Шліссельбурзька фортеця, відома як «Горішечко», розташована на невеликому острівці біля гирла Неви, що впадає в Ладозьке озеро (за 70 км на схід від Санкт-Петербурга). Похмура фортеця з 700-річною історією ще з середньовіччя захищала північно-західні кордони Росії. Згодом цар Петро I перетворив її на сувору, жорстоку в’язницю для «найнебезпечніших державних злочинців». Нелюдські умови, пронизливий холод, вогкість, тривала ізоляція від зовнішнього світу призводили до того, що мало хто доживав до кінця терміну ув’язнення. Тортури Шліссельбурга зазнали також чимало поляків.

Царська політична в’язниця

Наприкінці XVIII століття Шліссельбурзька фортеця повністю втратила оборонне значення і перетворилася на політичну в’язницю, де гнобили противників царської самодержавності. Тоді було зведено першу спеціальну в’язничну будівлю — «таємний дім». Ця так звана стара в’язниця була зведена в цитаделі, відокремленій від фортечного двору високими кам’яними стінами. Всередині пролягав коридор, по обидва боки якого розташовувалося десять тісних, вологих камер. У вікнах були матові шибки та залізні ґрати. У 1870 році, коли останнім в’язнем «таємного будинку» був поляк Броніслав Шварце (1834–1904), царська влада ухвалила рішення про закриття в’язниці. Однак незабаром антицарські настрої посилилися. Повстання революційної організації «Народна воля» та вбивство Олександра II (1881) змусили царську владу повернути Шліссельбурзькій фортеці статус однієї з головних політичних в’язниць Російської імперії. У 1884 р. її розширили за рахунок так званої «нової в’язниці» — багатоповерхової будівлі з 40 невеликими одиночними камерами.

Шліссельбурзька в’язниця припинила своє існування після Лютневої революції 1917 року. Наприкінці 1920-х років її перетворили на музейний об’єкт. Під час блокади Ленінграда, що розпочалася у вересні 1941 року, фортеця опинилася на першій лінії фронту. Вона оборонялася майже 500 днів. Музей було знову відкрито в 1965 році як філію Державного історичного музею Петербурга (Петропавлівська фортеця). Колишні будівлі, що зазнали руйнувань під час війни, піддалися капітальному ремонту та реконструкції.

Поляки — в’язні Шліссельбурга

Шліссельбурзька фортеця була місцем тривалих тортур багатьох поляків — борців за незалежність та змовників. З фортецею пов’язані трагічні долі Валеріана Лукасінського (1786–1868), який — визнаний одним із головних ідейних натхненників Листопадового повстання — провів у царських в’язницях 46 років, з них 37 років — у казаматах Шліссельбурга. У січні 1831 року його помістили до «таємного будинку». До в’язня застосували найсуворіший режим: його ув’язнили на понад 30 років у низькій і темній кімнаті без підлоги. Його відрізали від світу та людей. Були вжиті надзвичайні запобіжні заходи. Лише в 1862 році його доля дещо покращилася. Його перевели до світлої й відносно сухої камери. Він отримав трохи книг, газет та приладдя для письма. У 1863 році він почав писати щоденник («Щоденник», PWN, Варшава, 1960). Наприкінці життя йому дозволили обмежений контакт із зовнішнім світом, йому навіть пропонували переселення до міста. Однак Лукасінський відмовився, оскільки вже не був здатний до самостійного життя. Він помер у Шліссельбурзі в 1868 році.

У фортеці понад 7 років провів Броніслав Шварце, інженер Варшавсько-Петербурзької залізниці, публіцист, один із провідних діячів «червоної» лівиці та член керівного складу Центрального національного комітету. Його заарештували царські власті за місяць до початку січневого повстання. Смертну кару йому замінили на довічну каторгу, і його ув’язнили у Шліссельбурзі. Мабуть, він був єдиним із в’язнів фортеці, який прославився божевільною спробою втечі. Його покарали посиленням тюремного режиму. Шварце є автором мемуарів «Сім років у Шліссельбурзі» (Львів, 1893).

На 18 з половиною років до Шліссельбурга потрапив майбутній фізик і геолог Йозеф Лукашевич (1863–1928), який, будучи студентом Петербурзького університету, брав участь в організації замаху на царя Олександра III. Змову було викрито, у березні 1887 року Лукашевич був заарештований і засуджений до смерті. Його прохання про помилування було задоволено, і вирок замінено на довічну каторгу.

У цій новій в’язниці відбував покарання Людвік Варинський (1856–1889), ідеолог і соціалістичний діяч, засуджений у процесі над партією «Пролетаріат» до 16 років каторги. Він помер у Шліссельбурзі у віці 33 років, з яких майже 7 років провів у в’язницях. Звістку про смерть Варинського через кілька років передав родині Людвік Янович (1858–1902), також член партії «Пролетаріат», який після арешту Варинського короткий час очолював партію. Він розділив долю товариша, потрапив до Шліссельбурга, де пробув 10 років.

У нову в’язницю також помістили Людвіка Кобилянського (1857–1886), революційного діяча, який співпрацював із Варинським. За приналежність до «Народної волі» та співучасть у підготовці замаху на царя його засудили до позбавлення прав і 20 років каторги. Через два роки у Шліссельбурзі він помер від туберкульозу. Серед поляків, ув’язнених у Шліссельбурзькій фортеці, було також 16 діячів ППС, які перебували у в’язниці в 1907–1917 роках, у тому числі Казімєж Пужак (1883–1950) та Вінцентій Ястшембський (1885–1977).

Пам’ятні знаки у Шліссельбурзі

Пам’ять про жертв Шліссельбурга увічнено в колишній фортеці. Прізвища Людвіка Кобилянського та Людвіка Варинського викарбувано на невеликому пам’ятнику, що стоїть на краю острова, за оборонними мурами. У 1998 році, завдяки співпраці Ради з охорони пам’яті боротьби та мучеництва та Генерального консульства Республіки Польщі в Санкт-Петербурзі, на стіні цитаделі, навпроти «таємного будинку» було вмуровано трисекційну дошку з чорного граніту, присвячену «полякам — в’язням Шліссельбурга». Посередині меморіальної дошки викарбувано хрест із орлом XIX століття, а з боків — двома мовами цитату з «Щоденника» Валеріана Лукасінського та вісім прізвищ найвідоміших польських в’язнів. Відкриття та освячення меморіальної дошки здійснив архієпископ Тадеуш Кондрусевич, глава Католицької Церкви в європейській частині Росії.

Після російської агресії проти України, на хвилі подібних актів вандалізму, 6 липня 2023 року меморіальну дошку було демонтовано. На її місці з’явилася табличка з написом: «Об’єкт на реставрації». Доля дошки невідома.