Поляки з’являлися на березі Леманського озера в ті моменти, коли історія виштовхувала їх за межі звичного способу життя. Іноді вони приїжджали як біженці після поразки повстань. Іноді — як студенти, професори, лікарі, пацієнти, митці, дипломати чи солдати, інтерновані після програної кампанії. Тут бували також уже відомі люди, які шукали у Швейцарії спокою, здоров’я, простору для роботи або політичного нейтралітету, необхідного для громадської діяльності. Не колонія чи спільнота, а скоріше мережа місць, де з’являлися поляки: пансіонати, клініки, вищі навчальні заклади, готелі, кладовища, церкви, концертні зали, майстерні, музеї, комітети допомоги та архіви.

Франкомовна Швейцарія мала для поляків особливе значення з кількох причин. Вона була поруч із Францією — головним центром Великої еміграції, — але водночас поза межами внутрішньої політики Франції. Вона була нейтральною, що не означало відсутності напруженості, проте створювало умови для еміграційної діяльності, неформальної дипломатії, гуманітарних зборів, публікацій та неформальних контактів. Женева, Лозанна та Фрайбург були важливими освітніми центрами. Веве, Морж, Толошена — це місця проживання, відпочинку, лікування та роботи, а, зокрема, Лейзен — інтернування. У XX столітті Женева стала одним із центрів міжнародного інституційного устрою, спочатку завдяки Лізі Націй, а потім — завдяки ООН та численним міжнародним організаціям. У околицях Мейріна ЦЕРН додав до цієї карти новий науковий, транснаціональний та інституційний порядок.

Саме тому польські сліди на березі Женевського озера — це не лише розповідь про «великих поляків за кордоном», а й історія послідовних суспільних конфігурацій. Спочатку — мобільність еліт та освіта. Потім — еміграція після поразок повстань. Далі — романтична література та підприємництво. Далі — дипломатія без держави, санаторії, будинки митців, готелі, гуманітарні акції, Ліга Націй, інтернування солдатів, післявоєнне мистецтво, кладовища, архіви та сучасні культурні інституції.

Сліди, які вони залишили після себе, ми публікуємо на карті, виданій Інститутом «Полоніка», під назвою «Польські сліди на березі Женевського озера». Частина об’єктів є легкодоступною, як-от пам’ятники, кладовища та музеї. Частина розташована в діючих будівлях, міжнародних інституціях, школах або храмах. Інші — це сліди колекцій, не обов’язково постійних експозицій.

До великої еміграції

Польська присутність на березі Женевського озера не почалася раптово після 1831 року. Уже раніше Женева та Лозанна фігурували у маршрутах освітніх, світських та політичних подорожей. Сюди приїжджали представники аристократії, молодь із шляхетських родин, письменники та вчені. У Женеві, серед інших, бували Тадеуш Костюшка (1746–1817), Марії з Чарторийських Віртемберзької (1768–1854), родини Замойських, Антонія Мальчевського (1793–1826), Зигмунта Красінського (1812–1859), Марії Шимановської (1789–1831), Адама Міцкевича (1798–1855) та Юліуша Словацького (1809–1849).

Ці ранні перебування є важливими, оскільки показують, що Швейцарія не була для поляків лише притулком після поразок. Вона також була місцем спостереження за іншою моделлю суспільства. Кантональна структура, місцеві інституції, республіканська культура та розвинене академічне життя діяли на польських прибульців як лабораторія політичної уяви. Для людей, вихованих у тіні монархій, що здійснювали поділ Польщі, Швейцарія могла бути прикладом меншої, децентралізованої держави, заснованої на інших механізмах побудови спільноти.

Пансіонати, листи та годинники

Перша велика хвиля присутності поляків на березі Леманського озера пов’язана з поразкою Листопадового повстання. Париж був головним політичним і літературним центром еміграції, але Швейцарія виконувала іншу функцію. Вона була місцем зупинки, навчання, оздоровлення, заробітку, налагодження контактів і поступової адаптації. Не кожен, хто потрапляв сюди, мав намір залишитися. Не кожен знав, чи є Швейцарія лише зупинкою, притулком чи початком нового життя. Саме тому сліди того періоду є такими неоднозначними.

У грудні 1832 року до Женеви прибув Юліуш Словацький. Майже весь час свого перебування він мешкав у пансіоні пані Патті, що на тодішньому передмісті Пакі. Сучасна вулиця Rue de Montoux, 34, де розташована меморіальна дошка поета , не знаходиться на будівлі, яка вже не існує.

Женева Словацького не була містом конференцій та міжнародних організацій. Це було місто пансіонатів, прогулянок, листів, юнацьких почуттів, фінансової непевності та літературної праці. Тут Словацький писав «Ламбру», «Годину думок», «Кордіана», першу версію «Мазепи» та працював над «Балладиною». З Женеви він також здійснював альпійські подорожі, а враження від Швейцарії відбивалися в його поезії, зокрема у поемі «У Швейцарії».

Кілька років по тому на Женевському озері з’явився Адам Міцкевич. У червні 1839 року він прибув до Лозанни, щоб обійняти кафедру латинської літератури в Лозаннській академії. Цю посаду він обіймав до жовтня 1840 року. Сучасна будівля Gymnase de la Cité на площі Place de la Cathédrale, 1, де розміщена меморіальна дошка Міцкевича, зберігає пам’ять про поета як викладача, а не лише як автора національного канону. З лозаннським періодом пов’язані так звані «лозаннські ліричні твори» — твори, знайдені та опубліковані лише після смерті Міцкевича. Це не цикл, якому автор дав назву, а група текстів, що мають спільне місце, час і тон.

Лозанна Міцкевича відрізняється від Женеви Словацького. У ній менше театральної напруги та юнацького драматизму, більше зосередженості. Вода, скелі, віддзеркалення та мовчазність пейзажу не є прикрасою. Вони стають інструментами роботи над пам’яттю та втратою. Отже, меморіальна дошка в Gymnase de la Cité нагадує про важливий зсув у романтизмі. Від пафосу колективної історії до дуже стриманої, майже аскетичної ліричної форми.

У той самий час Женева стала місцем зародження іншої моделі польської присутності: підприємницької, ремісничої, торговельної та глобальної. Антоній Норберт Патек (1812–1877), який народився 1812 року в Піасках Шляхетських, був учасником Листопадового повстання та кавалером ордена «Віртуті Мілітарі». Після поразки повстання він опинився в еміграції, через Саксонію та Францію дістався до Женеви. Він не був годинникарем у строгому сенсі цього слова. Увійшов у світ годинників як організатор і торговець. Служив у 1-му полку кінних стрільців, працював набірником у Ам’єні, аж поки не оселився в Женеві, де торгував вином, навчався живопису та познайомився з місцевим годинниковим ремеслом.

У 1839 році Патек разом із Франциском Чапком (1811–1895?) заснував фірму «Patek, Czapek & Cie». Спочатку він купував корпуси годинників і замовляв їхнє оздоблення. Серед клієнтів були польські емігранти та представники еліти, які замовляли патріотичні, релігійні та історичні мотиви. Годинник у той час ставав особливим предметом. Він був інструментом вимірювання часу, розкішним аксесуаром, витвором художнього ремесла, а водночас — мініатюрним носієм пам’яті. В епоху відсутності власної держави кишеньковий годинник із зображенням Костюшки, Міцкевича, Коперника чи князя Йозефа Понятовського (1763–1813) міг слугувати переносною галереєю польської історії. Він не демонстрував свою політичну позицію публічно. Носив її дискретно, близько до тіла.

У 1844 році Патек познайомився в Парижі з Жаном Адріеном Філіпом (1815–1894), конструктором механізму заведення з заводною головкою, тобто без ключика, — так розпочалася історія виробництва годинників.

Найпомітнішою женевською адресою цієї історії є салон Patek Philippe на Rue du Rhône, 41. Компанія переїхала туди в 1853 році. Згідно з офіційною історією бренду, раніше він вже працював на набережній Кве-де-Берг, а переїзд на вулицю Рон означав вихід у найпрестижніший та найелегантніший район міста.

Другим важливим місцем є Музей Patek Philippe за адресою Rue des Vieux-Grenadiers, 7. Будівля, яку компанія придбала у 1975 році та відреставрувала у 1999–2001 роках, стала музеєм, відкритим у 2001 році. Колекція налічує близько 2500 годинників, автоматів, емалей, мініатюр та експонатів, що ілюструють п’ять століть годинникового мистецтва та історію компанії з 1839 року.

Третім місцем є надгробна плита Патека на кладовищі Шатлен . Патек помер у Женеві 1 березня 1877 року. Ця могила завершує біографію, яка веде від Листопадового повстання, через еміграцію та працю, до компанії, що сьогодні має міжнародний престиж. Важливо, що Патек не розірвав зв’язків із польською спільнотою. Він підтримував еміграційні ініціативи, Польську читальню та Польську бібліотеку в Женеві.

Епітафії, надгробки та кладовища

Еміграція XIX століття була не лише літературною та економічною. Вона також була політикою без держави, що здійснювалася через салони, листи, збори коштів, переговори та особисте посередництво. У Женеві одним із найбагатших на такі пам’ятки місць є костел святого Франциска Салезького на вулиці Rue des Voisins, 23.

Перший польський слід у цій церкві — епітафійна дошка Войцеха Гжимили ( 1793–1871). Гжимала був солдатом наполеонівської епохи, учасником Бородінської битви, нагородженим орденом Virtuti Militari, а згодом — дипломатом та діячем еміграції. Після Листопадового повстання він представляв польський Національний уряд у Лондоні, де вів переговори щодо позики та поставок зброї. У Парижі він приєднався до кола «Готелю Ламберта», входив до кола Історично-літературного товариства та був близьким другом Фредеріка Шопена (1810–1849). Його епітафія в женевському костелі переносить розрізнену політику еміграції у камерний сакральний простір.

У тому ж костелі знаходиться другий, вже післявоєнний польський слід — мозаїки Яцека Стриєнського (1922–1961). На західному фасаді розміщено два невеликі зображення 1949 року, а в апсиді — більшу композицію, виконану в 1950–1955 роках. Цей комплекс поєднує дві пам’яті: XIX століття, пов’язану з політичною еміграцією, та XX століття, післявоєнну, пов’язану з художником, який після інтернування у Швейцарії увійшов у місцеву систему церковних замовлень. Стриєнський не «прикрашає польськість». Він працює в стилі європейського відродження сакрального мистецтва, з відсиланнями до Візантії, Равенни, монументальності мозаїки та сучасного спрощення форми.

Зовсім інший характер має кладовище в Каружі та надгробний пам’ятник Йозефу Гауке-Босаку ( 1834–1871). Гауке-Босак народився в Петербурзі, виховувався в російській військовій системі і мав перспективу кар’єри в царській армії. Під час Січневого повстання він порвав із колишнім шляхом, перейшов на бік повстанців, взяв псевдонім Босак і став одним із найважливіших командирів повстання. Після поразки емігрував, перебував, зокрема, у Женеві, познайомився з Джузеппе Гарібальді (1807–1882), а під час франко-прусської війни воював на боці Франції. Загинув 21 січня 1871 року під Діжоном. Надгробний камінь у Каружі, що має вигляд високого кам’яного валуна, поєднує польську пам’ять про повстання з європейським республіканським уявленням. Це не виключно «польська» могила. Це могила людини, чия біографія пролягає через Петербург, Варшаву, Женеву, Італію та Францію.

У Лозанні, на кладовищі Bois-de-Vaux, знаходиться надгробна плита Зигмунта Мілковського (1824–1915), відомого також як Теодор Томаш Єж. Він був письменником, публіцистом, учасником підпілля та політичним діячем. У популярних путівниках його згадують рідше, ніж Міцкевича чи Сенкевича, але його присутність у Лозанні нагадує, що польська еміграція мала також публіцистичний, політичний та організаційний прошарок. Вона складалася не лише з поетів і митців. Мілковський є прикладом того типу біографії, в якій література, політика та публіцистика були інструментами боротьби за національну справу, а також засобами впливу на європейську громадську думку.

Клініки, пансіонати, хвороба та кінець життя

Наприкінці XIX століття та в першій половині XX століття околиці Женевського озера функціонували як оздоровчий курорт. Сюди приїжджали лікувати легені, нерви, виснаження, хронічні захворювання. Швейцарські клініки та санаторії були частиною сучасної медичної культури, а також символом соціального престижу. Лікування вимагало грошей, зв’язків та часу. Тож у польських слідах на березі Леману з’являється окремий шар: хвороба, лікування, старість, смерть за межами країни.

На вулиці Авеню-де-ла-Розера 25 у Женеві встановлено меморіальну дошку Йозефу Конраду (1857–1924), тобто Йозефу Теодору Конраду Корзеньовському. Вона увічнює його перебування в Женеві в 1891, 1894, 1895 та 1907 роках, пов’язані з лікуванням у Шампелі.

Конрад — особливий випадок. Його польська біографія є очевидною, але творчість належить до англійської літератури. Подібним чином слід трактувати сліди Кароля Шимановського (1882–1937) у Лозанні. Композитор приїхав туди на завершальній стадії туберкульозу. Він помер у ніч з 28 на 29 березня 1937 року. Його тіло було перевезено до Польщі, але в Лозаннській консерваторії на вулиці Rue de la Grotte, 2, знаходиться бюст Шимановського, авторства Зофії Вольської (1934–). Це пізній твір, відкритий у 2007 році, а не слід безпосередньої діяльності композитора в цій установі. Таке розрізнення має значення. Шимановський не був пов’язаний із консерваторією ані як педагог, ані як директор. Погруддя є актом музичної пам’яті, що пов’язує з Лозанною останній етап його життя.

До того ж самого контексту належить кладовище у Версуа та пам’ятник Ігнацію Мостіцькому (1867–1946). Останній президент Другої Республіки після вересня 1939 року був інтернований у Румунії, склав повноваження і опинився в еміграції. Помер 2 жовтня 1946 року у Версуа поблизу Женеви. У 1993 році його останки було перевезено до Польщі та поховано в президентській крипті архікатедри святого Івана у Варшаві. Первісне місце поховання у Версуа збережено як кенотаф.

Дім, концерт, дипломатія та втрата

Однією з найважливіших віх польської присутності на березі Женевського озера є Ігнацій Ян Падеревський (1860–1941). Сліди його діяльності розкидані між Толошеназом, Моржем, Веве, Лозанною та Женевою. Ця розкиданість є значущою, оскільки кожна локація відображає іншу функцію — побутову, мистецьку, благодійну, дипломатичну та інституційну.

У 1899 році Падеревський придбав маєток Ріонд-Боссон у Толошеназі поблизу Моржа. Раніше це місце належало герцогині Отранто, вдові Жозефа Фуше (1759–1820), міністра поліції Наполеона (1769–1821). Музей Падеревського в Морже повідомляє, що на вибір Ріонд-Боссон вплинули краєвид, світські зв’язки, можливість спокійно працювати над оперою «Манру» та клімат, сприятливий для здоров’я сина Падеревських, Альфреда (1880–1901).

Ріонд-Боссон було не лише елегантною резиденцією віртуоза. Це було господарство, місце роботи, простір для прийому гостей та база для громадської діяльності. У цій історії не варто забувати про Гелену Падеревську (1856–1934). Музейні джерела описують її як господиню та підприємливу жінку. Вона вела масштабне розведення породистої птиці та декоративних птахів. У «Ріонд-Боссон» нібито утримувалися тисячі курей, а також фазани, папуги та павичі, і це господарство здобувало нагороди на виставках.

Подальша доля «Ріонд-Боссон» є одним із найпоказовіших епізодів. Вілла була знесена в 1965 році під час робіт, пов’язаних із будівництвом автомагістралі. З колишнього комплексу збереглося насамперед восьмикутний голубник на Route Ignace Paderewski, 2 .

Інституційним центром пам’яті про Падеревського є Музей Падеревського в замку в Морже на вулиці «Рю дю Шато», 1. Експозиція, присвячена митцю, була відкрита у 2016 році, але її історія сягає попередніх ініціатив товариства, заснованого у 1977 році. Музей збирає фотографії, документи, листи, пам’ятні речі та матеріали, пов’язані зі швейцарським етапом життя митця. У Морже пам’ять про Падеревського — це не лише розповідь про славетного піаніста. Це історія про людину, яка протягом близько чотирьох десятиліть мала в цьому регіоні свій дім і звідки вела громадську діяльність.

Замок у Моржі зберігає також менш очевидний польський мотив: макет битви під Віднем 1683 року в Musée des figurines historiques. Це об’єкт іншого роду, ніж пам’ятки про Падеревського. Він стосується не польської еміграції, а європейської історичної пам’яті, в якій Ян III Собеський (1629–1696) та гусари є частиною розповіді про перемогу союзних військ над османською армією.

У Лозанні слідом Падеревського є зал «Salle Paderewski» у «Casino de Montbenon» за адресою Allée Ernest-Ansermet, 3. Будівля «Casino de Montbenon», відкрита у 1909 році, мала слугувати культурному життю міста. Падеревський підтримував розвиток місцевої музичної інфраструктури. Зал, що носить його ім’я з 1981 року, та меморіальна дошка з барельєфом митця у вестибюлі нагадують, що його слава була також суспільним надбанням. Концерти, пожертви та престиж зміцнювали суспільне музичне життя Лозанни.

У Веве Падеревський постає в ще іншому контексті. Колишнє «Casino du Rivage», нині «Salle del Castillo» на площі «Place du Marché», увічнює концерти 1913 року, коли Падеревський виступав разом із Камілем Сен-Сансом (1835–1921). Це не була просто місцева цікавинка. Падеревський тоді був артистом світового рівня. Музей Падеревського нагадує про масштаби його кар’єри, зокрема про американський дебют 1891 року та серію зі 109 сольних концертів за 130 днів.

Перед готелем «Hôtel des Trois Couronnes» у Веве розташований фонтан із бронзовим погруддям Падеревського, створеним Альфонсом Фрідріхом Маггом, який було відкрито у 2011 році.

У Женеві Падеревський постає як постать дипломатії. У Палаці Націй знаходиться бюст і рельєф митця авторства Максиміліана Біскупського. Цей пам’ятник вшановує Падеревського як делегата Польщі в Лізі Націй. Це інший Падеревський, ніж у Ріонд-Боссоні та Веве. Там він є господарем, митцем, благодійником і сусідом. У Палаці Націй він стає представником відродженої держави в архітектурі міжнародного порядку.

Літературна слава та благодійна діяльність

Веве — одне з найважливіших місць польської топографії на березі Женевського озера. Генрік Сенкевич (1846–1916) оселився там під час Першої світової війни, у «Grand Hôtel du Lac» на вулиці Rue d’Italie, 1. Він помер у цьому готелі 15 листопада 1916 року. У готельному саду сьогодні стоїть пам’ятник письменнику, створений Густавом Землою, який 25 листопада 2006 року відкрила Марія Сенкевич (1830–2011), онука лауреата Нобелівської премії.

Легко сприймати Веве як сентиментальне місце смерті автора «Трилогії». Однак це було б спрощенням. Набагато важливішим з соціальної точки зору є той факт, що під час війни Веве стало центром діяльності Генерального комітету допомоги жертвам війни в Польщі. Комітет було засновано 9 січня 1915 року в Лозанні. Серед ініціаторів були Еразм Пілтц (1859–1929), Антоній Осуховський (1849–1928), Ігнацій Ян Падеревський та Генрік Сенкевич. Головою став Сенкевич, а Падеревський — почесним заступником голови. Наприкінці січня діяльність було перенесено до Веве, а 1 лютого 1915 року Сенкевич підготував заклик до нейтральних країн та європейської преси про надання допомоги польському населенню.)

З польських земель, розділених між воюючими державами, було важко проводити гуманітарну акцію, спрямовану на різні сторони конфлікту. З Веве можна було надавати допомогу. Комітет діяв позапартійно, що підвищувало його авторитет. Згідно з історичними даними, було створено понад 170 місцевих комітетів, у тому числі численні — у Сполучених Штатах, а зібрані кошти обчислювалися мільйонами франків.

Другим важливим місцем є костел Нотр-Дам у Веве на вулиці Rue des Chenevières, 6. Після смерті Сенкевича його тіло було виставлено в готелі Grand Hôtel du Lac, а потім перевезено до костелу, де 22 листопада 1916 року відбувся похорон. Письменника тимчасово поховали у крипті храму. У 1924 році його останки перевезли спеціальним поїздом до Варшави та поховали в соборі святого Івана. Мармурова меморіальна дошка в костелі Нотр-Дам, виконана Францішком Ксаверієм Блеком (1881–1959), увічнює первісне місце спочинку письменника.

Габріель Нарутович

Габріель Нарутович (1865–1922) не належить до найтіснішого леманського маршруту в тому сенсі, як Сенкевич у Веве, Падеревський у Морже чи Словацький у Женеві. Його головна швейцарська біографія пролягає через Цюрих та ЕТН, де він був професором гідротехніки, а також через великі гідроенергетичні проєкти, які зробили його одним із піонерів електрифікації Швейцарії. Однак із франкомовним регіоном Женевського озера його пов’язує гідроелектростанція в Монтеї в кантоні Вале, у проектуванні якої він брав участь, а також політично-гуманітарна діяльність під час Першої світової війни, коли він належав до кола поляків, які підтримували Генеральний комітет допомоги жертвам війни в Польщі, та до лозанського середовища, зосередженого навколо польської справи. У цьому контексті Нарутович завершує важливу лінію тексту: польська присутність у Швейцарії була не лише еміграційною та літературною, а й технічною, інфраструктурною та модернізаційною.

Ліга Націй, Палац Вілсона та Склодовська-Кюрі

Після Першої світової війни Женева змінила свій характер. Ліга Націй перетворила її на один із центрів нового інституційного порядку. Тоді польські сліди в місті перестали стосуватися виключно еміграції та приватних біографій. Вони охоплюють участь поляків та осіб з польським походженням у наднаціональних інституціях.

Палац Вілсона на вулиці Rue des Pâquis, 52, колишній Hôtel National, сьогодні є штаб-квартирою Управління Верховного комісара ООН з прав людини. У контексті польських слідів це пов’язано насамперед із Марією Склодовською-Кюрі (1867–1934) та Міжнародною комісією з інтелектуальної співпраці при Лізі Націй. Комісія була заснована 1922 року в Женеві. ЮНЕСКО нагадує, що її головою був Анрі Бергсон, а серед членів, зокрема, були Альберт Ейнштейн та Марія Кюрі (1879–1955). Ця інституція була попередницею пізніших механізмів інтелектуальної співпраці, які призвели до створення ЮНЕСКО. У цьому контексті часто показують фотографію Марії Кюрі-Склодовської та Альберта Ейнштейна, зроблену, ймовірно, неподалік від Палацу Вілсона. Ця досить часто згадувана фотографія створює враження, нібито Склодовська-Кюрі потребувала легенди. Її перебування в Женеві пов’язане зі спробою налагодити міжнародну співпрацю в галузі науки, освіти та культури після катастрофи війни. Її значення не полягає у зустрічі з Альбертом Ейнштейном, хоча створена навколо цього історія дещо надає їй такого характеру.

Другим женевським місцем є Палац Націй у парку Аріана. Сьогодні він виконує функцію європейської штаб-квартири ООН, раніше був штаб-квартирою Ліги Націй. У вестибюлі розташовані бюст і рельєф Падеревського. Цей об’єкт нагадує, що після 1918 року присутність Польщі на березі Леманського озера набувала також державного характеру.

Наука та пам’ять

У районі Шарме, Лак-Нуар та Жаун працював Людвік Горвіц (1875–1943), польський геолог єврейського походження, пов’язаний із лозанською геологічною школою Моріса Люжона (1870–1953). Геологічні дослідження свідчать, що Горвіц брав участь у картографуванні Фрібурзьких Альп, а після повернення до Польщі почав співпрацювати з Державним геологічним інститутом.

У околицях ЦЕРН у Мейріні сліди польської присутності мають інший характер: тут можна знайти, зокрема, бюст Марії Склодовської-Кюрі , переданий ЦЕРН польськими фізиками у 1979 році, «Маршрут Марії Кюрі» та скульптуру Гейл Гермік «Wandering through the immeasurable» 2014 року, на якій згадуються імена Склодовської-Кюрі та Германа Мінковського (1864–1909).

У цьому випадку польський слід не полягає у простому привласненні постаті Склодовської-Кюрі. Її біографія є одночасно польською, французькою та європейською. Сенс вшанування в ЦЕРН полягає скоріше в тому, щоб нагадати про жінку-вчену в просторі, де домінують великі наукові інституції.

Війна, інтернування та робота

Друга світова війна принесла до Женевського озера іншу хвилю еміграції, ніж попередні. Після поразки Франції в червні 1940 року понад 13 тисяч польських солдатів перетнули швейцарський кордон і були інтерновані. Польський музей у Рапперсвілі повідомляє, що в ніч з 19 на 20 червня 1940 року до Швейцарії увійшли французькі та польські підрозділи, зокрема солдати 2-ї дивізії піхотних стрільців.

Інтерновані не були емігрантами за власним бажанням. Вони опинилися в нейтральній країні після програної кампанії, зі зброєю, зданою на кордоні, з обмеженою свободою, але також із можливістю виживання та роботи. Швейцарія направляла їх у сільське господарство, промисловість, лісове господарство, на шахти, а також на дорожні та мостові роботи. Солдати будували дороги, регулювали річки, працювали в кар’єрах та на фермах. Водночас частина з них навчалася та здобувала вищу освіту. Польський музей у Рапперсвілі повідомляє, що там діяли університетські табори, а до кінця війни інтерновані отримали сотні дипломів.

Найважливішим місцем цієї історії поблизу Женевського озера є польське кладовище в Лейзені. Там поховані 28 офіцерів і солдатів 2-ї дивізії піхотних стрільців, які померли під час інтернування, багато з них від туберкульозу. Лейсен був санаторним центром. Пам’ятник померлим із зображенням орла, що спирається на три мечі, авторства Мацея Піотровського, солдата 2-ї дивізії, було відреставровано у 2011 році.

Окрім Лемана, сліди інтернованих солдатів 2-ї дивізії піхотних стрільців можна знайти в кількох місцях. У 1942 році до села Енжес у кантоні Невшатель прибуло понад 300 польських інтернованих, які працювали на дорогах та виконували місцеві громадські роботи. У каплиці в Енже знаходиться фреска Міхала Калітовича (1909–1992), польського художника та солдата, інтернованого у Швейцарії. На ній зображено біженців та інтернованих, вписаних у місцевий пейзаж.

У Ле-Вер’єр місцеві джерела підтверджують існування дерев’яної каплиці, пов’язаної з перебуванням інтернованих під час війни . У 1943 році нею користувалися, зокрема, католицькі цивільні інтерновані, а згодом — польські солдати. До сьогодні там збереглася бронзова плакетка з образом Матері Божої Ченстоховської на біло-червоному прапорі. Також у Сен-Блез розташовувався один із найважливіших місцевих центрів інтернування поляків.

Війна також залишила слід у біографії Яцека Стриєнського. Він воював у 2-й дивізії піхотних стрільців, був інтернований у Швейцарії, а після війни залишився там назавжди. Тож його подальша творчість у Женеві та околицях пов’язана з тією самою історією, яка веде на кладовище в Лейсені.

Яцек Стриєнський та післявоєнний модернізм Женеви

Польський слід у Grand Théâtre de Genève не має характеру декоративного доповнення. Він вписаний у саму післявоєнну відбудову театрального залу. Будівлю театру відкрито 1879 року. У 1951 році, під час репетиції «Валькірії» Вагнера, спалахнула пожежа, після якої вціліли насамперед фасади та фойє. Відбудова була не лише реконструкцією, а й технічною та символічною модернізацією. Історія, викладена на сайті Grand Théâtre, свідчить, що після пожежі було реконструйовано інтер’єр, зберігши історичний фасад, а одним із найважливіших елементів нового залу стала металева захисна завіса, що переходить у стелю з приблизно 1200 світловими точками.

Яцек Стриєнський народився у Кракові в 1922 році. Він навчався у Варшаві, потім у Швейцарії, воював у 2-й дивізії піхотних стрільців і був інтернований. Після війни залишився у Швейцарії, одружився з Данутою Бурдецькою (1927–2013) і працював художником, декоратором та автором церковних і театральних постанов. Він був автором численних мозаїк, фресок, оформлень у швейцарських та французьких церквах, співпрацював із Théâtre de Marionnettes de Genève.

Проект стелі та завіси, відомий як «Альто», переміг у конкурсі 1955 року. Стеля складається з металевих панелей, покритих золотом і сріблом, у які вмонтовано сотні світлових точок, що нагадують зірки. Декоративна залізна завіса є продовженням стелі. Композиція нагадує Чумацький Шлях та галактичний пейзаж. Після смерті Стриєнського у 1961 році роботи продовжували Данута Стриєнська та Альберт Гаенг (1904–1975).

Сакральне мистецтво, передача та пам’ять

Яцек Стриєнський працював не лише в театрі. Його мозаїки в костелі святого Франциска Салезького та вітражі в костелі Сент-Терез свідчать про те, що польсько-швейцарська біографія митця стала частиною післявоєнного сакрального мистецтва.

У 1955 році Яцек Стриєнський виграв конкурс на оздоблення церкви Св. Терези (Сент-Терез). Спочатку він мав виконати 22 вітражі, але зрештою разом із Данутою Стриєнською реалізував десять вікон у лівій стіні церкви. Сім з них виконав Яцек, а три — Данута після його смерті у 1961 році. Цей цикл варто розглядати разом із мозаїками в костелі св. Франциска Салезького та плафоном Grand Théâtre, а також іншими його роботами, такими як фреска «Коронація Марії» в костелі Saint-Vincent у Challes-les-Eaux . Усі вони разом показують митця, який працював над місцевими замовленнями, а не лише «польського художника в еміграції».

Окреме місце займає базиліка Нотр-Дам у Женеві, поблизу вокзалу Корнавін. Там знаходиться вітраж Олександра Цінгрі (1879–1945) з польськими мотивами. Цінгріа був швейцарським художником, але завдяки матері, Кароліні Стриєнській, мав зв’язки з польським середовищем. Він цікавився польською культурою, а натхненням для його звернення до сучасної сакральної мистецтва стали, зокрема, роботи Йозефа Мехоффера (1869–1846) у Фрайбурзі. Вітраж у Нотр-Дамі містить польські написи та маріанські мотиви, зокрема, присвячені Матері Божій Ченстоховській.

На кладовищі Шен-Бур поховані Зофія, Яцек та Ян Стриєнські . Це одне з найважливіших місць польської художньої пам’яті в Женевському регіоні.

Зофія Стриєнська, яка народилася 1891 року в Кракові як Зофія Анна Лубанська, належить до найвидатніших художниць Польщі XX століття. У 1911 році вона виїхала до Мюнхена й розпочала навчання в Академії образотворчих мистецтв під чоловічою ідентичністю, використовуючи ім’я свого брата Тадеуша, оскільки жінки тоді не мали там рівних прав на навчання. Кульмінацією її кар’єри стала Міжнародна виставка декоративного мистецтва та художньої промисловості в Парижі 1925 року, де вона здобула чотири Гран-прі, почесний диплом та орден Почесної легії. Після війни вона виїхала з Польщі, спочатку до Парижа, а потім до Женеви, де мешкали її діти. Померла у 1976 році. Її могилу прикрашає дерев’яний хрест у закапіанському стилі, спроектований її сином Яном.

Яцек Стриєнський, похований на тому самому кладовищі, представляє друге покоління цієї історії: воєнне, інтерноване, післявоєнне та польсько-швейцарське. Ян Стриєнський, архітектор-акустик, що працював у Женеві, належить до ще менш помітного ряду польських слідів. Його робота полягала не у створенні символічних образів, а у формуванні інфраструктури звуку та простору.

«Петі-Пале», Музей Єніша та об’єкти, які не завжди видно

«Петі Пале» в Женеві був пов’язаний із колекцією Оскара Геза (1905–1998), яка публічно експонувалася з 1968 по 1998 рік. У колекції цієї установи були твори художників польського походження, зокрема Тамари Лемпіцької (1894–1980), Мелі Мутер (1876–1967), Аліції Галіцької (1895–1975), Євгенія Ейбіша (1896–1987) та Мойсея Кіслінга (1891–1953). Сьогодні колишній «Пті Пале» функціонує переважно завдяки тимчасовим виставкам та діяльності товариства друзів колекції.

Музей Єніш у Веве, відкритий у 1897 році завдяки даруванню Фанні Генрієтти Єніш, є одним із найважливіших художніх музеїв кантону Во. Воно володіє великими колекціями малюнків, графіки та живопису, зокрема Кабінетом кантональних гравюр (Cabinet cantonal des estampes) — однією з найважливіших колекцій графіки у Швейцарії. Музей повідомляє, що його фонди налічують понад 40 тисяч гравюр, 11 тисяч малюнків та близько 1600 картин. У контексті польських слідів тут згадуються Йозеф Чапський (1896–1993) та Бальтазар Клоссовський де Рола (1908–2001), відомий як Бальтус. Чапський: художник, письменник, офіцер, свідок ХХ століття, співтворець паризького кола «Культури». У 1990 році Musée Jenisch провів велику ретроспективу його творів, що включала картини, малюнки, офорти та томи щоденника.

Бальтус народився в Парижі, творив переважно у Франції та Швейцарії, але родина Клоссовських мала польське коріння. У його випадку «польський слід» означає не однозначну національну приналежність, а складну генеалогію. Не кожне польське прізвище дозволяє привласнити собі всю біографію — це, скоріше, лише польський компонент.

Катинь, Лозанна та швейцарський свідок

У парку Promenade de La Sallaz у Лозанні було висаджено Катиньський дуб, присвячений лейтенанту Каролю Емануелю Громану (1897–1940). Урочистість заплановано на 4 квітня 2020 року, у 80-ту річницю Катиньського злочину. Громан походив із Лодзі, був підпоручиком запасу і в 1915–1919 роках вивчав електротехніку в Лозанні. Його вбили в Катині. Польське товариство в Женеві підкреслювало його зв’язки з заслуженою родиною лодзьких промисловців, колекціонерів та меценатів.

Швейцарський контекст Катині пов’язаний також з особою Франсуа Навіля (1883–1968), професора судової медицини з Женеви. У 1943 році він був одним із лікарів, які брали участь у роботі Міжнародної медичної комісії, що досліджувала катинські могили. Комісія діяла в умовах німецької окупації та війни, що після 1945 року використовувалося для підриву її висновків. Однак Навіль, як представник нейтральної держави, дотримався позиції щодо радянської відповідальності за вбивство.

Фрайбург-Мехоффер, віадук та польські вчені

У франкомовній частині Швейцарії, за межами району Женевського озера, особливо важливим місцем є Фрайбург. У соборі Святого Миколая знаходяться вітражі Йозефа Мехоффера — один із найвидатніших творів польського мистецтва за кордоном і водночас одне з найважливіших досягнень європейського вітражного мистецтва в стилі сецесіон. Мехоффер виграв міжнародний конкурс у 1895 році, будучи двадцятип’ятирічним художником із Кракова, а робота над цим комплексом тривала протягом наступних десятиліть, про що ми пишемо в окремій статті. Після успіху фрайбурзьких вітражів художник також мав отримати замовлення для церкви в Онненсі

Фрайбург є одним із найважливіших академічних центрів на польсько-швейцарській карті. З кінця XIX століття тут існувала потужна традиція польської та слов’янської філології, започаткована Йозефом Калленбахом (1861–1929), а згодом розвинута, зокрема, Станіславом Добжицьким (1875–1931) та Альфонсом Бронарським (1891–1965). Паралельно з цим Фрібурзький університет приваблював польських вчених з галузі точних та суспільних наук, серед яких, зокрема, Йозеф Вєруш-Ковальський (1866–1927), Тадеуша Естрейхера (1871–1952), Августина Бістрицького (1862–1936), Ігнація Кошембара-Лисковського (1864–1945), Антонія Костанецького (1866–1941) та майбутнього президента Республіки Польща Ігнація Мосцицького, який у 1896–1912 роках проводив там дослідження як хімік; на згадку про нього встановлено меморіальну дошку. Після Другої світової війни особливого значення набула постать Йозефа Марії Боченського (1902–1995), філософа, логіка та ректора університету у 1964–1966 роках. У 1958 році він заснував у Фрайбурзі Інститут Східної Європи, який проводив дослідження з питань комунізму, а згодом був перетворений на Міжфакультетський інститут Центральної та Східної Європи. Ці дослідження, хоча й у дещо іншому обсязі, продовжив Едвард М. Свідерський, який наразі (2026) є професором-емеритом філософії культури та естетики Фрайбурзького університету. Сучасний польський Фрайбург має сьогодні більш розрізнений та міждисциплінарний характер, ніж раніше; тут не бракує дослідниць та дослідників польського походження, серед яких, зокрема, Беата Кулак — славістка, професорка Агнешка Йоняк-Люті, яка займається соціальною антропологією. Крім них, варто також відзначити Йоанну Хошовську, яка проводить дослідження в галузі фізики, та Малгожату Баррас, що спеціалізується на дослідженнях багатомовності,

«Archivum Helveto-Polonicum» за адресою Grand-Places 16 є одним із ключових місць для розуміння цієї історії. Фонд було засновано в червні 1997 року з ініціативи Людвіки та Яцека Сигнарських. Його метою є збір, збереження, каталогізація, надання доступу та популяризація документів і свідчень про присутність поляків у Швейцарії. У фондах Archivum Helveto-Polonicum зберігаються книги, брошури, журнали, листи, документи, фотографії, аудіозаписи, вирізки з преси та предмети. Сервіс «Пошук в архівах» наводить вражаючі цифри: близько 60 тисяч книг і брошур, близько 5 тисяч назв журналів, близько 200 тисяч листів і документів, 15 тисяч фотографій та 1500 аудіо- та відеокасет.

У фондах, серед іншого, є фотографії Ігнація Падеревського, архівні матеріали Йозефа Марії Боченського, ректора Фрайбурзького університету у 1964–1966 роках, а також одна з найбільших у Європі колекцій документів польської підпільної опозиції за 1976–1989 роки.

З Фрібургом також пов’язаний віадук Грандфей, ім’я якого асоціюється зі Станіславом Леопольдом Блотницьким (1817–1879). Швейцарські туристичні та технічні джерела повідомляють, що в 1856 році компанія «Chemins de fer fribourgeois» доручила Блотницькому провести дослідження цього найскладнішого інженерного завдання на маршруті. Це ще один слід діяльності інженера, який походив з Польщі, але працював у швейцарському середовищі

Чотири скульптури Пауля Ландовського

Перед будівлею Міжнародної організації праці на площі Альбера Томаса в Женеві стоїть гранітний пам’ятник авторства Пауля Ландовського ( 1875–1961), французького скульптора з польським корінням. Пам’ятник було відкрито 20 червня 1937 року на честь Альбера Томаса (1878–1932), французького політика-соціаліста та першого директора Міжнародного бюро праці, одного з творців ідеї міжнародного трудового права.

Скульптура зображує чотирьох робітників, які символізують Європу, Африку, Азію та Америку. Ландовський звернувся тут до давньої іконографії «чотирьох частин світу» та тогочасної класифікації людства за географічно-расовими критеріями. Сьогодні така символіка вимагає критичного коментаря, оскільки сучасна наука відкидає біологічне розуміння «рас», розглядаючи їх насамперед як соціальні та історичні конструкти.

Однак пам’ятник зберігає чітке універсальне значення: він говорить про гідність праці, міжнародну солідарність та мир. Основу пам’ятника покривають написи, взяті з висловлювань Альберта Томаса, зокрема слова, що підкреслюють: праця «не є товаром» і має стояти вище за конкурентну боротьбу.

Фонд Яна Міхальського та сучасна культура перекладу

Фонд Яна Міхальського в Монтріхері також не розташований безпосередньо на березі озера, але є одним із найважливіших сучасних польсько-швейцарських культурних центрів у регіоні. Вона була заснована у 2004 році з ініціативи Вери Міхальської-Гофманн на честь Яна Міхальського, видавця та співзасновника журналу «Noir sur Blanc», який народився в Польщі.

Штаб-квартира фонду є одним із найцікавіших сучасних архітектурних об’єктів у регіоні. Під великим ажурним дахом, що спирається на колони, підвішені невеликі будиночки для письменників-резидентів. У головній будівлі розміщені бібліотека, аудиторія, виставкові зали та місця для зустрічей. Бібліотека налічує десятки тисяч книг різними мовами.

Польські сліди на березі Леманського озера свідчать про історію численних переселень, а не про одну еміграційну історію. Женева, Лозанна, Веве, Морж, Толошена, Лейсен, Монтрішер та Фрайбург були для поляків місцями притулку, роботи, лікування, освіти, дипломатії, гуманітарної допомоги та пам’яті. Конкретні об’єкти — від салону та музею Patek Philippe, через меморіальні дошки Словацького та Міцкевича, пам’ятки про Сенкевича та Падеревського, цвинтар солдатів у Лейсені, твори Стриєнських, аж до Archivum Helveto-Polonicum та Фонду Яна Міхальського — утворюють карту польської присутності, вписаної в швейцарську суспільну, мистецьку та інституційну історію.