«Богданович, без сумніву, була оригінальною особистістю: одягнена в будь-які різнокольорові лахміття, вона все ж вміла надати своєму «образу» виняткового характеру. За цим ховалася душа, цілком віддана мистецтву, а сама художниця була готова пожертвувати всім, аби жити в атмосфері мистецтва.

І навіть якщо природа не була до неї надто щедрою, що стосується зовнішності, то вона, безперечно, не обділила її, наділивши художницю надзвичайно чутливим серцем і розумом, відкритими до мистецтва. (…) Художниця, на вигляд тендітна й крихка, поєднувала в собі ангельську й демонічну натуру. Вона була людиною з великим темпераментом»

Про життя цієї темпераментної скульпторки відомо небагато. У нечисленних публікаціях, де згадується Ядвіга Богданович, бракує біографічних відомостей про її молодість. Відомо, що вона народилася 1887 року у Варшаві.

Для своєї художньої освіти вона обрала Париж, щоб там у 1913–1916 роках вдосконалювати свій скульптурний талант під керівництвом Еміля-Антуана Бурделя. Французький педагог і скульптор надзвичайно цінував талант молодої художниці, про що свідчить передмова, яку він написав до каталогу її монографічної виставки в Галереї «Бальзак» у Нью-Йорку (1930). Тоді він написав: «Пані Богданович багато років навчалася під моїм керівництвом разом з іншими молодими скульпторами, і я особливо ціную її талант».

Закінчивши навчання в майстерні Бурделя, Богданович на кілька років виїхала з Франції. Найімовірніше, вона повернулася до Варшави, звідки 1919 року листувалася з Бурделем і планувала своє повернення до Парижа (листування зберігається в архіві Музею Бурделя). Коли на початку 20-х років XX століття вона втілила свій задум, то розпочала співпрацю зі своїм вчителем над створенням багатьох його скульптур. Вона також стала членкинею Société Nationale des Beaux-Arts.

Наступні роки принесли їй численні успіхи. У 1924 році вона отримала стипендію французького уряду, що дозволило їй залишитися в країні, щоб продемонструвати свій талант, завоювавши тим самим визнання французьких та іноземних критиків. Вона також здобула перші нагороди на конкурсах Академії в Кракові та Варшаві. Богданович стала частиною польської художньої богеми, яку на той час утворювали такі митці, як Генрік Готліб, Євгеній Зак, Август Замойський, Роман Крамстик, Леопольд Зборовський та Вітольд Гулевич. Місцем їхніх зустрічей була кав’ярня «La Rotonde» на Монпарнасі.

Вона виставляла свої роботи на численних салонах: Паризький Salon d’Automne у 1926–1929 роках, Salon de Tuilleries (Париж, 1926–1938–1929), «Салон незалежних» (Париж, 1927), «Exposition Internationale» (Женева), «Balzac Galleries» (Нью-Йорк, 1930) та «Galerie de la Jeune Europe» (Париж, 1933).

Також її майстерня, що розташовувалася за адресою Impasse du Maine, 18 у Парижі, була відкрита для тих, хто хотів помилуватися її роботами. Як повідомляється в «The New York Herald» (20.08.1922), художниця мала там «кілька цікавих зразків своїх нещодавно завершених скульптур. На її стиль вплинуло вивчення готичних соборів; він є цікавою модифікацією манери її вчителя, а її смілива композиція — вишукана та гуманізована. Інстинктивний жіночий інтерес до особистості відображається в майже портретних деталях її голів».

Художниця також співпрацювала з мануфактурою Севр, яка виконувала її скульптурні проекти для комерційного використання. Однак ця співпраця не принесла їй ані популярності, ані фінансової стабільності.

У 1934 році Богданович покинула Париж, щоб оселитися в Римі. Вона приєдналася до кола польських митців у Вічному Місті, яке оберталося навколо знаменитого «Caffé Greco».

Вона приєдналася до заснованого в 1936 році в Римі Спілки художників «Капітол», до складу якої входили такі митці, як Антоні Мадейський, Йозеф Гославський, Віктор Мазуровський, Кристина Домбровська, Міхал Пашин. Під час першої спільної виставки групи, яка відбулася 9 травня 1936 року в Палаццо Доріа в Римі, вона представила дві скульптури, виконані в бронзі: «цікавий жіночий бюст та рельєф із зображенням маршала» (Юзефа Пілсудського — А.К.).

Боданович також виставляла свої роботи під час Венеціанського бієнале у 1934 та 1936 роках.

Художниця створювала переважно портрети та бюсти, які характеризувалися делікатним моделюванням, світлою та чіткою структурою, а також ритмом, де «конструкція та експресія поєднуються в нерозривне ціле». Скульпторка черпала натхнення з вивчення італійського ренесансу та середньовічного мистецтва, а також із впливів, отриманих під час співпраці з Бурделем. Про її талант Прамполіні писав так:

«Богданович ліпила з глини, воску та мармуру в постімпресіоністському стилі, що вимагав сили та пристрасті; але під її працьовитим, до крові здертим великим пальцем можна було відчути щось невловиме, таємниче, що випромінювалося з матерії…»

Художниця створила, зокрема: портрет Бурделя (1912), портрет Алі-хана (1925), у якому «вражає підпорядкування дисципліні, усунення деталей, що супроводжується гармонійним переходом між планами», «Яважка» (1926), придбана французьким урядом у 1928 році. Портрет Шопена (1938/39), про який Колтонський писав так: «неймовірний шарм її Шопена — між чудово розставленою, можливо, навіть трохи важкуватою рукою та глибоко задумливим обличчям ніби протікають якісь неземні потоки».

Погруддя Миколая Коперника для Болонського університету, виконане з білого мармуру, «мабуть, найкраща з її творів на сьогодні», чи погруддя пані М. — «дуже цікава робота (…). Симетрія кутових площин фігури вписується в загальну композицію, яка при цьому зберігає свій внутрішній ритм».

На жаль, як пише Малгожата Домбровська, попри визнання видатних митців, які її підтримували та цінували, попри прихильну критику її художньої діяльності, численні світові виставки та продаж деяких своїх скульптур на світовому ринку («The New York Herald» від 20.08.1922 повідомляє, що польська скульпторка продала одну зі своїх бронзових скульптур пані Алісі Рульє з Чикаго, а інші її твори серйозно розглядаються галереєю Albright Gallery of Buffalo), незважаючи на співпрацю з мануфактурою Севр та присутність її скульптур у музеях, Богдановій так і не вдалося побудувати кар’єру, яка забезпечила б їй визнання та матеріальну стабільність.

Початок Другої світової війни занурив її в злидні. Вона померла взимку 1943 року, залишивши після себе не набагато більше, ніж кілька особистих речей. Її поховали у спільній Могилі польських митців на Кампо Верано, спроектованій Антоніо Мадейським. Ця могила, яка могла «умістити кілька трун», є водночас останнім притулком для заслужених польських митців, які померли в бідності і чиї тіла інакше були б поховані у спільній тимчасовій могилі. У 2014 році художники, що спочивають у ньому, отримали свої меморіальні дошки (за ініціативою Еви Прядки надгробний пам’ятник було відреставровано у 2014 році колективом під керівництвом професора Януша Смаза з Факультету консервації та реставрації творів мистецтва Варшавської Академії образотворчих мистецтв).

Скульптури художниці знаходяться в різних частинах світу: у Сполучених Штатах, в Італії, у Франції. Частина колекції зберігається в Музеї скульптури імені Ксавера Дуніковського у Варшавській Кроликарні.