Замок в Олеську (укр. Олесько) розташований у Львівській області, в Буському районі, в Україні. Олесько було одним із найдавніших поселень і городищ Галицько-Волинського князівства. У 1327 році місцевий замок (castrum) згадується як власність галицько-волинського князя Болеслава-Юрія ІІ Тройденовича. Від 1340 року Олесько перебувало під владою литовських князів. У 1366 році його приєднав до Польщі король Казимир III Великий. Згодом місто потрапило під владу Людовіка Угорського, а після його смерті — луцького князя Любарта. У 1432 році Владислав Ягайло, відібравши Олесько у свого брата Свидригайла, передав замок у державу Янові з Сєнна. У 1441 році Владислав Варненчик подарував замок разом із містом і прилеглими селами родині Сєнінських «на вічні часи». Олеський замок залишався у їхніх руках до початку XVI століття.

У 1511 році, після смерті останнього чоловічого представника роду Сєнінських — Петра, його доньки поділили спадщину: старша Анна, дружина бієцького старости Фрідріха Гербурта, отримала праву частину замку, молодша, Ядвіґа, дружина подільського воєводи Марціна Каменецького, — ліву. Брама, двір, криниця та дерев’яний передзамок залишалися спільними. У 1557 році права частина перейшла у спадок до родини Даниловичів. У 1580 році Каменецькі продали свою половину Станіславу Жолкевському, великому коронному гетьману, який загинув під Цецорою.

У 1605 році овдовілий Ян Данилович одружився з дочкою гетьмана — Софією Жолкевською, отримавши в посаг півзамку, завдяки чому Олеський замок знову опинився в руках одного роду. Ян Данилович скористався нагодою і докорінно перебудував резиденцію. У 1627 році його дочка Теофіла вийшла заміж за Якуба Собеського. Саме в Олеському замку, коли Теофіла гостювала у матері Софії, 17 серпня 1629 року народився їхній другий син — майбутній гетьман і король Польщі Ян Собеський.

У 1637 році, після згасання чоловічої лінії Даниловичів, всі олеські маєтності перейшли до Собеських. Вони не мешкали тут постійно, а замок протягом XVII століття неодноразово здавали в оренду. Спочатку його утримували Вишневецькі, а в 1660-х роках Олесько разом із замком перейшло до Конєцпольських. Як показує інвентар 1664 року, вони не були зацікавлені в утриманні чи ремонті споруди. Доглядати за укріпленнями не бажали й наступні орендарі, через що замок неодноразово потерпав від нападів козаків, татар і турків. Лише Ян Собеський, уже як король Польщі, разом із дружиною Марією Казимирою відновив місце свого народження.

У 1719 році старший син Яна III, Якуб Собеський, продав олеський маєток разом із замком Ржевуським. За часів Вацлава Ржевуського, який мешкав у сусідніх Підгірцях, будівля занепала. Цей стан не змінили й наступні власники Олеська.

Архітектура замку

Замок споруджено з каменю та цегли на самотньому пагорбі, оточеному болотами. Його початки досі не з’ясовані остаточно, однак вважається, що це один із найдавніших мурованих замків на території сучасної України, збудований, ймовірно, вже в першій чверті XIV століття. До найстаріших елементів комплексу належать оборонні мури на плані неправильної еліпси та чотирикутна в’їзна вежа. Планування житлової частини замку залишає чимало неясностей, а середньовічні перебудови досі недостатньо досліджені.

У 1512 році, після спустошливого татарського нападу, один із власників замку, Фрідріх Гербурт, отримав від Сигізмунда І Старого дозвіл використати податкові збори на «відновлення фортеці» (pro reformando fortalitio), проте невідомо, чи він устиг розпочати роботи перед своєю загибеллю у битві під Сокалем 2 серпня 1519 року.

Ренесансна перебудова Даниловичів

Детальний інвентар 1664 року дозволяє реконструювати вигляд замку після перебудови Яном Даниловичем. Перед замком розташовувався передзамок, укріплений дерев’яними стінами. У його межах містилися допоміжні споруди, сад і «італійський» регулярний парк. Замковий пагорб оточували земляні вали, укріплені двома ставками. В’їзд до замку здійснювався через міст на кам’яних арках, останнє прольото якого було підйомним.

До в’їзної вежі прилягав зі сходу чотирикутний триповерховий будинок, що виступав за лінію середньовічних мурів і містив по дві кімнати на кожному рівні. Усередині житловий комплекс складався з двох двоповерхових напівовальних крил, вбудованих у старі оборонні стіни, між якими лежав невеликий квадратний двір із колодязем. Кімнати були багато оздоблені — мармурові підлоги, кахляні печі (одна «турецької роботи»), каміни, стелі пофарбовані червоною фарбою. У великій трапезній висіли портрети польських королів, а меблі включали, зокрема, «чорний мармуровий стіл на дерев’яних балясинах». У замку була каплиця святої Анни.

До допоміжних будівель належали арсенал, кухня, комори, льохи й «пекарні».

Пізніші добудови й реставрації

Замок пережив оновлення за часів Яна III та Марії Казимири Собеських. Вони стосувалися передусім внутрішнього оздоблення, зокрема каплиці, де з’явилися фрески. Королева також відновила сад і очистила замкові ставки. Наступний власник, воєвода волинський Северин Юзеф Ржевуський, оновив інтер’єри в стилі бароко — з’явилися нові стукатури, скульптури, живопис; на схилах пагорба він заклав парк, прикрашений статуями скульптора Юзефа Лебласа. Його брат і спадкоємець, гетьман великий коронний Вацлав Пйотр Ржевуський, перевіз більшу частину мистецьких колекцій до своєї резиденції в Підгірцях, після чого Олеський замок почав занепадати.

У 1882 році, напередодні 200-річчя Віденської відсічі, утворено громадський комітет, який викупив замок у тодішньої власниці Зофії Литинської, щоб передати його «націонові» як пам’ятку, пов’язану з іменем Яна III Собеського. Невдовзі розпочалися реставраційні роботи: укріплено мури контрфорсами, відремонтовано дахи, перекриття й підлоги, відновлено фрески та стукатури.

Під час Першої світової війни замок зайняли російські війська, які зруйнували та пограбували нещодавно відновлені інтер’єри. Відбудову проводили у 1930-х роках під керівництвом архітектора Альфреда Майєвського. Друга світова війна принесла нові руйнування; відновлення й часткову реконструкцію здійснено лише у 1960-х роках.

Нині в замку розміщується філія Львівської національної галереї мистецтв — один із найцінніших архітектурно-історичних пам’яток Галичини.