережене: ґанок, сіни, чотири кімнати, кухня та комора без вікон (у центрі між двома димарними стояками). Під час поточних ремонтів і відновлювальних робіт (останні проводилися у 1975-1977 рр.), які загалом не змінили характер будівлі, укріплено фундамент бетоном, замінено зруйновані частини трьох зовнішніх стін (східної, південної та західної). Порожнини заповнили керамічним матеріалом, після чого стіни потинькували й побілили. Частину північної стіни облицьовано цеглою, ґонтове покриття даху замінено руберойдом. Також (ймовірно неодноразово) замінювали віконні рами, частину дверей і дошки підлоги. Водночас вибілені дерев’яні балки перекриття збереглися у первісному вигляді й залишаються видимими зсередини, а стіни й надалі залишилися тинькованими та побіленими.

Дворик, відомий як будинок Бессера, за переказами, був його оселею. Достеменно невідомо, чи він звів його для себе, чи придбав уже наявний, а може спочатку був лише його орендарем. Аби відгадати цю таємницю, а радше для підкріплення фактографічних припущень, необхідно звернутися до біографії цього незвичайного іноземця, кременецького викладача й науковця європейського рівня.

Сторінка з біографії Бессера

Вілібальд Свіберт Йозеф Готліб фон Бессер народився 7 липня 1784 р. в Інсбруку (Австрія). Після смерті батьків переїхав до Львова, де закінчив гімназію та розпочав навчання в університеті. У 1805 р. вирушив до Кракова, де через два роки здобув ступінь доктора медицини та вивчав ботаніку. Кременецький період його життя розпочався у 1808 році, коли за запрошенням Тадеуша Чацького (одного із засновників Волинської гімназії у 1805 році) його було призначено викладачем зоології та ботаніки; до виконання обов’язків приступив роком пізніше. Під час роботи в Кременці він створив при школі ботанічний сад і проводив наукові дослідження флори та фауни Поділля, Волині та України. Працював до закриття школи в 1832 р., після чого переїхав до Києва, де в 1834-1838 роках працював професором ботаніки новоствореного (на базі ліквідованого Волинського ліцею) Імператорського університету святого Володимира. На знак протесту проти закриття ліцею викладав в університеті не російською, а латинською мовою. У 1841 р. повернувся до Кременця, де через рік помер, залишивши дружину, сина та доньку. Надгробок Вілібальда Бессера знаходиться на місцевому василіянському кладовищі.

Ймовірно, після прибуття до Кременця у 1809 році Бессер не мав достатньо часу, щоб розпочати будівництво власного будинку. Навіть якщо він мав відповідні кошти (що, попри початок кар’єри, було цілком можливим, адже отримував доволі високу платню як шанований іноземний викладач), найімовірніше, він вирішив би придбати вже зведений будинок. Отже, спочатку він, імовірно, орендував житло, а згодом, можливо, став власником нерухомості (як тоді казали – «реальності»). Тут можливі два варіанти: якщо згаданий будинок Бессера був його першою кременецькою резиденцією, то слід вважати, що його збудовано до 1809 року (дати призначення на посаду), можливо, ще в часи перед поділами Речі Посполитої — як об’єкт, пов’язаний із функціонуванням розташованих там раніше навчальних закладів. Якщо ж це не була його перша оселя, тоді будинок міг бути зведений пізніше – можливо, самим Бессером. Це досить імовірно, оскільки під час ремонтних робіт у 1970-х роках було знайдено цеглу, датовану 1822 роком.

Подальша доля будинку

Наступним відомим власником будинку після безпосередніх спадкоємців Бессера був, імовірно, Войцех Маєвський (нар. бл. 1779 р.) – лікар із Кракова, який прибув до Кременця, можливо, знайомий Бессера ще з часів навчання в медуніверситеті. Згодом будинок перейшов до його нащадка, також лікаря, Антонія Маєвського (1870-1929 рр.), після нього – до його дружини Зофії (1891-1957 рр.), яка передала дім у власність священникові Броніславу Мірецькому (1903-1986 рр.), пароху в Галущинцях. Той, своєю чергою, передав його Ірені Сандецькій (1912-2010 рр.), яка вже там мешкала.

Вона стала знаковою постаттю польського Кременця після 1939 року: випускниця місцевого ліцею та Ягеллонського університету, пластунка, катехитка, педагог польської мови, органістка в костелі. Саме завдяки їй дім Бессера зберіг свій давній, неповторний клімат. Окрім помешкання власників (яке, як і раніше, опалювалося печами, без водогону та телефону), у ньому містилася приватна бібліотека, що слугувала польській громаді не лише Кременця. Тут і далі лунали звуки фортепіано XIX століття; як і колись з вікон відкривався краєвид на гору Королеви Бони, а будинок затінювала могутня ялина, ймовірно посаджена ще самим професором Бессером.

Сучасний стан

У травні 2005 р. Ірена Сандецька заповіла цю нерухомість товариству «Wspólnota Polska» у Варшаві, аби вона й надалі могла слугувати осередком польської культури – домом для як місцевих, так і приїжджих поляків, які прибувають на Волинь, аби пізнати й досліджувати історію цих земель. Наразі ця ідея ще не реалізована.

На початку XXI ст. на стіні будинку встановлено гранітну таблицю з інформацією українською та польською мовами, присвячену постаті професора Бессера. Слід зазначити, що в сучасних міських реєстрах будинок фігурує лише як житлова споруда, яка не внесена до реєстру пам’яток, а тому не має правового захисту.