Галич – це давня столиця князівства, а сьогодні – невелике містечко на березі Дністра. Від укріпленого городища у Крилосі, через перебудови за часів Казимира Великого, до занепаду фортеці у 1676 році – історія цього місця є справжньою «історією пограниччя в мініатюрі».

Столиця князівства

Перші згадки про галицьке городище відносяться до IX століття, в той час поселення перебував під владою угорців. У Х столітті Галич увійшов до складу Київської Русі, а після її розпаду став центром Галицького князівства, а згодом – Галицько-Волинської держави. У 1240 році місто було зруйноване військами монголів під проводом Батия. Після смерті князя Юрія II Болеслава Галич зайняв Казимир Великий, який, за свідченням «Краківської кафедральної хроніки», заснував на цьому місці новий замок.

Після смерті цього короля місто й фортеця тимчасово опинилися під контролем Угорщини. До Корони Польської Галич знову було повернуто у 1387 році королевою Ядвігою Анжуйською. За правління Ягеллонів Галич став столицею однойменної землі Руського воєводства, а в XVI столітті – також місцем проведення шляхетських сеймиків. Економічне значення міста поступово занепадало на користь Львова. Ситуацію погіршували часті спустошення, зумовлені татарськими, козацькими та турецькими набігами. Після Першого поділу Речі Посполитої Галич опинився під владою Габсбургів, увійшовши до складу Галичини.

Створення та період розквіту замку

Спочатку галицьке городище розташовувалося на вершині гори, що зветься Крилос, за кілька кілометрів на південь від сучасного міста. Вважається, що початки нинішньої фортеці сягають часів Казимира Великого. Її заклали на крутому пагорбі над містом, на правому березі Дністра. З півдня замок захищав глибокий рів. Замок Казимира був, імовірно, повністю дерев’яним.

У 1387 році війська Ядвіги та Ягайла силою відвоювали фортецю з рук угорського гарнізону. У 1436 році Владислав Варненчик надав замок молдавському господарю Ілії I. Олександр Гвагнін у своїй праці «Sarmatiae Europeae descriptio» (1578 р.) так описував Галич: «Замок також дерев’яний на горі, усіма засобами укріплений, здавна збудований».

Попри дерев’яну конструкцію, укріплення були досить міцними – у 1509 році оборонці витримали облогу молдавських військ Богдана III Сліпого. Замок виконував також функцію прихистку для місцевого населення під час частих набігів татарських військ.

Нова фортеця з каменю та цегли

Близько 1520 року замок було відбудовано за сприяння руського воєводи Отто Ходецького, відповідального за стан оборони на пограниччі. Вважається, що кінець дерев’яної фортеці настав наприкінці XVI століття внаслідок пожежі. Відбудову вирішено здійснити вже з тривких матеріалів – каменю та цегли. Новий замок зведено на плані неправильного трикутника. Він складався з двох частин, розташованих на різних рівнях: «верхнього замку» на терасі та просторого нижнього подвір'я. Люстрація 1627 року так описує це оборонне укріплення:

«Замок, брама мурована, в ній – склеп, де зберігають земські та гродські книги; зверху — зала або кімната без вікон і стелі, при ній – світлиця, де працюють писарі. Біля брами 9 комор, у яких шляхта й міщани під час небезпеки ховають своє майно. Вздовж тих комор – довгий будинок; невелика башточка, до якої прибудовано нове приміщення; башта мурована і мур до костелу, у якому різьблений вівтар з білого алебастру; наприкінці – дерев’яна башта; від рогу замку до міста вниз – хід, укріплений двома баштами; рів з півдня. Усі споруди, як і башти, потребують швидкого ремонту, бо перебувають у загрозливому стані».

Озброєння замку було більш ніж скромним: дві гармати вилиті з бронзи, дві мортири (одна з яких була несправна), п’ять гаківниць (одна без лафета) та діжка пороху. Серед руїн цього укріплення – збережені донині мури п’ятикутної вогневої башти та поєднаної з нею куртини, в яку вбудовано замкову церкву св. Катерини.

На підставі плану 1795 року припускають, що на південний схід від башти розташовувалася масивна чотирикутна вежа. У північній частині комплексу функціонувала менша башта, яка мала підсилювати оборону нижнього подвір'я.

Занепад

У такому вигляді замок був здобутий і знищений у 1649 році козацьким військом. Через його стратегічне значення після повернення фортеці приступили до швидкої відбудови. Керував роботами галицький староста Андрій Потоцький, залучивши до цього військового інженера Франциска Корацціні з Авіньйона. У 1661 році королівські люстратори занотували добрий стан укріплень:

«…застали ми мур завдовжки 179 ліктів, окремо новий шанець при старій брамі, дернований, завдовжки 175 по колу; другий новий шанець під новою брамою, довжиною 132 лікті; гармат і дібронів – 20, мортир – 2, гаківниць – 30, фальконетів – 2, пороху в діжках, гранат, запальних ядер та інших куль для різних гармат, ґноту та іншого воєнного приладдя – у великій кількості бачили ми».

Для потреб замку працювала й сусідня ливарня, де відливали «ядра, гранати, гармати, казани».

Нові земляні укріплення, зведені у формі кліщів, охопили переважно нижню частину комплексу. Та ні модернізація, здійснена великим коштом і зусиллями, ні значна кількість озброєння не вберегли фортецю від поразки. У 1676 році, під час польсько-турецької війни, до замку підійшли війська Ібрагіма Шайтана. Оборонці, не витримавши тиску, швидко капітулювали, і весь гарнізон потрапив у полон. Турки зруйнували замок, проте, попри спроби його відбудови, які робив Андрій Потоцький, він уже не відродився. Додаткового руйнування зазнав у середині XVIII століття внаслідок обвалу частини замкового пагорба на місто.

Люстрація 1765 року та інвентар 1767 року засвідчили подальшу руйнацію укріплень. Стан будівель був настільки поганим, що люстратори у 1765 році наказали «придбати в місті придатний дім, себто канцелярію для земських і ґродських судів». У 1796 році австрійська влада, що зайняла Галич після першого поділу Речі Посполитої, розпорядилася демонтувати рештки замкових руїн.

У ХІХ столітті більшість будівельного матеріалу з фортеці була використана місцевими мешканцями для власних потреб. До наших днів збереглися лише залишки південно-західної частини комплексу – п’ятикутна вогнева башта та мури замкової церкви.

У 2018 році замок було внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, після чого він пройшов часткову реставрацію, а також на місці проведено археологічні розвідки.