"Богданович була, безсумнівно, оригінальним типом: одягнена в будь-яку різнобарвну тканину, вона, тим не менш, вміла надати своєму "мізансцені" неповторного характеру. Під цим ховалася душа, безмежно віддана мистецтву, а сама художниця була готова пожертвувати всім, щоб жити в аурі мистецтва.

І навіть якщо природа не була дуже щедрою до неї з точки зору зовнішності, вона, безумовно, не ставилася до неї легковажно, наділивши художницю серцем і розумом, надзвичайно чутливими і відкритими до мистецтва. (...) Художниця, тендітна і квола на вигляд, поєднувала в собі ангельську і демонічну натуру.

Вона була людиною великого темпераменту" Про життя цієї темпераментної скульпторки відомо небагато. У нечисленних публікаціях, в яких згадується Ядвіга Богданович, бракує біографічних відомостей з її юності. Відомо, що вона народилася 1887 року у Варшаві.

Для здобуття мистецької освіти обрала Париж, де у 1913-1916 роках відточувала свій скульптурний талант під керівництвом Еміля-Антуана Бурделя. Французький педагог і скульптор надзвичайно високо цінував талант молодої художниці, що він висловив у вступі до каталогу її монографічної виставки в нью-йоркській галереї "Бальзак" (1930). Він писав тоді: "Пані Богданович багато років навчалася у мене разом з іншими молодими скульпторами, і я особливо ціную її талант".

Після завершення навчання в майстерні Бурделя, Богданович на кілька років покинула Францію. Ймовірно, вона повернулася до Варшави, звідки листувалася з Бурделем у 1919 році і планувала своє повернення до Парижа (листування зберігається в архіві Музею Бурделя). Реалізувавши свій намір на початку 1920-х років, вона почала співпрацювати зі своїм майстром у створенні багатьох його скульптур. Вона також стала членом Національного товариства витончених мистецтв.

Наступні роки принесли їй численні успіхи. У 1924 році вона отримала стипендію від французького уряду, що дозволило їй залишитися в країні, щоб продемонструвати свій талант і здобути визнання французьких та іноземних критиків. Вона також отримала перші премії на конкурсах Академії у Кракові та Варшаві. Богданович стала частиною польської мистецької богеми, до якої на той час належали такі художники, як Генрик Готліб, Євгеніуш Зак, Август Замойський, Роман Крамстик, Леопольд Зборовський та Вітольд Гулевич. Місцем їхніх зустрічей було кафе "La Rotonde" на Монпарнасі.

Виставляла свої роботи на численних салонах: Паризький автомобільний салон між 1926 і 1929 роками, Салон Тюїльрі (Париж, 1926-1938-1929), Салон незалежних (Париж, 1927), Міжнародна виставка (Женева), Галереї Бальзака (Нью-Йорк, 1930) або Галерея молодої Європи (Париж, 1933).

Її майстерня, що знаходилася за адресою Імпасс дю Мен, 18 у Парижі, також була відкрита для тих, хто хотів помилуватися її роботами. Як читаємо в "The New York Herald" (20.08.1922), художниця мала там "кілька цікавих зразків своїх нещодавно завершених скульптур. Її стиль сформувався під впливом вивчення готичних соборів, вона є цікавою модифікацією манери свого вчителя, а її смілива композиція витончена і олюднена. Інстинктивний жіночий інтерес до особистості відображається в майже портретних деталях її голів".

Художниця також співпрацювала з Севрською мануфактурою, яка виготовляла її скульптурні проекти для комерційного використання. Однак ця співпраця не принесла їй ні популярності, ні фінансової стабільності.

У 1934 році Богданович покинула Париж і переїхала до Риму. У Вічному місті вона приєдналася до кола польських митців, яке оберталося навколо знаменитої кав'ярні Caffé Greco.

Вона приєдналася до заснованого в Римі в 1936 році об'єднання художників "Капітолій", до якого входили такі митці, як Антоні Мадейський, Юзеф Ґославський, Віктор Мазуровський, Кристина Домбровська та Міхал Пашин. На першій спільній виставці, яка відбулася 9 травня 1936 року в Палаццо Доріа в Римі, група представила дві бронзові скульптури: "цікавий жіночий бюст і барельєф із зображенням маршала" (Юзефа Пілсудського - А.К.).

Боданович також виставляла свої роботи на Венеційській бієнале у 1934 та 1936 роках.

Художниця переважно виконувала портрети та погруддя, які характеризувалися делікатним моделюванням, чіткою та ясною структурою і ритмом, де "конструкція та експресія зливаються в нерозривне ціле". Скульпторка черпала натхнення у вивченні італійського Відродження та середньовічного мистецтва, а також під впливом співпраці з Бурделлом. Прамполіні писав про її талант наступне:



"Богданович ліпила з глини, воску і мармуру в постімпресіоністичному стилі, який вимагав сили і пристрасті; але під її працьовитим пальцем, стертим до кісток, відчувалося щось невловиме, таємниче, що виходило з матерії..." Серед робіт художниці - "Портрет Бурделя" (1912), "Портрет Алі Хана" (1925), в якому "вражає підпорядкованість дисципліні, усунення деталей, що супроводжується гармонійним переходом між планами", "Яванець" (1926), придбаний французьким урядом у 1928 році. Портрет Шопена (1938/39), про який Колтоньскі писав наступне: "Надприродна чарівність її Шопена - між красиво витягнутою, можливо, навіть трохи важкою рукою і глибоко замисленим обличчям, здається, течуть якісь надприродні флюїди".

Погруддя Миколи Коперника для Болонського університету, виконане з білого мармуру, "напевно, найкраща з її робіт на сьогоднішній день", або погруддя пані М. "дуже цікава розробка (...). Симетрія кутових площин фігури вписується в загальну композицію, яка все ще зберігає свій внутрішній ритм".

На жаль, як пише Малгожата Домбровська, незважаючи на визнання з боку видатних митців, які її підтримували і цінували, незважаючи на прихильну критику її мистецької діяльності, численні світові виставки, продаж деяких її скульптур на світовому ринку ("The New York Herald" від 20.08.1922 р. повідомляє, що польська скульпторка продала одну зі своїх бронзових скульптур пані Алісі Рульє з Чикаго, а інші її роботи серйозно розглядаються галереєю Олбрайт у Буффало), незважаючи на співпрацю з Севрською мануфактурою та присутність її скульптур у музеях, Богдановій так і не вдалося побудувати кар'єру, яка б забезпечила їй визнання та матеріальну стабільність.

Початок Другої світової війни занурив її у злидні. Вона померла взимку 1943 року, залишивши по собі трохи більше, ніж кілька особистих речей. Похована у спільній гробниці польських митців на Кампо Верано, спроектованій Антоніо Мадейським. Ця гробниця, яка могла "вмістити кілька домовин, водночас є останнім притулком для заслужених, але бідних польських митців, чиї останки були б під загрозою бути похованими у спільній тимчасовій ямі". У 2014 році художники, які там спочивали, дожили до меморіальних дощок (завдяки ініціативі Єви Пшондки надгробок був відреставрований у 2014 році командою професора Януша Смаза з факультету консервації та реставрації творів мистецтва Академії образотворчих мистецтв у Варшаві).

Скульптури митця можна знайти в різних куточках світу: у США, Італії та Франції. Частина колекції знаходиться в Музеї скульптури Ксаверія Дуніковського у варшавській Крулікарні.