Тернопіль – це розташоване на Поділлі місто з багатою історією, яка глибоко вписана в минуле Речі Посполитої. Від часу заснування у 1540 році гетьманом Яном Амором Тарновським (1488–1561 рр.) воно було одним із ключових адміністративно-культурних центрів на східних окраїнах держави. Сьогодні про польську спадщину міста нагадують численні пам’ятки.

Тернопільський замок

Замок у Тернополі, розташований на південній околиці старого міста, над річкою Серет, є одним з найдавніших і найбільш символічних пам’яток. Його історія сягає початків самого Тернополя. Замок був зведений у 1540–1548 роках великим коронним гетьманом Яном Тарновським як елемент оборонної лінії південно-східних рубежів давньої Речі Посполитої. Він виконував як військові, так і представницькі функції, ставши початком майбутнього міста, заснованого в 1540 році королем Сигізмундом I Старим.

Спершу замок складався з укріпленого комплексу, оточеного земляними валами, ровом і дерев’яними палісадами, а також з кам’яного двору. Оточений заплавами Серету, він становив важкодоступну фортифікацію, особливо під час татарських нападів. Фортеця мала також економічне значення – поруч виникли млини й броварні, а також влаштовувалися ярмарки. Із заснуванням міста замок природно став його адміністративним центром і символом влади роду Тарновських.

У XVII столітті, за часів панування наступних власників (зокрема Замойських і Собеських), замок поступово розбудовували, перетворюючи його з суто військової фортеці на резиденцію типу palazzo in fortezza. Водночас він не втрачав своєї оборонної функції. Замок неодноразово зазнавав нападів та руйнувань, зокрема козацькими підрозділами під час повстання Хмельницького, а також численних навал турецьких і татарських військ.

Після першого поділу Речі Посполитої й приєднання Тернополя до Австрійської імперії замок втратив військове значення. У XVIII й XIX століттях його використовували як військові склади, згодом частину споруд було розібрано або перебудовано. Замок почав занепадати, однак його залишки – мури, підвали та фрагменти бастіонів – й надалі домінували в панорамі південного берега Серету.

У міжвоєнний період – під час Другої Речі Посполитої – робилися спроби адаптації руїн до рекреаційних потреб. Тут діяв зокрема ресторан, а прилегла територія стала популярним місцем прогулянок та зустрічей мешканців міста. Водночас замок продовжував існувати в локальній пам’яті як символ заснування міста та матеріальна згадка про велич минулої Речі Посполитої.

Під час Другої світової війни й після її завершення замок зазнав подальшої руйнації. Частину мурів розібрали, інші – перебудували без збереження історичної автентики. У 1950–1960-х роках у руїнах замку влаштували ресторан та господарські приміщення, що вимагало повної перебудови інтер’єру. Ця адаптація знищила більшість оригінальних архітектурних рис.

Сьогодні, попри значні перебудови, замок зберіг рештки колишніх оборонних структур, зокрема фундаменти бастіонів і фрагменти підвальних мурів.

Колишній домініканський костел

Одним із найважливіших матеріальних свідчень польської присутності в Тернополі є колишній монастир і костел чернечого Ордену домініканців, зведеного на честь св. Вінсента Ферера та св. Яцека Одровонжа. Його засновано в 1749–1779 роках за кошти великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького (1673–1751 рр.) – одного з найвизначніших представників магнатської еліти XVIII століття, який таким чином не лише підтримував орден домініканців, а й утверджував свою позицію мецената культури та релігії в Речі Посполитій.

Монументальний храм, що розташовувався поблизу колишнього центру міста, ймовірно, спроєктував Авґуст Мошинський (1731–1786) – архітектор, пов’язаний із королівським двором, син ґостинінського старости Яна Кантія Мошинського та його дружини Фридерики Авґусти з графів Козелів – позашлюбної дочки польського короля Авґуста ІІ Сильного. Будівля вирізняється оригінальним, овальним планом і бароковим фасадом із двома вежами, що надає їй величного вигляду та відображає впливи зрілого бароко і рококо.

Інтер’єр костелу отримав багате мальовниче й скульптурне оздоблення. У 1777 році поліхромію виконав видатний львівський маляр Станіслав Строїнський (1719–1802 рр.) – автор численних сакральних декорацій на теренах Малопольщі та на південно-східних землях колишньої Речі Посполитої. Завдяки його роботі інтер’єр храму набув цілісної іконографічної програми, що підкреслювала харизму домініканського ордену та роль святого Яцека як апостола Русі.

Після Другої світової війни, внаслідок зміни кордонів і репресій щодо Католицької церкви, радянська влада храм закрила. З 1959 року в його приміщенні розміщувався склад картин, що належали обласним музеям, а колишній монастир було перетворено на обласний архів. Значна частина первісного інтер’єру й оснащення зазнала руйнування або була розпорошена. Однак саму будівлю вдалося зберегти майже в незмінному вигляді.

Після розпаду СРСР костел було передано греко-католикам, і нині він виконує функцію катедрального собору Української греко-католицької церкви. Попри зміну конфесійної приналежності та призначення, це один із найвпізнаваніших архітектурних пам’яток Тернополя.

Освітній осередок

Тернопіль був одним із найважливіших освітніх центрів Галичини, а його шкільна система відображала багатокультурний характер міста та складну політичну історію регіону. У місті діяло багато польських навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні місцевих інтелектуальних і культурних еліт. Всупереч воєнним руйнуванням та політичній трансформації, їхня спадщина досі відчутна в міському просторі й локальній пам’яті.

Однією з найстаріших шкіл було I Державне гімназійне училище, засноване у 1820 році як єзуїтська школа. Воно містилося на сучасній вулиці Сагайдачного (раніше – вулиця 3 Травня), позаду домініканського костелу, і протягом тривалого часу залишалося головним середнім навчальним закладом у місті. Будівля школи була знищена під час Другої світової війни.

Важливим освітнім осередком у Тернополі стало також II Державне гімназійне училище імені Юліуша Словацького, створене у 1905 році. Рішення про його відкриття було відповіддю на стрімкий розвиток міста та переповнення вже наявних освітніх установ. Уже в навчальному році 1905/1906 розпочалася підготовка до відкриття нового гімназійного закладу, а в лютому 1906 року магістрат придбав земельну ділянку між тодішніми вулицями Костюшка та Свєнтоянською під будівництво нового корпусу. Роботи почалися оперативно, і вже 18 листопада 1911 року відбулося урочисте посвячення нової будівлі. Мешканці Тернополя з гордістю говорили про школу, яка прикрасила місто й надала йому європейського вигляду.

Під час Першої світової війни діяльність школи було перервано – в її стінах розмістили військовий шпиталь і казарми для солдатів. З листопада 1918 року й до червня 1919 року будівля слугувала резиденцією Уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Після повернення Тернополя під польський контроль, 20 вересня 1919 року, 392 учні розпочали новий навчальний рік. У 1935 році Міністерство віросповідань і публічної освіти офіційно надало школі ім’я Юліуша Словацького.

Після захоплення міста Червоною армією у 1939 році в приміщенні школи почала діяти радянська освітня установа. Попри серйозні пошкодження в 1944 році, будівля вціліла – по завершенні війни тут і надалі функціонувала середня школа. Нині в цьому приміщенні розташовується Тернопільська спеціалізована школа №4, яка продовжує традиції закладу; в її стінах діє кімната пам’яті Юліуша Словацького.

Ще одним навчальним закладом Тернополя, який заслуговує на увагу, була III Гімназія імені Миколая Коперника, що діяла як реальна школа з акцентом на математично-природничі та технічні дисципліни. Заснована у 1855 році як австрійська установа з німецькою мовою викладання, після 1867 року вона здебільшого перейшла на польську. Будівля гімназії, розташована на сучасній вулиці Коперника, збереглася донині та є свідченням безперервності освітньої традиції міста.

У Тернополі також діяли школи для дівчат. Однією з них була Відділова школа св. Ядвіги, що містилася на колишній вулиці Кам’яній. Нею керували жіночі чернечі згромадження за підтримки місцевого католицького середовища. Заклад готував дівчат до професії вчительок, урядовиць і громадських діячок, відповідно до духу епохи.

Варто згадати також про так зване Італійське подвір’я, збудоване у 1893 році. Цей комплекс слугував головним приміщенням бурси та бібліотеки Польського товариства – організації, завданням якої була освітня підтримка польської молоді. Даний осередок був місцем активного культурного життя, зустрічей і патріотичної діяльності, а також важливим для збереження національної ідентичності в багатоетнічному Тернополі.

Усі ці заклади – чоловічі гімназії, жіночі школи, допомогові інституції та освітні товариства – свідчать про високий рівень організаційної культури та амбіції польського середовища в Тернополі. Українські історичні та освітні джерела сьогодні підкреслюють їхнє значення не лише як частини польського минулого, але й як важливої складової культурної спадщини всього міста. Завдяки збереженим будівлям і дослідженням місцевих істориків можливо відтворити цей багатошаровий освітній ландшафт Тернополя – міста, яке протягом десятиліть формувало покоління учнів різних національностей, мов і віросповідань.

Незалежно від розвитку польських шкіл, у Тернополі існувала також освітня інфраструктура, пов’язана з іншими національними спільнотами. У 1898–1920 роках діяла Тернопільська державна українська гімназія з класичним профілем навчання, яка мала велике значення для формування української інтелігенції. Тернопіль був також важливим центром єврейської освіти: ще у 1788 році тут було засновано школу з німецькою мовою викладання, започатковану Н. Г. Гомбергом (існувала до 1806 року). У міжвоєнний період найбільшим єврейським навчальним закладом була школа імені І. Перла, у якій навчалося близько 500 учнів. Також діяли єврейські школи з викладанням на івриті, які утримували товариства «Тарбут» і «Мізрахі», освітня установа «Талмуд-Тора», а також два приватні гімназії. Цей багатомовний і багатоконфесійний освітній ландшафт є красномовним свідченням соціальної різноманітності довоєнного Тернополя.

Світські будівлі

Окрім храмів і навчальних закладів, важливим свідченням польської спадщини в Тернополі є світські будівлі громадського та суспільного призначення. Зведені в період австрійського панування та в часи Другої Речі Посполитої, вони й досі формують історичний центр міста. Ці споруди виконували адміністративні, судові, фінансові й соціальні функції, а також були простором повсякденного життя мешканців.

Міська ощадна каса – репрезентативна будівля в центрі міста, на колишній вулиці 3 Травня, слугувала символом економічного розвитку Тернополя в міжвоєнний період. Будинок із монументальним фасадом, зведений у 1920-х роках, призначався для сучасної фінансової установи, що обслуговувала мешканців міста та регіону.

Офіцерське казино (Дім вояка) на вулиці Сенкевича (нині вул. Степана Бандери) було місцем зустрічей тернопільського гарнізону та місцевих військових і патріотичних середовищ. У будівлі містилися глядацька зала, бібліотека й офіцерський клуб. Тут проводили урочистості, концерти, зібрання та бали.

Микулинецький цвинтар

Микулинецький цвинтар у Тернополі є одним із найважливіших матеріальних свідчень польської спадщини в регіоні. Його історія відображає як етапи розвитку некрополя, так і долю польської громади від часів Австро-Угорщини до буремного міжвоєнного періоду. Найдавніші надгробки розташовані в четвертому секторі. У другій половині XIX століття поховання почали зміщувати в напрямку каплиці, розширюючи цвинтар на третій, п’ятий і шостий сектори. У 80-х роках XIX ст. почали ховати померлих також на периферії кладовища. У міжвоєнний період повторно використовували старі могили та околиці цвинтаря (одинадцятий і дванадцятий сектори), які призначалися переважно для бідніших мешканців; заможних тернополян ховали в центральній частині.

У єзуїтському секторі найстаріше поховання датоване 1841 роком, а навколо пам’ятника настоятеля тернопільського колегіуму розміщені надгробки інших ченців. Втрачені плити, що було зумовлено з періодом ліквідації ордену, вдалося відновити у 1886 році. У міжвоєнний період кладовище стало місцем загострення міжнаціональної напруги. Тут були поховані, зокрема, члени Польської військової організації (пол. Polska Organizacja Wojskowa, POW) Єжи Дмитрув і Рудольф Попель. Їхня могила з 1925 року стала осередком патріотичних маніфестацій, які нерідко мали виразний антиукраїнський характер. Це призводило до контрманіфестацій, сутичок і випадків вандалізму - сліди тих подій помітні й досі. Попри численні руйнування, Микулинецький цвинтар залишається важливим свідченням присутності та пам’яті про поляків у Тернополі.

На цвинтарі також розташований курган на честь жертв НКВС.

Втрачена спадщина

Ще одним слідом польської присутності був нині неіснуючий костел Матері Божої Неустанної Помочі, збудований у 1903–1908 роках за проєктом Теодора Тальовського. Це був неоготичний парафіяльний храм, що стояв у центрі Тернополя; у 1954 році його зруйнувала радянська влада. На його місці збудовано Центральний універмаг. У центрі міста також розташовувався єзуїтський костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (1899–1901), знищений після війни і перетворений на швейну фабрику. Сьогодні важко впізнати в ньому колишню святиню.

Тернопіль був також місцем активного культу маршалка Юзефа Пілсудського. У 1935 році, за участі воєводи Альфреда Білика, в Державній жіночій гімназії відкрито бюст Пілсудського авторства Леона Зємського. Того ж року, 11 листопада, встановлено монументальний кінний пам’ятник Маршалкові (проєкт: Аполінарій Гловінський, оздоблення: інженер Лаврентій Дайчак) з написом: «Вождю Нації – Подільська земля». Пам’ятник знищила Червона армія у 1939 році. У місті також був пам’ятник Адаму Міцкевичу.

Будівля товариства «Сокіл» на вулиці Сокола (нині вул. Тарновського) виконувала спортивну, виховну та патріотичну функцію. Тут відбувалися гімнастичні вправи, театральні вистави, лекції й національні урочистості. Товариство «Сокіл» відігравало важливу функцію у формуванні громадянської та національної ідентичності тернополян.

Староство на вулиці Міцкевича виконувало ключову функцію в управлінні повітом - у цій будівлі працював повітовий староста.

Будівля Воєводського управління, розташована на тодішній площі Собеського (нині Театральна площа), була центром воєводської влади в часи Другої Речі Посполитої. Зруйнована під час Другої світової війни, вона не збереглася до наших днів.

Польський дім (також відомий як Народний дім або Дім польських товариств) був осередком суспільних, культурних і освітніх організацій. У ньому діяли бібліотека, лекційна зала, аматорський театр і офіси різноманітних об’єднань. Це було справжнє серце польського громадського життя – місце зустрічей, дискусій і формування спільноти.

Ратуша й забудова навколо ринку – хоча й належали до загальнодоступних інституцій багатонаціонального Тернополя, у міжвоєнні роки залишалися центром польського суспільного життя. У їхньому оточенні діяли польські банки, адвокатські канцелярії, редакції газет, друкарні та торгівельні товариства, які разом творили образ модерного міста.

Окружний суд на вулиці Ягеллонській (нині вул. Шевченка) був однією з найрепрезентативніших громадських споруд початку XX століття. Зведений у неокласичному стилі, він виконував функцію судової установи для всього тернопільського регіону.

У цьому тексті перелічено, звісно, лише частину будівель, що творили багатонаціональний і складний характер міського простору Тернополя, де польські сліди перепліталися з українськими, єврейськими, німецькими та вірменськими.