Модернізм прийшов до Станіславова досить рано. Одним з перших його проявів на території Станіславова можна вважати будівництво житлового будинку в 1928-1929 роках з ініціативи Військового житлового фонду. Це був проект, привезений зі столиці і розроблений групою двадцятирічних варшавських архітекторів: Богданом Лахертом, Влодзімєжем Вінклером та Юзефом Санайкою, обраний FKW для реалізації в Проект, спочатку призначений для Кракова, був прийнятий до реалізації в Станіславові та Ковелі. Житловий будинок для унтер-офіцерів, з його гладкими, пуристичними фасадами, надзвичайно сміливо і оригінально представив нову мінімалістичну тенденцію в Станіславові.

Вирішальне значення для розвитку станиславівського модернізму мала поява в місті молодого архітектора, випускника Львівської політехніки Станіслава Трели (1892-1950). Станіслав Вітольд Трела народився в селі Журавички біля Перемишля. Після складання іспитів на атестат зрілості у 1911 році вступив до Львівського університету, а з 1913 року - на будівельний факультет Львівської політехніки. З 1 серпня 1914 року служив в австро-угорській армії. Після війни продовжив навчання з 1921 року на архітектурному факультеті Львівської політехніки. Був учнем Тадеуша Обмінського, Вітольда Мінкевича, Владислава Дердацького та Яна Богуцького. У 1924 році отримав звання інженера-архітектора і вже в червні 1925 року виграв конкурс на проект костелу в Станіславові, після чого прийняв пропозицію посади в будівельному відділі Технічного управління міста Станіславова і оселився в місті.

Найважливішими модерністськими проектами Трели в Станіславові були: реалізація переможного проекту костелу Христа Царя, розпочата в 1926 р. Костел був побудований в районі Горка, на вулиці Волчинської, як тринефна базиліка з трансептом і куполом, з елементами так званого корабельного стилю; реконструкція театру ім. Монюшка (тепер філармонія) в 1928-1929 роках. Театру ім. Монюшка (тепер Філармонія), надавши йому кубічної форми із заокругленим кутом, прикрашеним довгим балконом, що знову ж таки натякає на так званий морський стиль; відбудова зруйнованої ратуші, призначеної для музею, бібліотеки та муніципального архіву, як найпомітнішої модерністської споруди в міському ландшафті.

Однією з перших місцевих модерністських будівель, збудованих на приватні інвестиції, можна назвати житловий будинок, збудований у 1929 році, в якому розмістилося архітектурне бюро Леона Ліппмана. Прямокутний корпус будинку на площі Міцкевича, 6 має великі, горизонтально витягнуті вікна, що підкреслюють горизонтальну послідовність композиції фасаду, в якому, окрім цього цілком модерністського прийому, присутні також класицистичні прикраси у вигляді рельєфного карнизу та зведених до мінімуму акротеріїв у металевих балюстрадах балконів.

Проривом, який сприяв розвитку нового стилю, став проект 1931 року під назвою "Нові будинки". Новими будинками називався житловий комплекс, спроектований Паулем Енгельманом (1891-1965) на замовлення родини Станіслава Лібермана. Частково завершений, він складався з кубістичних будинків з чистими, потинькованими фасадами, що стояли перпендикулярно до транспортних магістралей. У 1931 році журнал "Das Neue Frankfurt", що видавався у Франкфурті-на-Майні, на кількох сторінках вмістив матеріал про цей станиславівський проект.

Стилістичні зразки, випробувані на початку 1930-х років, переважали в архітектурі Станіславова в останні роки перед початком Другої світової війни. Їх називали модерністськими або функціоналістичними, а коли навмисно підкреслювали відсутність зв'язку з традицією - інтернаціональним стилем. Міжнародний вимір цього фрагменту архітектурної спадщини Другої Речі Посполитої на багатоетнічних прикордонних територіях східних воєводств мав особливий резонанс. Особливо в Покутті, де міське населення було переважно єврейським, а сільське - українським, мода на цей новий стиль впала на благодатний ґрунт. Станіславів, який у 1939 році мав населення понад 68 000 осіб і був другим за величиною містом у Східній Малопольщі після Львова. У ньому переважали євреї - 46% населення, поляки становили близько 36%, русини (українці) - 16% і близько 2% населення представляли інші національності.

Дві третини всіх білих комірців, службовців, вчителів і лікарів у місті були римо-католиками, тобто поляками. Вони переважно представляли державні установи. Натомість промисловість, торгівля та ремесла залишалися в руках українців та євреїв. Українці найчастіше займалися будівництвом, деревообробкою та металообробкою. Натомість архітектурними бюро в переважній більшості керували єврейські інженери та архітектори.

Як зазначалося вище, модернізм повністю розвинувся на цій території у другій половині 1930-х років. У Польщі того часу, після кризи початку 1930-х років, це був час економічного зростання і зміцнення злотого. У Станіславові це призвело до збільшення частки приватного капіталу на ринку нерухомості та загального покращення. Важливим фінансовим та організаційним механізмом активізації будівельного руху були дешеві кредити від Банку господарського краєвого (BGK), а їхнім оператором у місті був Комітет розвитку міста (KRM).

Модерністські будівлі, що з'явилися в той час, вирізнялися високою якістю виконання, вписувалися в навколишній контекст за масштабом і висотою, забезпечували комфорт для мешканців і сьогодні є впізнаваним "міжвоєнним" обличчям Станіславова часів Другої Речі Посполитої. Його базовим модулем стала форма куба і найбажаніші ознаки модерну - пласкі дахи, гладкі стіни без оздоблення і великі вікна, багато простору, повітря і світла. Він складається з невеликих, три-, іноді чотириповерхових таунхаусів і двоповерхових багатоквартирних будинків, розташованих у центрі або неподалік. Найбільші з них, розкішно оздоблені, залишаються затишними будинками, зазвичай на десять-дванадцять квартир, з одними сходами, без прибудов, зазвичай з компактним прямокутним планом, великими вікнами, ззовні вкритими ліпниною. Їхні підняті горища, що приховують конструкцію даху, візуально пов'язані з терасовими дахами.

Популярним рішенням було об'єднання кількох кубічних блоків у симетричну або асиметричну композицію. Часто повторюваними елементами були нависаючі еркери та ризаліти різних конфігурацій, що з'являлися перед фасадом, підкреслюючи симетрію чи асиметрію масиву будівлі, як на вул. Роґуського (нині Орлика, 1).

Кутові будинки, які були кульмінаційними точками вулиць, були найбільш помітними в послідовності забудови. Одним з перших урбаністичних акцентів, який надав центру міста ХІХ ст. виразно нового масштабу, був будинок на вул. Собеського (тепер Січових Стрільців, 29) на перехресті з вул. св. Йосифа. Цей сучасний житловий будинок був збудований у 1934 р. на замовлення Бернарда Харліка та Песі Гьонінгсберга на їхній власній земельній ділянці. Його заокруглений кутовий блок, фланкований смугами горизонтальних вікон і балконів, диференціювався вертикалями напівкруглих еркерів. Борух (Бендіт, Бруно, а згодом Бернард) Харлік (1899-194?), звичайний зубний лікар (зубний технік у стоматологічному закладі доктора Яросевича на вул. Сапєжинській, 15), який мав на утриманні сім'ю та матір, взявся за будівництво цілого будинку, отримавши невелику позику від Міського комітету розвитку. Поруч з кам'яницею Бернарда Харліка, утворюючи з нею єдиний ряд, у 1936-1938 рр. з'явився ще один модерністський будинок, збудований адвокатом д-ром Адольфом Дворським за проектом Йонаша Фоґеля. У другій половині 1930-х років з'явилося ще більше таких секцій. Вони зводилися групами у центральній частині міста, на місці руїн часів Першої світової війни, а також замінювали старі одноповерхові будівлі - як на вулиці Липовій (пізніше Пєрацького, тепер Шевченки).

Два модерністські кам'яниці із заокругленими кутами, що стояли одна проти одної, утворили так звану "браму бельведера", закриваючи променад вулиці Сапєжинської. З одного боку, від вулиці Казімєжовської, у 1936 р. був зведений будинок Маєра і Ружі Бертіш, який розпочав низку модерністських будівель на вулиці Бельведерській аж до перехрестя з вулицею Роґуцького. З іншого боку чотириповерховий прибутковий будинок, збудований у 1935-1937 роках сім'єю Мандлів. У 18 столітті на цьому місці стояв равелін - фортифікаційне укріплення трикутної форми Тисменицької брами. Після того, як укріплення були знесені, землю викупила родина Меллерів, яка у 19 столітті збудувала прибутковий будинок, в якому розмістився готель "Під Царським Орлом". Під час Першої світової війни готель (і весь квартал) був повністю зруйнований. Ділянку з руїнами купив Саломон Мандель, чия компанія "Саломон Мандель і сини Станіславів" у 1930-х роках розбагатіла на продажі металів для промисловості. Перила в новій будівлі, яка зараз перебуває в руїнах, були відлиті з дорогого і незвичного для дизайну інтер'єру матеріалу - алюмінію. Будівництво будинку було розпочато у 1935 році двома синами Саломона і Чаї Мандель: Доном Ізаком Манделем (1887-1942) і Йозефом Манделем (1888-1942?).

Прибутковий будинок Манделів є одним з найцікавіших творів міжвоєнної архітектури у Станіславі. Він відрізняється від будівель, створених за звичними шаблонами місцевого виробництва. Він є прикладом модернізму львівського кола. Це міг бути витвір будь-кого з львівських архітекторів.

Ще однією цікавою модерністською спорудою є будинок, де міститься офіс фірми "Грюнберг і Фогель", який архітектори збудували у 1938 р. на вул. Ґіллера (тепер вул. Гординського, 6а). Навпроти, на іншому боці вулиці Гіллера (тепер Гординського, 1), стояв триповерховий будинок Германа Ґрімінгера, спроектований Юліусом Фойерманом у 1936 році. Його фасад був оздоблений теракотовим розчином. Цей модний у той час благородний вид обробки каменю справедливо завоював серед професіоналів відмінну репутацію завдяки своїм якостям: зерна слюди, що містяться в ньому, забезпечують вентиляцію кладки. Вона вологостійка і, як показав час, довговічна, не кришиться і не обсипається, а через вісімдесят років все ще економить своїм власникам витрати на догляд. Грубі теракотові штукатурки, з домішками мінералів, різноманітних переливів, виблискують у сонячному світлі геометричними поверхнями на фасадах, подекуди лише прикрашених зубчастим фризом або видатним карнизом.

Були випадки забудови за єдиним базовим проектом. Наприклад, дві прибуткові кам'яниці: одна на вул. Собеського (тепер вул. Січових Стрільців, 15а), інша на вул. Романовського (тепер вул. Гаркуші, 11а), обидві датовані 1935-1936 рр. Неподалік від самого центру цілі щойно розмежовані вулиці були забудовані винятково затишними модерністськими будинками: Висоцького (тепер Павлянка), Шайнохи (тепер Донцова), Заржеве (тепер Драгоманова), Панська (тепер Купчинського).

Модерністські будівлі 1930-х років у Станіславові вирізнялися досконало опрацьованими деталями: добре відполіроване дерево, кришталеве скло для засклення в'їзних брам, латунні ручки та ручки. Сходи були викладені тераццо - сумішшю води, цементу та піску, італійською тераццо. Його прославив Домінік Серафіні, який оселився в Станіславові після Першої світової війни і заснував компанію з виробництва бетону - Першу національну фабрику цементних виробів. З 1932 року на вулиці Зарванській (тепер Закінських, 18) розташовувався офіс фабрики, а по сусідству - квартира власника. Коване залізо для перил та решіток виготовляли Пьотр Ярошевський (Перший художньо-будівельний чавуноливарний завод і завод дротяних сіток, заснований у 1902 р.) та Ян Федоровський у залізоливарному цеху на вул. Домбровського, 20. Виробництвом архітектурних скульптур, яких у міжвоєнний період було небагато, займалася скульптурно-каменярська майстерня Мар'яна Антоняка, офіс якої на вул. Сапєжинській, 69 знаходився навпроти католицького цвинтаря, оскільки основною продукцією майстерні була цвинтарна скульптура та шліфування мармурових плит для надгробків.

Окрім архітектурних споруд, виконаних "до блиску", з художніми елементами, в цей період було збудовано багато невеликих, скромніших кам'яниць, будинків і бунгало, у великій кількості, зведених на кредит BGK.

Фасади нових модерністських кам'яниць доповнили забудову престижної вулиці, що вела з центру міста до міського парку, яка спочатку називалася Липова, а з 1934 року - Пєрацького (тепер Шевченка). Особливою родзинкою цієї вулиці і квінтесенцією модернізму перед Другою світовою війною була вілла родини Марґошів: біла, гладко потинькована будівля з чіткими формами. Розташована в кінці вулиці, під номером 79, де вона переходить у центральну паркову алею, вілла Маргошів найповніше втілює естетичні ідеї розкішного модерністського будинку.

Вілла Маргошів вирізняється індивідуальним, незвичним плануванням та відмінною якістю деталей. Будівля складається з вільно з'єднаних об'ємів і поверхонь: просторих терас, великих вікон і гладких площин стін. Сувора геометрія кубістичного ризаліту контрастує з круглим отвором у композиції головного входу, якому відповідають металеві кільця воріт. Для оздоблення елементів і деталей використані дорогі матеріали: мармур, художнє скло, дорогі сорти металу і дерева, а також новітні технології, спеціально розроблені світильники, каміни, двері, численні металеві елементи, що свідчить про прагнення до естетичної досконалості. Стіни вестибюля оздоблені чорно-білими мармуровими панелями. Внутрішні двері оснащені круглими вікнами, що нагадують елементи корабля. Камінна зала на другому поверсі оздоблена дерев'яними панелями, які ритмічно перериваються вертикальною послідовністю мармурових пілястр. Металева обробка камінних решіток гармонує з формою металевої люстри. Одну зі стін утворюють чотиристулкові двері, відкриваючись, камінний зал з'єднується з двома світлими кімнатами, утворюючи спільний простір з виходом на південну терасу.

Історія станиславівського модернізму розпочалася і символічно завершується творчістю видатного польського архітектора Богдана Лахерта. У 1937-1938 роках було створено проект будівлі пошти у Станіславові та здійснено його реалізацію. Гладкий прямокутник станиславівської пошти, з горизонтальними стрічками вікон, піднятими на стовпах у вхідній зоні, з пласким дахом і вільним планом, відверто відсилає до відомих принципів модерністської архітектури, сформульованих піонером функціоналізму Ле Корбюзьє. Глуха рустикальна стіна, що оточувала пошту, широкою стрічкою оточувала біле тіло офісної будівлі і позначала межу внутрішнього двору пошти, навколо якого розташовувалися гаражі, автобусний парк, склади і трансформатори та інші технічні приміщення, була візуальною відповіддю на усвідомлену необхідність зміцнення кордонів і підвищення обороноздатності.

Добре збережена модерністська архітектура, сформована у міжвоєнний період, а фактично у 1930-х роках, сформувала міську тканину, яка визначила сучасний образ міста і стала невід'ємною частиною ідентичності сучасного Івано-Франківська.