Вважається, що в Канаді проживає понад 800 тисяч поляків, а разом із тими, хто заявляє про польське походження, — близько 1,2 мільйона. Тож не дивно, що в країні є польські парафії та церкви (лише в Онтаріо налічується понад 30 польських парафій), є польські школи, польські будинки, які слугують місцем зустрічей та урочистостей місцевих поляків, діють сотні організацій польської діаспори, у тому числі близько 200, об’єднаних у Конгресі канадської польської діаспори, є польські фонди, наукові інститути, зокрема найвідоміший у світі Польський науковий інститут у Канаді, метою якого є «збереження за кордоном польської думки, наукової спадщини та традицій», існує Кафедра історії Польщі при Університеті Торонто, діє польський банк Credit Union святих Станіслава та Казимира з численними відділеннями, діють фольклорні колективи, працюють польські магазини, ресторани, туристичні агентства… У Канаді живуть польські вчені, інженери, лікарі, бізнесмени, люди, пов’язані з культурою та мистецтвом, яких високо цінують у канадському середовищі. Свого часу тут також були священики-облати (див.: Квартал священиків-облатів) та польські брати-облати.

У Сент-Альберті поблизу Едмонтона в провінції Альберта знаходиться цвинтар, де поховані польські брати-облати — ченці без священичого рукопокладення. Тут спочиває перший польський облат, який прибув до Канади у 1896 році, брат Антоній Ковальчик OMI ( 1866–1947), Слуга Божий, щодо якого ще в 60-х роках XX століття розпочато підготовку до процесу беатифікації, а в 2013 році папа Франциск підписав декрет про героїчність чеснот брата Ковальчика.

Антоній Ковальчик народився 1866 року в Дзержанові поблизу Кротошина як шоста дитина з дванадцяти. У віці 20 років, маючи кваліфікацію підмайстра коваля, він вирушив у світ у пошуках роботи. У Німеччині він вдосконалював свою майстерність. Там же він відкрив для себе релігійне згромадження Місіонерів-облатів Непорочної Діви Марії. Після складання чернечих обітів у Нідерландах його направили на місію до Канади.

Через рік на місії в Лак-ла-Біш, а саме 15 липня 1897 року, під час роботи на лісопильні стався трагічний нещасний випадок. Машина розчавила йому долоню та руку аж до ліктя. Доки він дістався до лікарні, руку вже було неможливо врятувати. Її довелося ампутувати. Замість наркозу тоді застосовували прив’язування пацієнта до столу. Брат Антоній визнав це зайвим. Він став на коліна, прочитав три молитви «Аве Марія», ліг, у ліву руку взяв місіонерський хрест і, вдивляючись у Христа, був готовий до операції.

Після одужання, відновлюючи здоров’я та набираючи сил, брат Антоній одного дня зробив у собі дивовижне відкриття. Він усвідомив, що «все є благодаттю, все, чого хоче Бог». З подивом він усвідомив, наскільки сильно змінився внутрішньо. Він втратив руку, і не тільки ніколи не скаржився на це, але, вказуючи на своє покалічене передпліччя, повторював: «Це велика благодать для мене». Іноді, лише найближчим друзям, він додавав певне пояснення: разом із втратою руки зникли труднощі адаптації в новій країні, виснажлива туга за батьківщиною та спокуси повернутися. Він був переконаний, що без цієї пригоди йому було б важче прийняти благодать спасіння. Він також отримав нове розуміння Божої волі та благодать повної довіри до Святого Провидіння.

Протягом усього життя він також залишався людиною, яка довіряла Пресвятій Матері, «Братом Аве Марія» і, як його загалом називали, «Добрим братом-поляком».

«Особливою рисою, яка наближала брата Антонія до людей, здобувала йому симпатію та довіру і завдяки якій зав’язувалися незліченні зв’язки, була його людська доброта та солідарність із бідними. Це свідчення мало тим більшу силу, що брат Антоній протягом 50 років був інвалідом. Праву руку він втратив у результаті нещасного випадку, і її замінили примітивним протезом; у лівій руці досить рано розвинувся ревматизм, і, так постраждавши від життя – як це зазвичай кажуть – виконував широкий спектр робіт на своїй місійній станції, а поза часом виконання своїх безпосередніх обов’язків невтомно віддавав себе на службу бідним або займався справами, що мали на меті полегшити їхню долю» – написав о. Леонард Гловацький OMI у своїй книзі «Він наказав мені йти» (Місіонери-облати Непорочної Діви Марії, Познань, 1999) і далі: «Кожен, хто стикався з братом Антонієм, відразу помічав, що його поведінка випливала з духу віри і що він черпав силу з довірливої молитви, ефективність якої передавалася у повсякденний досвід віруючих. Тому люди зверталися до Доброго брата-поляка з найрізноманітнішими проблемами і вважали за нормальне, що те, чого він не зможе зробити звичайним способом, він вирішить молитвою. І так по всій Канаді, від прерій до поселень, поширювалися розповіді про «малі чудеса» брата Антонія.

Він помер у репутації святості в 1947 році і був похований на облацькому кладовищі в Сент-Альберті. Його могила вкрита квітами та вотивними дарами, а також проханнями про ласки до Пресвятої Діви Марії за заступництвом Слуги Божого, написаними на папірцях, які віруючі залишають на могилі.

На кладовищі на так званому Альбертському пагорбі також спочиває брат Міхал Домбровський OMI ( 1901–1989), який прибув до апостольського вікаріату Маккензі в Канаді у 1933 році. Понад п’ятдесят років він працював у різних місцях великої єпархії за Полярним колом, у тому числі багато років був керманичем місійного судна на річці Маккензі, що доставляло до місій у Форт-Провіденс, Норман-Веллс, Коппермайн, Інувік аж до Тактуяктука на березі Північного Льодовитого океану продовольство, паливо, дітей до шкіл… З Північчю Канади він пов’язав 50 років свого життя. Він перебував і працював як у важких умовах кількамісячної зими, так і під час короткого літа, сонячну радість якого завжди затьмарювали рої розлючених комарів і чорних мушок. Щоб пережити зиму й не померти з голоду, йому доводилося, часто разом з індіанцями, полювати на карибу.

Ось один із його розповідей:

«Я вирушив з Аклавіка на полювання на карібу. Було холодно. Я дістався до озера Каное. Прив’язав собак до кількох низьких кущів і заварив чай. Сани поставив полозами догори, на сніг поклав маленьку ведмежу шкуру і заскочив у спальний мішок. Від холоду я не міг заснути. Я тремтів, наче мав лихоманку. Вранці я трохи зігрівся і рушив далі. Проїхав я десь 15 миль вгору до гори, що називається Фіш-Хоул. Зупинився, замислившись. По той бік — високі гори. Це кордон Юкону… Стада карибу не з’явилися. Лише О. Бінаме вполював одну тварину. А коли нас наздогнала снігова завірюха, він втамував спрагу кров’ю тварини, здер з неї шкуру й укутався нею на ніч, тож до ранку якось вижив… (…) Наступного дня індіанець помітив стадо карибу, близько 150 голів. Їх треба було оточити, як на війні. Ми розробили цілий стратегічний план. Індіанець зайняв найкращу позицію, бо він досвідчений стрілець. Ми вполювали 25 голів. Повертаючись, кожен із нас взяв по кілька; решту — на наступний день (...) Взимку на собачій упряжці без вантажу — це дрібниця. А от зворотний шлях, наприклад, із вантажем у 340 кілограмів, — це вже проблема, бо дорога часто схильна. Якщо втратити контроль над санями, вони можуть зламатися, і кілька собак із упряжки можуть загинути. Ось тоді й починаються проблеми...»

У 1986 році брат Міхал через важку хворобу покинув Далеку Північ і оселився в будинку для людей похилого віку в Сент-Альберті, де помер у 1989 році у віці 88 років.

Тут, після важкої праці на далекій Півночі Канади, знайшли вічний спокій, зокрема: брат Станіслав Щепаняк OMI ( 1905–1955), який з 1936 року, протягом 25 років, працював переважно теслею та столяром на найрізноманітніших будівництвах (до найвизначніших його місіонерських творінь належать будівництво лікарні у Форт-Сміті та католицької школи в Єллоунайфі); брат Людвік Юрчик OMI ( 1907–1979), який працював у Форт-Рей, Форт-Резолюшн, Форт-Чіпвеян, брат Ігнатій Дорабіала OMI ( 1902–1993), брат Йозеф Чихоцький OMI ( 1907–1963).

***

Канадський суддя Верховного суду провінції Онтаріо, поляк за походженням, Павел І.Б. Станішевський згадував у своїй книзі «Memoirs of a Judge» (Tribune Printing & Publishing Inc., Текумсе, 2003): «У 1911 році мої батьки заручилися, а одружилися в 1912 році у Свіслочі. Через рік вони сіли на борт океанського лайнера, що належав судноплавній компанії «Гамбург-Америка», і дісталися Канади. Вони зійшли на берег у Галіфаксі й поїздом поїхали до Монреаля. (…) Коли мені виповнилося шість років, я пішов до католицької школи святого Ансельма (двомовної), яка розташовувалася на розі вулиць Руан та Берсі у східній частині Монреаля. Школою керували черниці. Канадки французького походження. Вони дозволяли викладати французьку, польську та англійську мови лише у перших трьох класах. З четвертого по восьмий клас усі уроки проводилися виключно англійською мовою. Мова та національність у ті часи не були проблемою в Квебеку. Бідність об’єднувала всіх».

Батьки, як Павла Станішевського, так і інших нових емігрантів, дуже важко працювали, їм було важко звести кінці з кінцями, але вони віддавали дітей до школи. Вони вкладали кошти в освіту, адже мрією як матері, так і батька було дати дітям освіту, щоб у житті їм було легше, ніж їм самим. Часто вони виходили з того, що достатньо, аби діти винесли з дому знання рідної польської мови, віру та прихильність до польських традицій і культури. Вони усвідомлювали, що шансом для більшості їхніх дітей була асиміляція в канадському суспільстві. Однак мало хто з батьків очікував, що зможе пожинати плоди цієї інвестиції вже в першому поколінні дітей, народжених у Канаді, і пишатися їхніми досягненнями. І, безперечно, мало хто розраховував на те, що їхній син обійматиме найвищі посади в країні, де їм довелося жити в еміграції та працювати, що він стане політиком, який пишається своїм походженням.

Почесний Павел Ігнацій Станішевський ( 1925–2013); перший канадський суддя Верховного суду Онтаріо, народився в Монреалі. Закінчив Лойола-коледж, Торонтський університет та юридичну школу Осгуд-Холл. Практикував право в Торонто як партнер у фірмі «Bagwell, Stevens & McFarlane». Кандидат від Ліберальної партії на виборах до федерального парламенту. У 1968 році був приведений до присяги як федеральний суддя у Віндзорі. Пізніше призначений суддею Верховного суду провінції Онтаріо. Засновник Фонду Станішевських для найкращих студентів-юристів Університету Віндзора. Відомий філантроп і громадський діяч, удостоєний почесного титулу «Honourable». Автор п’яти книг. На знак визнання заслуг та вшанування пам’яті Павла Станішевського одну з вулиць у Віндзорі було названо «Staniszewski Street». Помер у Текумсе (Онтаріо) і похований у сімейній гробниці на місцевому кладовищі «Heavenly Rest» у Віндзорі (Онтаріо).

***

Канада після вступу у Другу світову війну запропонувала союзникам не лише військову, а й гуманітарну допомогу, зробивши виняток із правил еміграційної політики. У 1940 році було прийнято перший транспорт жінок і дітей з окупованих німцями країн, серед яких були дружини та діти польських офіцерів, що перебували в Лондоні.

Того ж року, саме 12 липня 1940 року, до порту в Галіфаксі прибув польський трансокеанський лайнер «Стефан Батори», на борту якого до Канади були доставлені вавельські скарби, зокрема коронаційний меч польських королів «Щербієць», гобелени Сигізмунда Августа, папська булла, чаші, регалії, ювелірні вироби, старовинна зброя… Загалом понад двісті безцінних предметів, які аж до 1959 року, коли вони повернулися до Польщі, зберігалися в Оттаві та Квебеку.

Протягом усіх цих років найвідданішим охоронцем цих скарбів та їхнім консерватором був куратор, архітектор-лейтенант Юзеф Кшивда-Полковський ( 1888–1981), який разом зі Станіславом Свєрж-Зелеським через Румунію, Францію та Велику Британію вивіз із Кракова найцінніші пам’ятки польської культури, врятував їх від розграбування німецькими загарбниками та надзвичайно дбайливо опікувався ними в Канаді. На жаль, у 1946 році рішенням лондонського уряду він був позбавлений засобів до існування. Тож з необхідності він брався за найрізноманітніші роботи: був кочегаром у котельні, нічним сторожем у готелі, робітником на фермі, працівником у польському магазині… Ніхто не оцінив або не хотів оцінити його заслуги у порятунку національної спадщини. Лише у 1956 році, «всупереч своїм переконанням та вірності Речі Посполитій», він отримав канадське громадянство, а разом із ним — невелику соціальну допомогу, призначену йому урядом Канади, яка стала єдиним джерелом його існування. Цей забутий польський патріот, надзвичайно працьовитий і відданий охоронець вавельських скарбів, має дуже скромну могилу з невеликою надгробною дошкою з написом: POLISH ARMED FORCES. Він помер в Оттаві й був похований на місцевому кладовищі Нотр-Дам у могилі, оплаченій містом (Онтаріо).

На кладовищі Нотр-Дам в Оттаві також поховані:

проф. д-р габ. Адам Подгорецький ( 1925–1998); видатний польський соціолог права. У 1972 році він був одним із засновників Інституту соціальної профілактики та ресоціалізації Варшавського університету. За критику комуністичної влади його позбавили права викладати, тому у 1977 році він вирішив покинути Польщу. Викладав, зокрема, в Оксфорді та Стенфорді. Згодом переїхав до Оттави, де протягом кількох десятків років був професором соціології та антропології в місцевому Університеті Карлтона. Був автором понад 20 книг і кількох сотень наукових публікацій. Займався теорією соціології, методологією соціотехніки, соціологією права та моралі, соціальною девіацією, наукою про державу. Він також видав близько 50 збірок притч вигаданого китайського мудреця Сі-тяня. Помер в Оттаві й похований на кладовищі Нотр-Дам (Онтаріо) .

Проф. д-р габ. Богдан Заборський (1901–1985) , всесвітньо відомий географ і геоморфолог, професор Варшавського університету, під час війни — співробітник Міністерства інформації та документації Уряду Польщі у вигнанні в Лондоні, рішуче відхилив пропозицію комуністичної влади повернутися до Польщі та очолити кафедру географії у Варшавському університеті. Він обрав еміграцію та виїхав до Канади. У Монреалі він викладав у Макгілльському університеті, в Університеті імені сера Джорджа Вільямса (нині Університет Конкордія) у Монреалі, в Університеті Оттави та Карлтоні, а також в Університеті Альберти в Едмонтоні. Разом із сімома канадськими вченими заснував Канадське товариство географів. Автор багатьох книг і публікацій, зокрема «Атласу ландшафтів та поселень східної Канади». Університет Конкордія в Монреалі на честь польського професора заснував медаль імені Богдана Заборського, яку щороку вручають найкращому випускнику географічного факультету. А в Університеті Оттави засновано стипендію імені Заборського-Кастонгуа. Помер в Оттаві й був похований на кладовищі Нотр-Дам (Онтаріо) .

Архітектор Роман Станкевич ( 1911–1984), який у 1941 році брав участь у боях під Тобруком (нагороджений Орденом Virtuti Militari), а згодом під час Італійської кампанії воював під Анконою та Газалою, після демобілізації в Англії закінчив архітектурний факультет Польської школи архітектури при Ліверпульському університеті. До Канади він прибув у 1955 році й прославився як надзвичайно талановитий архітектор, який проектував об’єкти, пов’язані з аеропортами, зокрема диспетчерські вежі. Він також був автором проекту польської церкви святого Яцека Одровужа в Оттаві. Помер в Оттаві й похований на місцевому кладовищі Нотр-Дам (Онтаріо).

***

У селищі Вільно, розташованому приблизно за 100 кілометрів на північ від Оттави, заснованому кашубами у 1858 році, на новому католицькому кладовищі знайшли спочинок:

проф. д-р Віктор (Victor) Ширинський ( 1913–2007); професор психіатрії та психології, член польського Руху опору, офіцер польської та канадської армій, діяч польської діаспори, скаутський керівник, який під час війни служив військовим лікарем у санітарному батальйоні 6-ї Львівської піхотної дивізії в Африці та на Близькому Сході, а також був викладачем польської філології в Польському інституті в Бейруті. Він також закінчив аспірантуру в Лондонському університеті (у Польщі закінчив Варшавський університет). Ступінь доктора психології отримав в Оттавському університеті, а потім спеціалізувався в галузі неврології та психотерапії. Працював в Оттавському університеті на посаді професора психофізіології та психіатрії. Написав понад 70 наукових статей у галузі неврології, психіатрії, освіти та психічного здоров’я, а також виголосив понад 500 лекцій у Канаді та за кордоном. Незважаючи на численні професійні обов’язки, він був активним діячем польської діаспори, завжди залишаючись найвідданішим скаутському руху. Помер в Оттаві, похований на новому кладовищі у Вільні (Онтаріо) .

На тому самому кладовищі був похований професор, доктор наук, підполковник Владислав Ян Враже ( 1894–1975); випускник Львівського політехнічного університету, професор металознавства та металургії, університетський викладач, скаутський інструктор, який під час польсько-більшовицької війни за героїчну оборону Львова був нагороджений Орденом «Віртуті Мілітарі». Після мобілізації незадовго до 1 вересня 1939 року він брав участь у забезпеченні евакуації запасів польського золота, що становили резерви Державного казначейства, до Великої Британії. У Лондоні він продовжив науково-дослідницьку діяльність. У 1951 році разом із родиною емігрував до Канади. Оселився в Оттаві та працював у департаменті Міністерства гірничої справи та технічних досліджень (Ministry of Mines and Technical Surveys) над інноваційним використанням уранових сплавів. Автор багатьох книг, наукових публікацій та інженерних патентів. Разом із усією родиною був надзвичайно активним діячем польських громадських організацій, зокрема — невтомним організатором скаутського руху в кашубській громаді провінції Онтаріо. Помер в Оттаві. Похований на новому кладовищі у Вільні (Онтаріо) у сімейній могилі, де також похована його дружина, художниця Герміна (Рися), уроджена Боос (1897–1990), син — анестезіолог, науковий співробітник Оттавського університету Владислав Януш (1936–1983) та онук Майкл (1962–1983). На могилі, на надгробній дошці, розміщено напис польською мовою:

Спочивай з миром Владислав Ян Враже, професор польських вищих навчальних закладів у країні та за кордоном, полковник Військових сил Польщі, кавалер ордена «Віртуті Мілітарі», скаутський керівник, народився 23 березня 1894 року, помер 14 липня 1975 року. Діво найчистіша, заступися за нього.

Д-р Теодор Юзеф Блахут ( 1915–2004), геодезист і картограф, розробник фотограмметричних та картографічних приладів. Закінчив Львівський політехнічний університет, а докторську дисертацію захистив у Федеральному політехнічному університеті Цюріха (ETHZ). У 1940–1945 роках перебував на інтернації у Швейцарії, працював асистентом у ETHZ, а також викладав у академічному таборі для інтернованих польських солдатів у Швейцарії. З 1951 року мешкав у Канаді, де до 1980 року очолював Секцію фотограмметричних досліджень при Національній раді з досліджень Канади. У своїй науковій діяльності займався геодезичними та фотограмметричними приладами, а також проектуванням інноваційних вимірювальних і картографічних систем на основі нових технологій. Його публікації та підручники перекладені кількома мовами. Автор 7 канадських та 8 американських патентів. У 1974 році отримав звання почесного доктора Гірничо-металургійної академії (AGH) у Кракові. Засновник Фонду Фанні та Теодора Блахута, створеного з метою надання фінансової допомоги студентам факультету фотограмметрії AGH. Помер в Оттаві. Похований разом із дружиною на новому кладовищі у Вільні (Онтаріо) .

Магістр інженерних наук Томір Г. Балут ( 1927–2018); будучи студентом Гданської політехніки, маючи права на пілотування планерів та невеликих цивільних літаків, у 1950 році разом із братом Пшемиславом прославився надзвичайно сміливою втечею з Польщі на навчальному літаку до Швеції. Через рік, вже в Канаді, він почав працювати в авіаційній галузі в Монреалі. Потім переїхав до Торонто, де закінчив навчання на механічному факультеті Торонтського університету. Отримавши ступінь магістра з аналізу міцності, працював конструктором гідро- та парових турбін у компанії «Ontario Hydro». Зрештою став фахівцем з атомних електростанцій, уповноваженим Радою з контролю за атомною енергією (Atomic Energy Control Board) на нагляд за реактором. Він був одним із трьох поляків, які отримали повноваження керувати атомною електростанцією CANDU на посаді Nuclear Shift Supervisor (керівник зміни), яку згодом перейменували на Nuclear Superintendent. Протягом 3 років він займався будівництвом та введенням в експлуатацію реактора CANDU в Індії, а з 1977 року до виходу на пенсію очолював групу, що займалася розрахунками та аналізом напружень у механічних конструкціях атомної електростанції. У 1936 році в Польщі він склав скаутську присягу і залишався вірним скаутському руху до кінця життя. Помер раптово в парку Алгонкін в Онтаріо. Похований на новому кладовищі у Вільнюсі (Онтаріо) .

***

У свою чергу, на католицькому кладовищі у Фредеріктоні в провінції Новий Брансвік похований професор Адам Хшановський ( 1932–2020); видатний польсько-канадський фахівець у галузі інженерної геодезії та гірничої геодезії. Його вважали послом польської науки на світовій арені. У Гірничо-металургійній академії він здобув ступінь магістра інженера-геодезиста-гірника та ступінь доктора технічних наук у галузі геодезії та картографії. У 1964 році він виїхав на післядокторську стажування до Канади, де працював над розвитком новаторських на той час застосувань лазерів у прецизійних інженерно-гірничих вимірюваннях. Він відмовився повертатися до поневоленої комуністами Польщі. У 1964–1971 роках працював на посаді доцента в Університеті Нового Брансвіка (UNB) у Фредеріктоні. Був автором та співавтором понад 220 публікацій, у тому числі 18 монографій. Помер у Фредеріктоні в Новому Брансвіку і похований на місцевому католицькому кладовищі (Новий Брансвік) .

***

На початку війни до Канади було перевезено, переважно з Англії та Франції, понад 600 польських інженерів і техніків. Вони прибули за так званими тимчасовими візами «for the duration», щоб працювати в оборонній промисловості. Після перемоги у війні вони мали повернутися на батьківщину. 15 червня 1941 року двадцять польських інженерів, одразу після прибуття до Оттави, організували збори, які в хроніці Товариства польських інженерів (SIP) вважаються I Загальним з’їздом Товариства. Група польських фахівців досить швидко розширювалася, адже вже у травні 1942 року, коли відбувався II Загальний з’їзд, Асоціація налічувала 112 членів: 40 прибули з Великої Британії, 58 — з Франції, 8 — з Японії та 6 — з Бразилії (сьогодні SIP у Канаді налічує вісім відділень: Монреаль, Оттава, Торонто, Кітченер, Едмонтон, Ошава, Міссісауга та Пітерборо і об’єднує майже 500 польських інженерів).

Польські вчені, незважаючи на спочатку складні умови життя, завдяки хорошій професійній підготовці та високій кваліфікації зробили величезний внесок у канадську військову промисловість. Вони були, як це було визначено, «творчим і цінованим Канадою елементом», що значно підвищило думку канадської влади про поляків. 25 червня 1946 року в Сенаті були представлені досягнення польських інженерів та вчених, яких було запрошено до Канади на час війни, зокрема: запуск 5 абсолютно невідомих у Канаді галузей виробництва, організацію 6 виробничих підприємств та подання 35 патентів, з яких 8 було застосовано в канадській промисловості.

Одним із найвідоміших і найактивніших членів SIP на етапі його становлення був інженер-механік Войцех М. Фангор ( 1910–1980), лейтенант ВП, який у 1937 році закінчив механічний факультет Львівського політехнічного університету і під час війни аж до виходу на пенсію працював у авіаційній промисловості Канади. Він також викладав у Університеті Макгілла в Монреалі. Був членом Корпорації професійних інженерів Квебеку. Помер у Монреалі й похований на військовому кладовищі «Field of Honour» у Пуант-Клер (Квебек).

З цієї групи польських фахівців, що працювали за контрактом, найбільшу славу в Канаді здобув інж. Чеслав Петро Бжозович ( 1911–1997). Свою професійну кар’єру він розпочав досить невдало — не як інженер-будівельник, а як геодезист під час прокладання автомагістралі між містами Принс-Джордж і Принс-Руперт у Британській Колумбії. Пізніше він переїхав до Торонто й відкрив власну консалтингову фірму CP Brzozowicz Ltd. Його першим клієнтом стала корпорація Canadian Breweries Ltd., плани якої, типові для тих часів, передбачали будівництво кількох залізобетонних споруд у Торонто, Ватерлоо, Віндзорі та Монреалі. Бжозович застосував залізобетонні конструкції з вбудованими сталевими стрижнями. На той час це була відносно рідкісна практика в Канаді, і завдяки цьому польський інженер здобув величезну популярність. Серед численних будівельних проєктів найважливішими, у яких він виступав консультантом, є: вежа CN Tower у Торонто, Toronto-Dominion Centre — перша у світі вежа з обертовим рестораном, звідки відкривається вид на Ніагарський водоспад, а також перша лінія метро в Торонто. Він помер від пневмонії в Торонто і похований на місцевому кладовищі Йорк (Онтаріо) .

***

Після закінчення військових дій до групи польських інженерів приєдналися колишні солдати польських військових формувань на Заході, які після демобілізації опинилися у Великій Британії й там, навчаючись у польських школах та вищих навчальних закладах, готувалися до цивільного життя, здобуваючи конкретні професії. З цією метою професори польських політехнічних інститутів створили Раду академічних технічних шкіл (РАСТ). У рамках заснованої RAST Польської політехніки проводилися заняття з інженерії, що давало змогу багатьом полякам здобути вищу освіту зі ступенем інженера спочатку за польською навчальною програмою, а згодом — за англійською, яка визнавалася у Великій Британії. У той час у британських університетах було створено чотири польські факультети: медичний (1941) в Единбурзі, архітектурний (1942) у Ліверпулі та юридичний (1944) у Балліол-коледжі в Оксфорді. Після війни Польський політехнічний університет перейшов у відання технічного вищого навчального закладу для поляків — Polish University College (PUNO).

Одним із колишніх солдатів, які готували учнів до іспитів на атестат зрілості в Лондоні, був Леонард Віктор Рамчиковський ( 1905–1988), всебічно освічений, вчитель за покликанням, який до початку Другої світової війни навчався в Познанському університеті: політологію, германістику, філософію, психологію, експериментальну психологію, історію мистецтва, слов’янську філологію, грецьку літературу та мистецтво. Після закінчення навчання почав працювати вчителем іноземних мов у гімназії імені Тадеуша Головки у Столпах. Паралельно з викладанням він також навчався у Вільнюському університеті: історію освіти, дитячу психологію, експериментальну психологію, адміністративні проблеми освіти, загальні методи навчання, дидактичні методи викладання мов. У 1931 році Рамчиковський одружився зі своєю великою любов’ю, Елеонорою Анною Піскорською ( 1914–1999). На жаль, війна розлучила їх на кілька років. Леонард був заарештований радянською владою й засланий до сибірських таборів; після звільнення він вступив до армії генерала Андерса й брав участь в італійській кампанії. Елеонора ж пережила війну в Польщі. Лише в Лондоні, після кількох років розлуки, вони знову зустрілися. Леонард Рамчиковський тоді працював вчителем у польській школі імені Джозефа Конрада. Пізніше у школі для дівчат у Стовелл-Парку він викладав польську, англійську мови, історію та математику. У 1952 році Рамчиковські все ж вирішили покинути Велику Британію. У Ліверпулі вони сіли на борт корабля «Самарія» і прибули до Канади, де до 1968 року працювали вчителями в індіанському резерваті Скво-Бей поблизу Тандер-Бей в провінції Онтаріо. У 1963 році індіанці на знак визнання та вдячності призначили Леонарда Рамчиковського почесним вождем племені оджибвеїв і дали йому ім’я Ніганате (Провідне світло); Елеонора отримала ім’я Кіссунг (Мале Сонце). Вийшовши на пенсію, вони переїхали на острів Принца Едуарда. Вони померли в селищі Саммерсайд і поховані на римо-католицькому кладовищі Сент-Мері в Індіан-Рівер (острів Принца Едуарда) .

Багато поляків, яких навчав Леонард Рамчиковський, після складання випускних іспитів вступили до престижних англійських вишів, але не лише до них, адже в той час серед співвітчизників великою популярністю користувався також Польський університетський коледж. Закінчення англійського вищого навчального закладу після прибуття до Канади ставило випускників у перші ряди довгих черг на роботу. Вони мали дипломи, що в країні, де представником британської монархії є генерал-губернатор, було і є надзвичайно важливим, а також, що теж мало не останнє значення, дуже добре знали англійську або французьку мову.

Генрік Слаби ( 1925–2009) здобув освіту в галузі адміністрації та торгівлі в Глазго, а згодом — у Лондоні. Він працював у Департаменті фінансів британського Міністерства промисловості. У 1955 році в Канаді він отримав кваліфікацію дипломованого бухгалтера, після чого відкрив власний бізнес. Зокрема, він був одним із засновників Фонду на підтримку програми польської літератури та мови (Slaby and Ungar Fund for the Polish Language and Literature) при Університеті Торонто. Був великим поборником польської культури, другом Люблінського католицького університету імені Івана Павла II, нагороджений «Медалем за заслуги перед ЛКУ», удостоєний звань почесного доктора (doctor honoris causa) ЛКУ та Protector Universitatis. Помер у Торонто і похований на місцевому кладовищі Park Lawn (Онтаріо) .

***

На кладовищі «Нотр-Дам-де-Неж» у Монреалі знаходиться скромна могила найвидатнішого польського пейзажиста та портретиста, письменника й публіциста, який мешкав у Монреалі, Рафала Мальчевського ( 1892–1965), сина одного з найвидатніших польських художників, Яцека Мальчевського. Він навчався у Віденському університеті та в Академії образотворчих мистецтв у Кракові. Він був альпіністом і великим шанувальником Подгаля та Закопаного. Під час Другої світової війни він виїхав до Бразилії, а звідти у 1942 році дістався Канади, де йому вдалося переконати канадську залізничну компанію CPR спонсорувати його подорож Канадою в обмін на частину написаних ним картин. Ця угода дала понад сто картин із канадськими пейзажами. Автор численних виставок та кількох книг, зокрема спогадів про Татри, альпінізм та Закопане. Помер у Монреалі й похований на кладовищі Нотр-Дам-де-Неж (Квебек).

У Монреалі, одразу після прибуття до Канади в 1951 році, оселилася також Броніслава (Бронка) Міхаловська ( 1915–2015), польсько-канадська художниця. У 1936 році вона розпочала навчання на факультеті образотворчих мистецтв Університету Стефана Баторого у Вільнюсі. Вона була студенткою четвертого курсу (у майстерні Тимона Несіоловського), коли спалахнула Друга світова війна. Вона продовжила розпочаті навчання та художню діяльність у Великій Британії. У 1945 році вона закінчила Лондонський університет, Інститут образотворчого мистецтва Куртаулда, отримавши ступінь бакалавра мистецтв з відзнакою (історія мистецтва).

У Канаді її перші роботи охоплювали переважно олійний живопис, гуаші, малюнки, акварелі та — пізніше — ліногравюри. Захопившись керамікою, одразу після приїзду до Канади вона придбала керамічну піч і спеціалізувалася на художній кераміці. Бронка Міхаловська померла в Торонто, а її прах спочиває в каплиці на кладовищі «Парк-Лон» (Онтаріо) .

На тому ж кладовищі у табернакулі знаходяться урни з прахом літературного подружжя: Ядвіги Юркшус-Томашевської ( 1918–1996) та Адама Томашевського ( 1918–2002).

Ядвіга Юркшус-Томашевська — польська письменниця, репортерка, літературна критикиня. Закінчила гімназію в Новогрудку, а потім вивчала польську філологію в Університеті Стефана Батория у Вільнюсі. Пізніше вона брала участь у підпільних курсах Варшавського університету з журналістики. Співпрацювала з підпільною пресою та була зв’язковою в лавах Армії Крайової, використовуючи псевдоніми Вішка, Ада, 909. Вона брала участь у Варшавському повстанні. Після його поразки в Бельгії закінчила журналістський факультет Université Libre de Bruxelles, отримавши ступінь Licence en Journalism. У 1949 році вона виїхала до Канади, де в Оттавському університеті викладала польську літературу. Через два роки в Монреальському університеті вона захистила докторську дисертацію, а після її захисту переїхала до Торонто, де протягом двадцяти п’яти років працювала в Міністерстві імміграції та зайнятості. Вона є авторкою та співавторкою численних репортажів і літературних текстів у пресі польської діаспори, а також п’яти книг, серед яких — «Хроніки п’ятдесяти років. Культурне життя польської еміграції в Канаді» ( 1995).

Її чоловіком був Адам Томашевський — польський письменник-емігрант, прозаїк і репортажист, діяч польської діаспори, який народився в Костяні, навчався у Львові та Варшаві, брав участь у Варшавському повстанні. Потрапивши до нацистських таборів для військовополонених у Зандбостелі та Вестертімке, він залишився в американській окупаційній зоні, звідки 1948 року емігрував до Канади. Там він закінчив слов’янознавство в Оттавському університеті. У 50-х роках XX століття входив до складу Художньої братерства «Смоча Яма». У 1961–1964 роках разом із дружиною редагував «Літературний додаток „Пруд“». Активно долучався до діяльності емігрантської спільноти, особливо у видавничій та редакційній сферах. Він був одним із співзасновників Польського видавничого фонду в Канаді, а з 1976 року протягом року — редактором газети «Głos Polski» у Торонто. Був членом Спілки польських письменників за кордоном, а після повернення на батьківщину — позинського відділення Спілки польських письменників. Написав і видав 11 книг, у тому числі 3 мемуарні про рідне місто. У 1997 році отримав почесне громадянство міста Коščан. Кілька років по тому на стіні місцевої бібліотеки було відкрито меморіальну дошку з цитатою з творів письменника: «… ця країна залишиться з нами до кінця долі, прекрасна країна, Косцянська Земля».

***

Надзвичайно важливим фондом польської діаспори в Канаді, створеним з метою підтримки польських митців, які перебували в еміграції, був «Фонд Владислава та Нелли Турзанських». Фонд, що діяв з 1988 по 2015 рік, присуджував письменникам, музикантам, художникам та науковцям престижну у світі Премію Фонду Владислава та Нелли Турзанських. Фонд був заснований капітаном Владиславом Гжималою-Турзанським ( 1905–1986) та Неллою Турзанською-Шимборською ( 1917–2012).

Владислав Гжимала-Турзанський ще п’ятнадцятирічним хлопцем брав участь у війні 1920 року, воюючи в штурмовій роті 29-го полку стрільців Каніївських. Через дев’ятнадцять років, після вторгнення радянських військ на територію Речі Посполитої, він потрапив до ГУЛАГу, який залишив після двох років мук, вступивши до Польської армії, що формувалася в Росії. Згодом, покинувши Росію разом із військами генерала Андерса, він брав участь в італійській кампанії. Нагороджений Хрестом хоробрих за бій під Монте-Кассіно, він завершив війну в званні лейтенанта артилерії. До Канади він прибув у 1948 році разом із групою солдатів, що налічувала кілька сотень осіб. Був одним із засновників Товариства польських ветеранів у Канаді та співзасновником ветеранської допомоги-позикової каси.

Його дружина, Неллі Турзанська, уроджена Бараньська, з ранніх років була пов’язана зі скаутським рухом, а незадовго до війни влаштувалася на роботу у Військовому Уяздовському госпіталі у Варшаві. У листопаді 1939 року вона вступила до Союзу збройної боротьби, який згодом перетворився на Армію Крайову. Під час Варшавського повстання вона воювала у згрупуванні «Рого» (батальйон «Дзік») в одному з найскладніших районів повстанської Варшави — на Старому місті, звідки через канали дісталася до Сродмістя. Після падіння повстання вона покинула Варшаву, а після закінчення Другої світової війни оселилася в Лодзі та влаштувалася на роботу в Шкільний інспекторат, одночасно розпочавши навчання на гуманітарному факультеті Лодзького університету. З 1951 року вона діяла в підпільній організації «Польський Вітчизняний Фронт», у лютому 1952 року була заарештована й ув’язнена з вироком на вісім років. Її ув’язнили в Кракові у в’язниці на Монтелупіх, потім у Грудзянді та Фордоні. Звільнена через 3,5 роки, вона вирішила покинути Польщу — завдяки шлюбу за дорученням з канадським громадянином Станіславом Крисяком це вдалося здійснити в травні 1958 року. Після смерті чоловіка в 1973 році вона знову вийшла заміж за Владислава Гжималу-Турзанського, овдовіла в 1986 році. У 1994 році її третім чоловіком став Збігнєв Шимборський.

Фонд Турзанських загалом присудив двадцять одну головну премію та десять відзнак для так званих «Молодих талантів». Після припинення діяльності фонду, а разом із нею — і присудження премії, решту коштів, згідно з волею засновниці фонду, було спрямовано на створення «стипендіального фонду для аспірантів-політологів у Торонтському університеті». Засновники Фонду померли в Торонто і поховані на місцевому кладовищі «Парк-Лон» (Онтаріо) .

У свою чергу, з Фондом імені Адама Міцкевича в Торонто, який підтримує польську освіту та важливі ініціативи польської діаспори, протягом багатьох років був пов’язаний Рудольф Кароль Коглер ( 1919–1998), який, маючи в Торонто хорошу роботу, про яку інші могли лише мріяти (як демограф він займався статистичним дослідженням населення в провінції Онтаріо), кожну вільну хвилину присвячував громадській роботі та активно діяв у польських організаціях (ветеранів, Конгресу польської діаспори Канади та ЗХП). Він був президентом і директором Канадсько-польського науково-дослідного інституту. Відповідальність та внутрішню дисципліну він перейняв у скаутському русі та у школі у Вадовицях, де був однокласником і другом Кароля Войтили, майбутнього папи, а згодом — святого Івана Павла II. Брав участь у військових діях 1939 року. Був інтернований в Угорщині, втік до Сирії, де вступив до лав Польської армії, воював під Тобруком і Монте-Кассіно. Після демобілізації навчався в Університеті святого Андрія в Шотландії, де отримав диплом магістра економіки та експериментальної психології. У 1952 році приїхав до Канади. Автор та співавтор багатьох книг, що документують історію канадської польської діаспори, зокрема: «The Polish Community in Canada», «Half a Century of Canadian Polish Congress», «Poles in Toronto». Помер у Торонто й похований на місцевому кладовищі Holy Cross (Онтаріо) .

***

Кілька десятків канадців польського походження за свою працю та досягнення були нагороджені найвищою цивільною нагородою Канади — Орденом Канади (див.: Нагороджені Орденом Канади). Були й є також політики з польським корінням, які пишаються своїм походженням і займають місця в лавах депутатів у федеральному парламенті в Оттаві або в окремих провінціях (див.: Стенлі Гайдаш — перший польський сенатор).