Кам'янець-Подільський, сьогодні районний центр Хмельницької області на південному заході України, колись - потужна фортеця, що охороняла східні рубежі Речі Посполитої, посідає особливе місце в польській історичній свідомості. Розташована на перетині трьох культур – католицької, православної та мусульманської, на пограниччі між Річчю Посполитою та Османською імперією, у XVII столітті місто вважалося ключовим пунктом захисту християнської Європи від ісламської експансії. Його стратегічне розташування та військове значення зумовили те, що місто сприймалося як символічний форпост католицької цивілізації на східних окраїнах польської держави. Підтвердженням цієї унікальної ролі стала участь Святого Престолу в укріпленні фортеці та будівництві Папської (Юліанської) вежі замку у 1503–1513 роках, яку фінансував Папа Юлій II. Його герб, Делла Ровере, і сьогодні прикрашає будівлю, нагадуючи про політичний і релігійний характер цієї фундації.

Образ Кам'янця як «оплоту Польщі та християнства в цілому» глибоко вкоренився в національній свідомості в період після поділів Речі Посполитої, коли Польща втратила свою незалежність. Саме тоді місто-фортеця набуло нового значення, ставши втіленням національної гордості та вираженням ностальгії за втраченою могутністю держави, яка колись мала значний вплив на долі християнських країн Європи.

Закріпленню міфу про Кам'янець як національну фортецю ми завдячуємо літературі, зокрема Генрику Сенкевичу, який в останньому томі своєї «Трилогії» зобразив оборону міста від турків у 1672 році. Літературна реконструкція подій, хоч і заснована на фактах, перетворила історію на національний епос. Ключову роль тут відіграла постать Міхала Володийовського – вигаданого персонажа, створеного на основі постаті полковника Єжи Володийовського (1620–1672 рр.), ротмістра фортеці, який трагічно загинув під час вибуху пороху в Чорній вежі, невдовзі після капітуляції міста. Його смерть була зображена як акт найвищої жертовності. Історичні джерела розходяться в думках в оцінках обставин вибуху: одні описують його як прикрий нещасний випадок, інші – як навмисний акт захисників, що призвів до випадкової смерті полководця. Незалежно від історичної правди, саме літературна візія Сенкевича сформувала колективну пам'ять – романтичну, героїчну, сповнену пафосу і віри в духовну велич нації в часи, коли вона була позбавлена власної держави.

Легенда про Кам'янець-Подільський походить не лише з його військового значення. Місце розташування відіграло не менш важливу роль. Зведене на скелястому мисі, оточеному глибоким каньйоном річки Смотрич, місто стало спільним витвором природи і людських рук. Хоча офіційне надання місту Магдебурзького права відбулося 7 листопада 1374 року з ініціативи литовських князів Юрія та Олександра Коріатовичів, Кам'янець як поселення вже існував під латинською назвою Camenecium. Згадка про нього з'являється у вірменських хроніках 1060-1062 років і походить від скелястого пагорба, на якому його було побудовано.

Найбільшого розквіту Кам'янець-Подільський зазнав протягом понад 330-річного перебування у складі Польської Корони. У 1430 році місто було включено до складу Польського королівства, а через два роки йому підтвердили Магдебурзьке право. Королівські привілеї, зокрема право складу, зміцнили його позицію як міжнародного торгового центру, що сполучав Молдавію, Валахію і землі Османської імперії зі Львовом, Червоною Руссю, Малопольщею і Сілезією. У 1434 році Кам'янець став столицею новоствореного Подільського воєводства, що сприяло подальшому зростанню його ваги та інтенсивному містобудівному й інституційному розвитку. Поряд зі зміцненням світських структур, важливу роль у формуванні ідентичності Кам'янця відігравала Католицька церква, яку польські правителі підтримували як інструмент стабілізації та інтеграції етнічно та конфесійно різноманітного регіону. Хоча єпископство в Кам'янці було засноване ще в 1379 році, лише після інкорпорації міста до складу Корони воно було остаточно сформоване і підпорядковане Львівській митрополії.

Місто часів Речі Посполитої, тобто сучасне Старе місто (назва використовується з 1860-х років) – у XVI–XVII століттях було населене майже 10 000 мешканців трьох основних національностей: поляками, русинами (українцями) та вірменами. Воно розкинулося на видовженому овальному плато, оточеному глибоким каньйоном річки Смотрич. Різниця у висоті між краєм прірви і рівнем води становить в середньому 30-40 м, що підсилює природні оборонні властивості місцевості. Смотрич утворює тут мальовничу звивисту петлю, відокремлюючи Кам'янець від навколишніх пагорбів. На одному з них, із західного боку, були зведено укріплення Нижнього (Старого) замку, а за ними – бастіонні земляно-цегляні фортифікації Верхнього (Нового) замку, спроєктовані у 1621 році придворним інженером Сигізмунда ІІІ Вази, генералом артилерії Теофілом Шомбергом. На двох інших закрутах річки були створені передмістя: польські фільварки на півночі та руські фільварки на півдні.

Основний доступ до міста здійснювався через Замкову браму і скелястий перешийок, над яким височів арковий міст довжиною сорок метрів. У 1685–1686 роках турки замурували арки мосту, використавши матеріал зі зруйнованого єзуїтського костелу та монастиря босих кармелітів. Через це споруду почали називати Турецьким мостом. Додаткові в'їзди до міста забезпечували дві брами в долині Смотрича: Польська та Руська. Кожна з них складалася з кількох веж різної висоти та діаметру, з'єднаних стінами, що перетинали долину та русло річки. Споруди були обладнані шлюзами для регулювання рівня води: у разі небезпеки Смотрич перегороджували греблею, що затоплювало каньйон і ускладнювало здобуття міста. Обидва комплекси брам являли собою унікальне оборонне та гідротехнічне рішення, яке не мало аналогів не лише в Україні, але й у всій Центральній Європі.

Міські укріплення, що формувалися з XIII по XVIII століття та представляли різні військово-інженерні школи, безупинну доповнювалися різними оборонними елементами: вежами, бастіонами (останні були пристосовані до вогнепальної зброї) та куртинами загальною довжиною 4,5 км. Найпотужнішою спорудою була так звана Башта Стефана Баторія (Кушнірська), зведена у 1585 році як високий оборонний вузол, що захищав північний в'їзд до міста через Польську браму. Важливу роль в обороні міста відігравали муровані окремо розташовані дзвіниці Латинської катедри та вірменської церкви Святого Миколая, а також оборонні притвори православної церкви Святого Іоанна Хрестителя та уніатської церкви Святої Трійці. Схожу функцію виконувала вежа ратуші, яка до перебудови 1616 року стояла окремо, на відстані 3 м від північного фасаду будівлі.

Ратуша, яка слугувала за резиденцію міського магістрату, займала західний фасад внутрішньоринкового кварталу, розташованого посередині великої площі у формі чотирикутника. Через польське населення, що там проживало, вона називалася Ляцьким (Польським) ринком. Розмір площі (150 × 165 м), що перевищував розміри львівського ринку (129 × 147 м), не був випадковим, оскільки відповідав потребам інтенсивної торгівлі в регіоні. Ринкова площа з її сіткою вулиць була розпланована відповідно до західноєвропейських зразків середньовічного містобудування, перенесених на Русь через Краків у містах, заснованих на Магдебурзькому праві. На думку польських дослідників, Кам'янець-Подільський був розмежований за допомогою так званої «краківської струни» – одиниці виміру завдовжки 45,5 м, характерної для міст, заснованих за часів правління Казимира Великого. Натомість за версією українських дослідників, в основу планування ліг давньоруський лікоть, так званий «печерський», що дорівнює 1,08 метра. В результаті, незалежно від прийнятої одиниці виміру, просторове планування міста чітко поділялося на дві зони: регулярну центральну частину, зосереджену навколо площі та менш впорядковані околиці між центром і міськими мурами. У безпосередній близькості від площі квартали мали геометричну чотирикутну форму і компактну забудову, що пояснюється високою вартістю ділянок у цій частині міста. Поза межами площі квартали набували менш правильної, трапецієподібної форми. Крім Польського ринку, у місті було ще дві менші торгові площі: Руський ринок (Зарванська площа) на півночі та Вірменський ринок на півдні.

У північно-західному куті площі було виділено земельну ділянку для будівництва храму, згідно з принципом розташування костелів у безпосередній близькості до центру. Посеред цієї ділянки й до сьогодні височіє величний кафедральний собор святих апостолів Петра і Павла – найважливіший католицький храм Кам'янця та всього Поділля. Він є частиною великого кафедрального комплексу, до якого входять так звана Тріумфальна арка (також відома як Ворота Станіслава Августа), дзвіниця, єпископський палац із садом і будівля колишньої духовної семінарії. Будівництво костелу, ймовірно, розпочалося у 1379 році, одночасно із заснуванням дієцезії. Короткий, трапецієподібний, тринефний корпус костелу датується цим періодом, до якого між 1434 і 1453 роками було прибудовано видовжений, багатокутний пресвітерій. Довжина хору (21,3 м) відповідала розмірам головного корпусу, довжина якого становить 21,6 м. Лише францисканський та домініканський монастирі, місія яких на Поділлі розпочалася ще в 1440-х роках, мали давнішу історію заснування, ніж собор. В архітектурі цих храмів, попри пізніші перебудови, досі помітні готичні елементи, такі як стрілчасті вікна та контрфорси.

Архітектурне обличчя Кам'янця-Подільського остаточно сформувалося у XVIII столітті, під час відбудови міста після 27-річної турецької окупації (1672–1699 рр.) та руйнувань, спричинених спробами його відвоювання — спочатку гетьманом Яном Собеським у 1673 році, а згодом у 1687 та 1689 роках. Найбільше постраждала територія навколо Польського ринку. Ділянки, розташовані на її фасадах та у внутрішньоринковому кварталі, після завершення окупації були розплановані наново на основі середньовічної містобудівної традиції й у першій половині XVIII ст. знову забудовані дво- та триповерховими кам'яницями. Житлова забудова міста також складалася з більш репрезентативних споруд, розташованих поза периметром Польського ринку. Це були невеликі резиденції з садом або закритим подвір'ям. Прикладами таких об'єктів є збережений донині палац Чарторийських (відомий також як Будинок генералів Подільських земель), палац римо-католицького єпископа, будівля комендатури, а також нині втрачений палац Яна де Вітте на Вірменському ринку.

Безпрецедентним досягненням цього періоду став «католицький фасад» міста – урбаністично-архітектурний феномен (термін Ольги Пламеницької), який не мав аналогів у жодному з міст Речі Посполитої, окрім хіба що Вільнюса, чиї костели, відбудовані після великих пожеж у першій половині XVIII ст., отримали єдину пізньобарокову архітектурну форму. Цей ансамбль, що складався з низки фасадів костелів і монастирів, простягався майже на кілометр уздовж західного краю каньйону, з півночі на південь, і відігравав ключову роль у містобудівній панорамі Кам’янця-Подільського. Поруч із чотирма вже існуючими сакральними спорудами було зведено три нові. Серед них найважливіше місце посідала катедра, чий фасад, облицьований світлим каменем і оздоблений композитними пілястрами великого ордера, було завершено у 1754 р. З південного боку, найближче до катедри, розташовувався костел св. Катерини (розібраний на початку XIX ст.), а також монастирські комплекси францисканців, домініканок і тринітаріїв. Своєю чергою, з півночі продовженням цієї панорами була забудова монастиря єзуїтів із колегіумом та костелом святих Станіслава єпископа і Станіслава Костки, а також костел Матері Божої Переможної та св. Йосипа ордену босих кармелітів. Ці храми були добре помітні здалеку, оскільки деякі з них мали виразні архітектурні домінанти. В очі впадав однобаштовий фасад костелу францисканців, пресвітерій костелу кармелітів із двома вежами, незавершені вежі єзуїтського храму, надбудована дзвіниця катедри, а передусім – позолочена статуя Непорочного Зачаття (Immaculata) заввишки 3,5 м, виготовлена у Гданську та встановлена 10 травня 1756 р. на мінареті, що примикає до фасаду катедри з північного боку. Цей мінарет залишився як пам’ятка про часи, коли храм виконував функцію мечеті султана Мехмеда IV.

Архітектором, якому на основі аналізу архітектурних форм приписують створення стилістично цілісної концепції пізньобарокового фасаду Кам’янця та реновацію більшості його костелів, був генерал-майор Ян де Вітте (1709–1785 рр.) – комендант Кам’янецької фортеці, фортифікатор і архітектор. До його заслуг також належать перебудова домініканського та вірменського костелів Святого Миколая, реконструкція забудови центральної площі та Польської ратуші, будівництво комендантського палацу та будівлі комендатури, а також модернізація міських фортифікацій і обох замків. Форми класицистичного бароко, представлені архітектором, що характеризуються площинним розчленуванням фасадів та стриманим декором, відносять до так званої «фортечної архітектури» (термін Єжи Ковальчика), типової для військових інженерів, звиклих до простих і суворих формальних рішень. Контрастом до цих аскетичних форм виступає ліпний декор (стукко) в інтер’єрах костелів тринітаріїв та домініканців - робота іншого, анонімного митця, що є винятковим явищем у мистецтві Поділля. Ці декорації вкривають як стіни, так і склепіння, створюючи впорядковані артикуляції та багато декоровані вівтарні обрамлення, складені з орнаментів рококо.

Архітектурним проєктуванням у Кам’янці займався не лише Ян де Вітте, а й інші офіцери військового корпусу інженерів, такі як Вільгельм Ріппе, Арчібальд Ендрю де Глайдені Гловер та Крістіан Дальке. Їхня діяльність справила значний вплив не лише на формування архітектурного ландшафту міста, а й на пізньобароковий характер усього подільського регіону, в якому Кам’янець відігравав роль головного і водночас єдиного архітектурного центру.

Тривала відбудова Кам’янця-Подільського, що тривала ціле століття, так і не змогла повернути місту його колишню велич. 21 квітня 1793 р., внаслідок Другого поділу Речі Посполитої, Поділля було включене до складу Російської імперії. Таким чином завершився період, коли Кам’янець-Подільський належав до Речі Посполитої. Старе місто, його оборонні мури та фортифікації Старого й Нового замків, занедбані з початку XIX ст., частково зруйновані під час Другої світової війни та розібрані в часи Української РСР, сьогодні підійматися з руїн завдяки польсько-українській співпраці.

Історія міста:
1374 р. – надання Магдебурзького права литовськими князями Коріатовичами
1379 р. – заснування Кам'янецької дієцезії (єпископства) з центром у Кам'янці-Подільському
1430-1672 рр. – місто у складі Речі Посполитої (Корони Королівства Польського)
1434 р. - утворення Подільського воєводства зі столицею в Кам'янці-Подільському
1672-1699 рр. – турецька окупація міста (османський період)
1699-1793 рр. – місто у складі Речі Посполитої 
1793-1918 рр. – місто у складі Російської імперії 
1918-1991 рр. – місто у межах Української Радянської Соціалістичної Республіки (у складі СРСР).
з 1991 рр. – місто у складі незалежної України