Парафіяльний костел св. Архангела Михаїла у Тартакові – римо-католицька церква, збудована у період між 1739 та близько 1751 роками бережанським будівничим Юзефом Вишневським за фундацією Францішка Салезія Потоцького, київського воєводи та власника Тартакова. У 1897–1899 роках за ініціативи пароха о. Міхала Барона Левартовського костел розбудували при фінансовій підтримці Збігнева Лянцкоронського.

Історія

Походження як самої парафії, так і тартаківського костелу залишаються неясними через відсутність тогочасних джерел, а також через хибні усні перекази, на яких спиралися попередні дослідники. Спершу тартаківська парафія належала до дієцезії в Холмі, пізніше в результаті першого поділу Речі Посполитої у 1772 році стала частиною Галичини, а двома декретами цісаря Йосифа 1782 року на короткий час була приєднана до Перемишльської дієцезії. Від 20 жовтня 1787 року парафія належала до Белзького деканату Львівської архідієцезії, де залишалася до кінця Другої світової війни.

Парафія, ймовірно, мала пізньосередньовічне або ранньомодерне походження й станом на 1587 рік, коли вперше згадується у джерелах, вже існувала. На зламі XVI й XVIІ століть місто неодноразово зазнавало татарських набігів, що призвело до занепаду й спустошення парафії. Її відновлено у 1605 році з фундації тодішніх власників міста – Катерини Тшцінської та її сина Адама.

Інформація про перший, імовірно дерев’яний, костел, який існував наприкінці XVI століття, відсутня. Відомо лише, що його спалили татари разом із селом. Після відновлення храму Тшцінськими було зведено новий дерев’яний костел із трьома вівтарями. Його освятив Холмськиий єпископ Єжи Замойський 23 листопада 1603 року. Цей костел разом із плебанією знову був спалений під час татарсько-козацького нападу на початку 1640-х років, а парох загинув. Протягом наступного десятиліття парафія залишалася без священника й без храму.

7 березня 1660 року тодішній парох Тартакова, доктор філософії й богослов'я, ректор Замойської академії, канонік Замойського колегіуму о. Ян Сеправський уклав угоду з теслею Станіславом Сальвовським із Порицька про будівництво нового дерев’яного костелу. Роботи тривали, ймовірно, до кінця 1660 року, оскільки восени 1663 року храм уже згадується як завершений. Джерела 1672 року повідомляють про три вівтарі та численні образи на стінах. До 1711 року споруджено новий головний вівтар, бо попередній був «звичайний і по простому розписаний».

Під час воєнних дій після обрання Августа II костел у Тартакові пограбували саксонські війська, проте у 1714 році вже містяться згадки про п’ять вівтарів. Відомо, що створення нових вівтарів профінансували: вівтаря Пресвятої Діви Марії з правого боку – намісник хоругви Станіслава Потоцького Ян Вільковський, а вівтаря Святих Ангелів-Охоронців, що з протилежного боку, – малознаний Стефан Соколовський. Новим був і амвон. Також чимало літургійних речей (срібні монстранція, келих, два хрести, вотивні дари) пожертвувала місцева шляхта. Однак у наступні роки костел поступово занепадав, а у 1736 році частину церковного приладдя було викрадено.

25 травня 1739 року за кошти Францішка Салезія Потоцького, великого коронного крайчого, розпочато будівництво нового мурованого костелу, який хоча й в дещо зміненому вигляді стоїть донині. Його зводили поруч зі старим дерев’яним – з південного боку. Точна дата зведення невідома, але ймовірно, що в 1751 році будівництво було вже на завершальній стадії, адже тоді Потоцький замовив у художника Джузеппе Бальцані образ Богородиці для головного вівтаря. У 1754 році костел був уже майже повністю готовий і оснащений, про що свідчить візитація Холмського єпископа Валентія Венжика.

У 1763 році костел пограбували євреї, які виламали двері до скарбниці й винесли золоті предмети, навіть ікони з вівтарів. Втрачене майно швидко відновили завдяки новим пожертвам. Тоді храм обладнали трьома новими вівтарями (головним – св. Архангела Михаїла, а також бічними – Розп'яття і Матері Божої Розарії), амвоном, вісімнадцятьма лавками, дерев'яною сповідальнею під хором і новим органом. На жаль, через рік костел знову пограбували – цього разу майже повністю.

Від 1765 року активно розвивався культ ікони Матері Божої Тартаківської, а костел почали називати санктуарієм. Особливу роль у цьому відіграв тодішній промотор Братства Розарію о. Августин Косткевич (згодом парох), який організовував численні та пишні святкування з чудотворним образом. Це сприяло новим пожертвам від роду Потоцьких, а також міщан Тартакова, Сокаля та численних паломників. Львівська курія офіційно визнала тартаківську ікону чудотворною у 1777 році.

За описом того ж року, у костелі налічувалося п’ять дерев’яних вівтарів: головний – св. Архангела Михаїла; бокові – Розп’яття, Благовіщення (що належав Братству Розарію із чудотворною іконою Матері Божої Тартаківської та образом Непорочного Зачаття на заслоні), вівтар св. Апостола Тадея та св. Теклі і Мучеників. У 1779 році о. Августин Косткевич заклав новий головний вівтар і влаштував пишне святкування перенесення до нього чудотворної ікони з бічного вівтаря Братства Розарію. Коли у 1784 році парохом парафії став отець Августин Косткевич, який раніше був промотором Братства Розарію, то розпочався період інтенсивних ремонтних робіт у костелі та парафіяльних будівлях. Коли у 1784 році парохом став отець Августин Косткевич, який раніше був промотором Братства Розарію, розпочався період активних ремонтних робіт у костелі та парафіяльних будівлях. У 1791 році, завдяки зусиллям о. Косткевича, цвинтарну огорожу прикрасили розписами, що зображували чуда, здійснені за посередництвом чудотворної ікони Матері Божої Тартаківської, супроводжені віршованими написами польською та латинською мовами й цитатами зі Святого Письма. Освяченн– його здійснив єпископ-помічник львівський Каєтан Ігнацій Кіцький.

Зі зростанням кількості вірних костел став замалим, тому у 1897–1899 роках з ініціативи пароха о. Міхала Барона Левартовського та за фінансової підтримки Збігнєва Лянцкоронського, тодішнього власника Тартакова, костел розширили шляхом знесення первісного пресвітерія й добудови двох каплиць, які слугували псевдотрансептом, а також нового пресвітерію. Завдяки цьому храм набув форми латинського хреста. Будівництвом керував Юзеф Вишневський із Бережан. Дана розбудова, однак, призвела до знищення цінної поліхромії інтер'єру XVIII століття й викликала чимало критики в тогочасній пресі. Нове освячення храму відбулося 10 вересня 1899 року під проводом львівського єпископа-сукфрагана Юзефа Вебера. У 1930-х роках костел знову відремонтували, зокрема потинькували фасад і зобразили на ньому копію чудотворного образу Матері Божої Тартаківської.

Після зміни кордонів Польщі та СРСР у 1951 році Тартаків опинився в складі Радянського Союзу. У селі створили колгосп, а костел перетворили на зерносховище, облаштувавши в ньому дерев’яне перекриття, яке ділило будівлю на два поверхи. Ще в 1993 році в колишньому храмі зберігалося зерно. Римо-католицьку парафію в Тартакові відновлено у 1991 році, але сам костел було повернуто до релігійної громади лише у 2003 році. 15 травня 2004 року з Лукавця привезли копію чудотворної ікони Матері Божої Тартаківської. Від моменту відновлення католицької парафії тривають роботи зі збереження й реставрації храму. За стараннями тодішнього адміністратора о. Олега Саломона встановлено новий головний вівтар. У 2013 році повністю замінили дахове покриття над усім костелом, а також почали реконструкцію центральної вежі (сигнатурки) та веж над хорами. До середини 2018 року відремонтовано й отиньковано весь фасад, завершено роботи з відновлення шоломів веж і сигнатурки, увесь костел перекрито новим червоним дахом з бляхи. На жаль, ц– зокрема, невдалими вважаються неісторичні форми веж фасаду та надмірно збільшена, також неісторична, сигнатурка на перетині нави й псевдотрансепту.

Архітектура та інтер’єр костелу

Костел розташований у центрі села, на невеликому пагорбі. Святиня орієнтована на захід (пресвітерій звернений на захід), мурована з цегли, збудована на плані латинського хреста. Це однонавова споруда з корпусом, який складається з трьох прясел, широким псевдотрансептом і коротким, однопрясловим пресвітерієм, замкненим з трьох сторін. По обидва боки пресвітерія розташовані прямокутні в плані прибудови – скарбниця та ризниця. Внутрішній простір розчленований тосканськими пілястрами, що підтримують антаблемент у корпусі, а в пресвітерії – псевдопілястрами, які утримують фрагменти карниза. Рамена псевдотрансепту позбавлені декору. Нава перекрита бочковим склепінням із люнетами, яке оперте на гуртах, що продовжують вертикальні членування стін; перекриття псевдотрансепту увінчане псевдокуполом, а його рамен – бочковими склепіннями, пресвітерій – багатокутниками. Ризниця та скарбниця перекриті так званою «стелею Кляйна». Фасад костелу двовежовий, триповерховий зі звінченням, усі поверхи мають однакову ширину й висоту. Центральна частина фасаду заглиблена, у першому ярусі веж міститься мурований притвор. Членування фасаду та бокових площин уніфіковане – виконане за допомогою тосканських пілястр, що підтримують антаблемент. Притвор поділений парами тосканських пілястр. Бокові фасади костелу, замикання трансепта й пресбітерію оздоблені стримано — тосканськими пілястрами, що підтримують профільований карниз із випуклим перерізом. Дах над корпусом і трансептом двосхилий, над пресвітерієм – ламаний; вежі з шоломами покриті бляхою.

У 1788 році з ініціативи о. Костькевича інтер’єр костелу розписали настінним живописом у техніці фрески. За інформацією, яка походить з XIX ст., автором нової поліхромії був львівський маляр Станіслав Строїнський, який не зумів завершити роботу та передав її своєму помічникові Томасу Гертнеру. У 1889 році фресковий живопис очистив львівський художник Теофіл Копистинський, а після розбудови храму автором поліхромії у його нових частинах, поновлення старих малюнків у наві та реставрації давнього живопису (1904 р.) став Юліан Кручковський зі Львова.

Малярське оздоблення охоплює весь простір нави (датоване 1788 р.), склепіння пресвітерія, ризниці та скарбниці (датоване 1904 р.). На склепінні, у першому пряслі зі сходу, зображено сцену «Даниїла у лев’ячій ямі», якого годує Ангел, у другому й третьому – «Оборона Тартака від татар під покровительством св. Архангела Михаїла». На вітрилах склепіння зображені Отці Церкви: св. Іван Золотоустий, св. Августин, св. Григорій і св. Амвросій. У люнетах над вікнами – сцени в рокайльних картушах з написами. На південному боці склепіння – сцена «Зцілення батька Тови», далі «Перше покликання Мойсея» і «Сон Якова». На північному (зі сторони дугоподібної арки) – «Об’явлення Йосифа», далі «Відкриття гробу Ангелом», потім «Зцілення хромого біля овечої брами». На стіні за хором міститься зображення Богородиці Діви Марії – Цариці Небес (Regina Angelorum), яку оточує шість ангелів. У наві, на південній стіні, – сцена «Порятунок Лота із Содому», навпроти – «Втеча до Єгипту», де зображений ангел, який об’являться Йосипу; у середньому пряслі по обидва боки мальовані ілюзійні вівтарні структури динамічної, увігнуто-опуклої форми, розміщені в мальованих нішах, замкнених конхою. У третьому пряслі — «Агар у пустелі», навпроти – «Визволення св. Петра з кайданів Ангелом».

Після перетворення костелу на зерносховище оригінальне внутрішнє оздоблення святині зазнало деградації. Тоді ж були втрачені меморіальні дошки настоятелів тартаківської парафії: о. Августина Косткевича (помер 1 березня 1803 р.), о. Яна Кузьмеча (1793–1858 рр.) та епітафія солдата Каєтана Шеліги Суффчинського (1807–1873 рр.).

Художня цінність

Костел у Тартакові є найдавнішою з відомих фундацій Францішека Салезія Потоцького – київського воєводи, якого називали «малим королем Русі». Він був одним із найзаможніших магнатів свого часу, знаний розкішним способом життя та щедрими меценатськими фундаціями (зокрема в Кристинополі, де звів для себе палац за проєктом інженера-архітектора П’єра Ріко де Тіррегайля). Парафіяльний костел у Тартакові натомість залишається твором невідомого архітектора чи будівничого. На жаль, він не відзначається великою художньою цінністю, хоча слід підкреслити монументальність первісної форми споруди, яку вдалося досягнути завдяки спорудженню двох веж на фасаді. Його характерні прибудовані вежі з глибоко заглибленою центральною частиною більше нагадують архітектуру дерев’яних, ніж мурованих храмів. Розбудову костелу, здійснену будівничим Юзефом Вишневським із Бережан, ймовірно, за його власним проєктом, не можна вважати вдалим рішенням – вона порушила пропорції святині. Тоді ж були безповоротно втрачені оригінальні фрески XVIII століття у пресвітерії та ризниці, знесені під час будівництва нових частин храму.

Найважливішим і найціннішим елементом оздоблення костелу в Тартакові є інтер’єрна поліхромія, виконана у 1788 році. Нині фрески сильно пошкоджені: значні фрагменти живопису відпали разом зі тиньком, що ускладнює ідентифікацію їх автора. Джерела вказують на львівського маляра Станіславом Строїнським та його учня Томаса Гертнера. Цілком ймовірно, що проєкти поліхромії створив Строїнський, а їхнім безпосереднім виконанням займався Гертнер. Це могла бути одна з останніх робіт Строїнського, вершина кар’єрного росту якого припадає на 1750–1770-х роки. Унікальною особливістю тартаківських розписів є надзвичайно рідкісна іконографічна програма, що ґрунтується на темі ангельського заступництва. Усі сцени, зображені в інтер’єрі, взяті зі Старого й Нового Завітів і покликані показати ангельську допомогу людині в складних ситуаціях. Змістову програму фресок розробив тодішній парох Тартакова – отець Августин Косткевич. У збереженому рукописному літописі він пояснює, що під час реформ Йосифінізму в Галичині, коли було заборонено поширювати «забобонні» уявлення (зокрема, зображення чудес, пов’язаних із чудотворним образом Матері Божої Тартаківської), він вирішив прикрасити храм розписами з ангелами, відсилаючи до покровителя святині – Святого Архангела Михаїла. Унікальним елементом цього циклу є сцена облоги Тартакова татарсько-козацькими загонами та небесне втручання Архангела Михаїла, що відлякує нападників, яка зображена на двох пряслах склепіння. Місто, представлене на цій фресці, без особливих труднощів можна ідентифікувати як Тартаків завдяки зображенню характерної ринкової вежі, відомої ще зі старопольського періоду.