Храм монахинь-бенедиктинок у Вільнюсі з 2009 року слугує концертним залом. Понад 300 років тут лунала музика, але молитовна музика. Адже монахині не переставали прославляти Бога, заступаючись за жителів Вільнюса і Литви.

Архітектура храму та його оздоблення є одними з найпрекрасніших мистецьких творінь 18 століття не лише у Великому князівстві Литовському, а й у колишній Республіці Польща.

Монахині-бенедиктинки були привезені до литовської столиці близько 1620 року Миколаєм Городиським, прапорщиком Вітовта, та його дружиною Катериною з монастиря в Несвіжі (Білорусь). Спочатку вони жили в готичному прибутковому будинку Городиських, який пізніше був приєднаний до сучасних будівель монастиря. Після несподіваної смерті засновників здавалося, що їм доведеться покинути Вільнюс, але ними опікувалися єпископ Віленський Євстахій Волович (1572-1630) та його брат Петро , каштелян троцький, дружиною якого була Катерина з Городиських. Це були люди, які займалися релігійним відродженням після протестантської епохи, підтримуючи монахинь. Спочатку монахині мали дерев'яний костел (освячений 1632 року), до якого вищезгаданий камергер у 1636 році заснував каплицю Божого Провидіння . Збагачуючись, монахині-бенедиктинки збудували мурований монастир і храм, освячений у 1650 році, який був зруйнований під час московської окупації (1655-1660).

У 1684 році настоятелькою стала Франциска Галецька, яка прийняла ім'я Схоластика . За її правління костел був перебудований і освячений у 1703 році єпископом Костянтином Казимиром Бжостовським (1644-1722). Дороговартісне будівництво за проектом невідомого, але видатного архітектора було б неможливим, якби єдині доньки Фелікса Яна Пака (після 1615-1702) та Йоанни фон Сіберг цу Вішлінг (пом. 1692), Сибілла (в ордені Магдалина) та Анна (в ордені Маріанна ), не вступили до ордену. Вони заповідали монастирю села Дзісна, Островець, Дзєшковчина і містечко Твереч, а також велику кількість виробів з міді, олова, срібла, золота, а також коней і худобу, і, не в останню чергу, готівку. Після смерті матері Галецької черниці обрали вікарієм Сибілу Паківну (1658-1741).

Костел, збудований за часів преподобної Галецької, значною мірою зберігся до наших днів. Він складається з напівкруглої однопролітної вівтарної частини і трипролітної нави, зчленованої парами тосканських колон, що підтримують широкі гарбузи, які, в свою чергу, підтримують барильцеве склепіння з люнетами. Стіни нефа прикрашають панелі та віконні прорізи, увінчані простими карнизами з колосоподібними обрамленнями. На думку дослідника храму Олександра Станкевича, просторове планування віленської будівлі відсилає до римського храму Сальваторе ін Лауро, який був скопійований раніше в парафіяльному костелі в Голубі (1626-1634) і став натхненням для єзуїтських костелів святих Св. Ігнатія та Франциска Ксаверія в Хомутові, Чехія (за проектом Карло Лураго, після 1663 року) та театинського костелу Святого Каєтана в Мюнхені (проект нефа Агостіно Бареллі, 1663-1674, роботи продовжив Енріко Цуккаллі до 1690 року). На той час у Великому князівстві Литовському не було архітектора, здатного спроектувати таку складну споруду, як бенедиктинський храм. Безумовно, проект був розроблений у столиці Варшаві, а пани , королівські придворні, ймовірно, були посередниками у наданні планів .

Під час свого правління Сибілла Пакунова розширила монастир і відремонтувала храм , який постраждав від пожежі 1737 р. Після її смерті будівельні роботи продовжила настоятелька Йоанна Рейтанова (до кінця 1743 р.), яка найняла архітектора Яна Кшиштофа Глаубіца (бл. 1710-1767 рр.). Укладений з ним контракт передбачав зведення фасаду з двома вежами і фронтоном над пресвітерієм. Ліпнину мав виконати Ян Гедель. Також Глаубіц збудував при костелі нову каплицю Божого Провидіння (до 1746 р. ) на кошти, пожертвувані монахиням Георгієм Воловичем.

Архітектор, лютеранин, був найнятий для роботи над костелом бенедиктинок у той час, коли завершував своє перше велике замовлення у Вільнюсі - будівництво лютеранської кірхи на Німецькій вулиці (1739-1743 рр.). Таким чином, він розглядав замовлення для монахинь як престижне , що дозволило йому продемонструвати свою майстерність і в іншому релігійному середовищі. Фронтон костелу є першим у серії подібних робіт, серед яких особливої уваги заслуговує каплиця Божого Провидіння . Релігійне братство, пов'язане з нею, було засноване у 1705 році Сибілою Пачовною. Каплиці було надано винятково виразної і багатої форми. Вона збудована на основі круглого плану, вписаного в шестигранник, з каркасно-панельним членуванням стін в інтер'єрі. Двоступеневе купольне покриття об'єднане з шестигранним барабаном ззовні та круглим барабаном зсередини. Стіну навпроти входу займає архітектурний вівтар, прикрашений статуями святих і символом Божого Провидіння у фіналі.

П'ятиповерхові вежі храму охоплюють триосьовий і триповерховий фасад. На ньому розміщені статуї св. Бенедикта і св. Схоластики та складна геральдична програма, яку розробила Сибіла Пачовна , оскільки вона чудово демонструє патронат монастиря тісно пов'язаними між собою родинами Пач і Воловичів. На головному порталі, причілок якого прикрашений гербами Орла і Пого, обрамленими паноптикумами, висить хоругва з написом "PRO ECCLESIAE TRIUMPHANTI PUGNAMUS IN MILITANTI" (За Тріумфальну Церкву боремося у війську). Ця сентенція стосувалася духовної війни і перемоги Воскреслого Христа над сатаною як військового успіху, популярного у змісті тогочасних релігійних проповідей. Лицарем Христовим ("miles Christianus") згідно з таким топосом ставав кожен віруючий, в тому числі, звичайно, і самі черниці. Використання мілітарі в оздобленні , з іншого боку, відсилало до цілком реального захисту католицької віри від вторгнень протестантських шведів та православних московитів, які регулярно турбували республіку.

Хрест св. Бенедикта, або так звана каравайка, розташований у завершенні порталу , відсилає до традиції, пов'язаної з цим знаком, який повинен був захищати від хвороб і чар. Форма хреста відсилає до релікварію Святого Хреста, що зберігається в іспанському містечку Санта-Крус-де-Каравака. У період Тридентського собору бенедиктинці прийняли Каравака як герб свого ордену, а Сибілла Паківна подбала про розвиток його культу.

На третьому поверсі , по осі фасаду, розміщено картуш з металевим гербом Гоздави (подвійна лілія) Паків, обрамлений зображенням двобаштового храму і будівлі в центральному плані та двома металевими гілками виноградної лози. Зображення супроводжує напис: "VINEAE MEAE NEC LILIA DESUNT" (У моїх виноградниках не бракує лілій), що вказує на майже нескінченну кількість черниць. На фасаді також зображений герб Богорії Воловичів. Дві доньки Вінцентія Петра (пом. 1737), референдарія литовського, та Анни з Пач (пом. 1726), Франциска (уроджена Анна) і Петронела Лудгарда (уроджена Маріанна) також вступили до бенедиктинського монастиря , а перша з них навіть стала черницею. Представники родини Волловичів підтримували монастир фінансово, а також були поховані у криптах костелу, про що свідчить епітафія Єжи Волловича та Ельжбети, уродженої Важинської.

У 1753-1759 роках, під час правління герцогині Анни Мехтильди Гільцен, були зведені дерев'яні, мармурові та ліплені вівтарі, які спроектував і виконав Ян Гедель. Вони прикрашені картинами відомого художника Шимона Чеховича . Чільне місце займає вівтар, присвячений Божій Матері, так званий Вівтар Паків або Вівтар Засновників, на якому відправлялися меси за благодійників з родини Паків. Це один з найкрасивіших вівтарів у Вільнюсі. Кафедра, увінчана уособленням Ecclesia, також вирізняється високою художньою якістю. У західній частині костелу знаходиться не тільки хор з органом, але й два музичні балкони перед ним. Це пояснюється тим, що бенедиктинці приділяли велику увагу літургії та її музичному оформленню.

У 19 столітті бенедиктинський монастир постраждав від репресій російської влади , але як єдиний жіночий монастир у Вільнюсі не був закритий. Натомість він був ліквідований радянською владою у 1946 р. У храмі організували музейне сховище, а монастир перетворили на офіси та приватні квартири. У 1986 році було прийнято рішення про реставрацію костелу та використання його інтер'єру як концертного залу. Роботи тоді взяла на себе польська PKZ. В одній з кімнат монастиря реставратори видовбали на тиньку напис "ПАМ'ЯТАЙМО ТУТ ХВОРОБУ / ЩО МИ / РОЗПОВІДАЛИ СІРЦІ / І МЛИНУ".