Композиція зображує трьох персонажів, що сидять поруч на темному, невизначеному тлі. Композиція є компактною і майже рельєфною. Персонажі заповнюють майже весь простір картини, без розширеного простору за ними. Фон має атмосферний характер — темний, сіро-блакитний і зеленуватий, з м’якими тональними переходами.

Зліва розташована постать із обличчям зеленуватого відтінку, спрощеними рисами та косо поставленими очима. У правій руці вона тримає довгу білу люльку. У неї зігнуті коліна та закрита, статична поза. Її холодна кольорова гама та обличчя, виконане у маскоподібній манері, відрізняють її від двох інших фігур.

У центрі — жінка в помаранчево-іржавому платті. Її тіло видовжене, м’яко вигнуте, одна рука піднята за голову. Голова відкинута назад, очі закриті, губи ледь накреслені. Центральна фігура освітлена найяскравіше і є головною домінантою композиції. Її поза натякає на наркотичне сп’яніння.

Праворуч зображена жінка у світлому, рожеватому вбранні. Її голова нахилена до центральної фігури, ніби вона спирається на її плече. Її обличчя має м’який, спокійний вираз. Ця фігура створює з центральною постаттю композицію близькості та взаємозалежності, але без однозначної розповіді.

Кольорова гама картини базується на поєднанні холодних відтінків зеленого, сірого та блакитного з теплими тонами червоного, оранжевого та рожевого. Моделювання м’яке, місцями майже скульптурне, але без дріб’язкового реалізму. Тіла зображені у синтетичній манері, з спрощенням анатомії та сильним підпорядкуванням ритму всієї композиції.

Назва «Наркотик» виводить інтерпретацію картини за межі нейтральної сцени з трьома фігурами. Люлька, яку тримає постать ліворуч, заплющені очі центральної постаті, її відхилена голова та тіло, що м’яко опускається, створюють образ наркотичного сп’яніння, відключення свідомості або трансу. Однак це не реалістична сцена вживання наркотику. Боровський конструює психофізичний стан як систему фігур, кольорів та напружень.

Персонаж із люлькою можна трактувати як посередника стану сп’яніння, фігуру, що вводить у простір сну або штучного екстазу. Її маскоподібне обличчя та холодний, зеленуватий колір шкіри надають їй тривожного та нереального характеру.

Жінка в центрі є головним смисловим центром картини. Її тіло піддається ослабленню, безсилю. Закриті очі та піднята рука створюють напругу між сном, екстазом та втратою контролю.

Постать праворуч ускладнює сенс зображення. Її близькість до центральної фігури може натякати на співучасть у стані летаргії. Три фігури утворюють замкнуту композицію, в якій погляд глядача не знаходить виходу до реального простору.

Картина вписується в зрілий етап творчості Боровського, пов’язаний із синтетичною фігурацією, ритмом композиції та проблематикою кольору. Художник відмовляється від ілюзіоністичного зображення простору. Фігури розташовані близько до площини картини, ніби утворюючи замкнуту, однопланову композицію.

Форма спрощена, але не плоска. Тіла мають м’яке, округле ліплення, але водночас підпорядковані композиційному ритму. Голови, плечі та торси утворюють послідовність кривих і скосів. Центральна постать із піднятою рукою створює найвищу формальну напругу, тоді як дві бічні фігури завершують композицію.

Кольорова гама відіграє особливо важливу роль. Холодні відтінки зеленого, блакитного та сірого контрастують з помаранчевим, червоним і рожевим. Тепла центральна фігура оточена холоднішими, більш похмурими бічними фігурами та фоном. Цей контраст не є суто декоративним.

Формально картину можна пов’язати з естетикою нового класицизму, переосмисленого через досвід колоризму та посткубістичної організації площини. Це не академічний класицизм. Боровський використовує замкнуту, статичну композицію та надає фігурам монументальності, але водночас вносить у картину неспокій, деформацію та психологічну неоднозначність.

Вацлав Боровський був художником, ілюстратором, графіком і сценографом, одним із головних представників польського нового класицизму 20-х і 30-х років XX століття. Він навчався в Академії образотворчих мистецтв у Кракові у Йозефа Мехоффера, потім перебував у Парижі, де копіював старих майстрів у Луврі та знайомився з французьким мистецтвом. Він був одним із засновників Товариства польських художників «Ритм», з яким пов’язували програму нової класичної дисципліни форми.

«Наркотик» 1932 року є важливим етапом у його творчості. Сучасна рецензія Владислава Терлецького вказувала, що в цей період Боровський перейшов до олійної техніки та зосередився на питанні кольору. «Наркотик» згадували поряд із «Лучницями», «Актом» та «Подругами» як твори пізнього етапу його художнього розвитку.

У ширшому контексті картину можна розглядати як приклад міжвоєнної фігуративи, яка відходила як від натуралізму, так і від радикальної абстракції. Боровський створював закриті, ритмічні, лаконічні й водночас насичені настроєм композиції. «Наркотик» зберігає композиційну дисципліну, але вводить тему межового психічного стану, що відрізняє його від більш ідилічних або аркадійських зображень художника.