Модернізм прийшов до Станіславова (нині м. Івано-Франківськ) досить рано. Одним з перших його проявів в міському пейзажі можна вважати будівництво багатоквартирного житлового будинку в 1928–1929 роках з ініціативи Фонду військового квартирування (пол. Fundusz Kwaterunku Wojskowego, далі – ФВК). Запозичений зі столиці проєкт створила група двадцятирічних варшавських архітекторів (Богдан Лахерт, Влодзімєж Вінклер та Юзеф Шанайц). Вибраний ФВК до реалізації, він спершу призначався для Кракова, але зрештою його зреалізували в Станіславові та Ковелі. Багатоквартирний житловий будинок для військовослужбовців із гладкими, пуристичними фасадами у Станіславові уособлював новий мінімалістичний тренд у надзвичайно сміливій та оригінальній формі.

Вирішальне значення для розвитку станіславського модернізму мала поява в місті молодого архітектора, випускника Львівської політехніки Станіслава Трелі (1892–1950 рр.). Станіслав Вітольд Треля народився в селі Журовички біля Перемишля. Після складання іспитів на атестат зрілості у 1911 році вступив до Львівського університету, а з 1913 року – на будівельний факультет Львівської політехніки. З 1 серпня 1914 року служив в австро-угорській армії. Після війни продовжив навчання, а у 1921 році перевівся на архітектурний факультет Львівської політехніки. Треля був учнем Тадеуша Обмінського, Вітольда Мінкевича, Владислава Дердацького та Яна Богуцького. У 1924 році отримав диплом інженера-архітектора й вже в червні 1925 року виграв конкурс на проєкт костелу в Станіславові, після чого прийняв пропозицію посади в будівельному відділі Технічного управління міста Станіславова й оселився в місті.

Серед найважливіших модерністських проєктів Трелі в Станіславові можна відзначити: 
- реалізацію переможного проєкту костелу Христа Царя, розпочату в 1926 р., зведеного в районі Гірка на вулиці Вовчинецькій, у вигляді тринефної базиліки з трансептом і куполом, а також елементами так званого корабельного стилю; 
- реконструкцію в 1928–1929 роках театру ім. Монюшки (тепер Філармонія), надавши йому кубічної форми із заокругленим кутом, прикрашеним довгим балконом, що знову ж таки натякає на так званий морський стиль; 
- відбудову зруйнованої ратуші, призначеної для музею, бібліотеки та муніципального архіву, як найпомітнішої модерністської споруди в міському ландшафті.

Однією з перших місцевих модерністських будівель, побудованих за приватні кошти, можна назвати зведений у 1929 році житловий будинок, в якому також містилося архітектурне бюро Леона Ліппмана. Прямокутна форма будинку на площі Міцкевича, 6 вирізняється великими, горизонтально витягнутими рядами вікон, що підкреслюють горизонтальну послідовність композиції фасаду. Водночас поруч із цим виразно модерністським прийомом у будівлі присутні й елементи класичного оздоблення – виразний карниз і зведені до мінімуму акротерії у металевих балюстрадах балконів.

Переломним моментом, який сприяв розвитку нового стилю, стало будівництво з 1931 року будинків під назвою «Нові Доми» (пол. «Nowe Domy»). Саме так називали житловий комплекс, спроєктований Паулем Енгельманом (1891–1965 рр.) на замовлення станіславської родини Ліберманів. Частково завершений комплекс будівель складався з кубістичних будинків із чистими, потинькованими в білий колір фасадами, розташованими перпендикулярно до вулиць і комунікаційних шляхів. У 1931 році франкфуртське видання «Das Neue Frankfurt» присвятило кілька сторінок цьому проєкту зі Станіславова, що стало важливим визнанням його значення в архітектурному авангарді того часу.

Стилістичні елементи, випробувані на початку 1930-х років, стали панівними в архітектурі Станіславова в останні роки напередодні Другої світової війни. Їх називали модерністськими або функціоналістичними, а коли свідомо хотіли підкреслити відсутність зв'язків з традицією – то міжнародним стилем. Міжнародний вимір цієї частини архітектурної спадщини Другої Речі Посполитої на багатонаціональних прикордонних територіях східних воєводств мав особливе значення. Особливо на Покутті, де в містах переважало єврейське населення, а в селах – українське, мода на цей новий стиль знайшла сприятливий ґрунт Станіславова, населення якого у 1939 році налічувало понад 68 тисяч осіб, що робило його другим за величиною містом у Східній Малопольщі після Львова. У ньому переважали євреї – 46% населення, поляки становили близько 36%, а русини (українці) – 16% і лише 2% населення представляли інші національності.

Дві третини всіх чиновників, службовців, вчителів і лікарів у місті були римо-католиками, тобто поляками. Саме вони переважно працювали у державних установах. Натомість промисловість, торгівля та ремесла залишалися в руках українців та євреїв. Українці найчастіше займалися будівництвом, деревообробкою та металообробкою. Натомість архітектурними бюро в переважній більшості керували єврейські інженери та архітектори.

Повною мірою, як уже зазначалося вище, модернізм розвинувся на цих теренах у другій половині 1930-х років. У тогочасній Польщі після світової кризи початку тридцятих настав час економічного зростання та зміцнення валюти – злотого. У Станіславові це позначилося на ринку нерухомості зростанням частки приватного капіталу та загальним пожвавленням. Важливим фінансовим та організаційним механізмом активізації будівельного руху стали дешеві кредити, які надавав Банк господарства крайового (пол. Bank Gospodarstwa Krajowego, далі – БГК), за участі свого локального представника – Комітету розбудови міста (пол. Komitet Rozbudowy Miasta, далі – КРМ).

Модерністична забудова того часу вирізнялася високою якістю виконання, гармонійно вписувалася в навколишній контекст своїм масштабом і висотою, забезпечувала комфорт мешканцям і нині вважається одним із характерних елементів «міжвоєнного» образу Станіславова доби Другої Речі Посполитої. В її основі лежала форма куба, а найбажанішою ознакою сучасності – пласкі дахи, гладкі стіни без декору та великі вікна, що надавало відчуття простору, доступу повітря й світла. До цієї архітектури належали невеликі за обсягом три-, інколи чотириповерхові кам’яниці, а також розташовані в самому центрі або неподалік двоповерхові житлові будинки. Найбільші з них, розкішно оздоблені, залишилися затишними будинками на десять-дванадцять квартир, з однією сходовою кліткою, без прибудов. Це здебільшого компактні, прямокутні споруди з великими вікнами, фасади яких прикрашені ліпниною. Підняті аттики, що маскують конструкцію даху, створюють враження терасових перекриттів.

Популярним рішенням було об'єднання кількох кубічних блоків у симетричну або асиметричну композицію. Характерним елементом декору ставали винесені перед фасадом звислі еркери та ризаліти різних конфігурацій, які підкреслювали симетрію чи асиметрію будівлі, як, на приклад, у будинку на вул. Рогуського (нині вул. Орлика, 1).

Найпомітнішими будівлями в рядах забудови були наріжні будинки, які виконували роль кульмінаційних точок вулиць. Одним з перших урбаністичних акцентів, який надав ХІХ-вічному середмістю виразно нового масштабу, став будинок на вул. Собеського (нині вул. Січових Стрільців, 29) на перехресті з вул. Св. Йосифа. Цей сучасний житловий будинок збудовано у 1934 р. на замовлення Бернарда Харліка та Песі Гьонінгсберга на їхній власній земельній ділянці. Його заокруглений кутовий блок, оперезаний горизонтальними смугами вікон і балконів, був урізноманітнений вертикалями напівкруглих еркерів. Борух (Бендіт, Бруно, а згодом Бернард) Харлік (1899–194? рр.), звичайний зубний лікар (зубний технік у стоматологічному закладі доктора Яросевича на вул. Сапєжинській, 15), утримуючи родину та матір, взявся за будівництво цілої кам’яниці, маючи лише невеликий кредит від Комітету Розбудови Міста. Поруч з кам'яницею Бернарда Харліка, утворюючи з нею єдиний ансамбль, у 1936–1938 рр. з'явився ще один модерністичний житловий будинок, збудований адвокатом д-ром Адольфом Дворським за проєктом Йонаша Фоґеля. У другій половині 1930-х років таких житлових рядів з'явилося ще більше. Їх споруджували комплексно в середмісті – на місці руїн після Першої світової війни, а також замість старої одноповерхової забудови, як, наприклад, на вулиці Липовій (пізніше вул. Перацького, а нині вул. Шевченка).

Дві кам'яниці у модерністському стилі із заокругленими кутами, що стояли одна навпроти одної, утворювали так звану «бельведерську браму», завершуючи променад вулиці Сапєжинської. З одного боку, від вулиці Казімєжовської, у 1936 р. був зведений будинок Маєра і Ружі Бертіш, який розпочинав низку модерністських будинків на вулиці Бельведерській аж до перехрестя з вулицею Роґуцького. З іншого боку знаходилася чотириповерхова прибуткова кам’яниця, збудована у 1935-1937 роках сім'єю Мандлів. У XVIII столітті на цьому місці стояв равелін – фортифікаційна споруда трикутної форми Тисменицької брами. Після знесення укріплень родина Меллерів викупила цю ділянку й у XIX столітті збудувала на ній прибутковий будинок, в якому містився готель «Під Царським Орлом». Під час Першої світової війни готель (і весь квартал) був повністю зруйнований. Ділянку з руїнами викупив Саломон Мандель, чия фірма «Саломон Мандель і сини» (Станіславів) у 1930-х роках розбагатіла на продажі металів для промисловості. Поручні в новому будинку, тепер знищені, виконано з дорогого і незвичного для дизайну інтер'єру матеріалу – алюмінію. Будівництво кам’яниці у 1935 році розпочали два сини Саломона і Чаї Мандель: Дон Ісак Мандель (1887–1942 рр.) і Йосиф Мандель (1888–1942? рр.).

Прибуткова кам’яниця Манделів вважається однією з найцікавіших споруд станіславівської архітектури міжвоєнного періоду. Вона відрізняється від будівель, зведених за типовими шаблонами місцевих забудівників, і вважається прикладом так званого львівського модернізму. Цілком ймовірно, що її запроєктував хтось із львівських архітекторів.

Ще однією цікавою модерністською спорудою є будинок, де містився офіс фірми «Ґрюнберя і Фоґель», збудований архітекторами у 1938 р. на вул. Ґіллера (нині вул. Гординського, 6а). Навпроти, по іншій стороні вулиці Ґіллера (нині вул. Гординського, 1), стояв триповерховий будинок Германа Ґрімінгера, спроєктований Юліусом Фойерманом у 1936 році. Його фасад оздоблено тиньком «terrabona». Ця модна на той час шляхетна кам’яна штукатурка завдяки своїм властивостям заслужено здобула високу оцінку фахівців: вміщені в ній зерна слюди забезпечували вентиляцію муру. Вона вологостійка і, як показав час, довговічна, не кришиться і не обсипається, тож навіть через вісімдесят років заощаджує своїм власникам кошти на утримання. Шорсткі тиньки «terrabona» з домішками мінералів і різних блискучих слюд грайливо виблискують на сонці, оживляючи геометричні площини фасадів, подекуди прикрашених лише зубчастим фризом чи виразним карнизом.

Траплялися випадки будівництва за одним базовим архітектурним проєктом. Наприклад, датовані 1935-1936 рр. дві прибуткові кам'яниці: одна на вул. Собеського (нині вул. Січових Стрільців, 15а), інша – на вул. Романовського (нині вул. Гаркуші, 11а). Неподалік від самого середмістя були створені нові вулиці, забудовані винятково затишними модерністськими будинками: вул. Висоцького (нині вул. Павлянка), вул. Шайнохи (нині вул. Донцова), вул. Заржеве (нині вул. Драгоманова), вул. Панська (нині вул. Купчинського).

Модерністські будівлі 1930-х років у Станіславові відзначаються досконало опрацьованими елементами декору: добре відполіроване дерево, кришталеве скло для засклення в'їзних брам, латунні ручки та клямки. Сходові клітки вилиті італійським «тераццо» – сумішшю води, цементу та піску. Його виготовленням славився Домініко Серафіні, який оселився в Станіславові після Першої світової війни й заснував компанію з виробництва бетону – «Першу крайову фабрику цементних виробів». Офіс фабрики, а також по сусідству дім власника з 1932 року розташовувався на вулиці Зарванській (нині Закінських, 18). Коване залізо для поручнів та ґрат виготовляли Пьотр Ярошевський (Перший художньо-будівельний чавуно-ливарний завод і Завод дротяних сіток, заснований у 1902 р.) та Ян Федоровський у залізоливарному цеху на вул. Домбровського, 20. Виробництвом архітектурних скульптур, яких у міжвоєнний період було небагато, займалася скульптурно-каменярська майстерня Мар'яна Антоняка. Її офіс містився навпроти католицького цвинтаря на вул. Сапєжинській, 69, адже майстерня спеціалізувалася на виготовленні цвинтарних скульптур та шліфуванні мармурових надгробних плит.

Окрім елітних архітектурних об’єктів, виконаних з використанням художніх елементів, в цей період з’явилося багато невеликих, скромніших кам'яниць, будинків і приватних котеджів, що масово зводилися за кредитні кошти БГК.

Фасади нових модерністських кам'яниць доповнили забудову престижної вулиці, що вела з центру міста до міського парку, яка спочатку називалася Липова, а з 1934 року – вул. Перацького (нині вул. Шевченка). Особливою родзинкою цієї вулиці та квінтесенцією модернізму перед Другою світовою війною вважається вілла родини Марґошесів: біла, гладко потинькована будівля з простими формами. Розташована в кінці вулиці, під номером 79, де вона переходить у центральну паркову алею, ця будівля найповніше втілює естетичні засади розкішного модерністського житла.

Вілла Марґошесів вирізняється індивідуальним, незвичним плануванням та високою якістю деталей. Будівлю формують вільно поєднані об’єми й площини: просторі тераси, великі вікна і гладкі стіни. Сувора геометрія кубістичного ризаліту контрастує з круглим отвором у композиції головного входу, який перегукується з металевими кільцями на брамі. Для оздоблення елементів і деталей використані дорогі матеріали: мармур, художнє скло, коштовні породи металу й дерева, а також новітні технології, спеціально розроблені світильники, каміни, двері, численні металеві елементи, що свідчить про прагнення до естетичної досконалості. Стіни вестибюля оздоблені чорно-білими мармуровими плитами. Внутрішні двері оснащені круглими віконницями, що нагадують елементи корабля. Камінна зала на другому поверсі оздоблена дерев'яними панелями, які ритмічно перериваються вертикальною послідовністю мармурових пілястр. Металева обробка камінних решіток гармонує з формою металевої люстри. Одну зі стін утворюють чотиристулкові двері, відкриваючись, камінний зал з'єднується з двома світлими кімнатами, утворюючи спільний простір з виходом на південну терасу.

Історія станиславівського модернізму розпочалася і символічно завершується творчістю видатного польського архітектора Богдана Лахерта. У 1937–1938 роках створено проєкт будівлі Головної пошти у Станіславові та здійснено його реалізацію. Гладкий прямокутник станиславівської пошти, з горизонтальними рядами вікон, піднятими на стовпах у вхідній зоні, з пласким дахом і вільним планом, відверто відсилає до відомих принципів модерністської архітектури, сформульованих піонером функціоналізму Ле Корбюзьє. Глуха рустикальна стіна, що оточувала пошту, широкою стрічкою оточувала білі мури офісної будівлі та позначала межу внутрішнього двору пошти, навколо якого розташовувалися гаражі, автобусний парк, склади й трансформатори та інші технічні приміщення, була візуальною відповіддю на усвідомлену необхідність зміцнення кордонів і підвищення обороноздатності.

Добре збережена модерністська архітектура, що виникала у міжвоєнний період, а фактично у 30-х роках ХХ століття, сформувала міський пейзаж, який і визначає сучасний образ міста та є невіддільною частиною ідентичності сучасного Івано-Франківська.