Навесні 1940 року, під прикриттям хаосу Другої світової війни, за рішенням вищого керівництва Радянського Союзу було вбито майже 22 000 громадян Другої Речі Посполитої – офіцерів Війська Польського, поліцейських, чиновників, представників духовенства та інтелігенції. Застрелені в потилицю та поховані в братських могилах у Катині, Харкові, Мідному та Биківні, вони стали жертвами злочину, який десятиліттями приховувався за завісою брехні. У Польській Народній Республіці за правду карали репресіями – саме тому перші пам’ятники та меморіальні дошки в пам’ять про Катинський розстріл встановлювалися за межами Польщі.

Не лише пам’ятники – спектр пам’яті

Пам’ять про Катинський розстріл вшановується у понад 130 місцях по всьому світу. Більшість пам’ятників мають форми чітко історичного походження – часто, на кшталт Меморіалу створеного Анджеєм Пітинським в Джерсі-Сіті або «вічного вогню» у Балтиморі, які привертають увагу своєю величчю та мистецькою формою. Однак пам’ять про Катинь увічнюють не лише пам’ятники, яких відносно небагато (тільки 13), але й меморіальні таблиці, яких налічується близько 40, а також пам’ятні знаки у вигляді валунів, хрестів, так званих катинських хрестів, дубових садів пам’яті й навіть вітражів, картин, барельєфів чи урн із землею з ям смерті. Спільним для всіх цих форм є не стільки їх вигляд, скільки послання – спротив забуттю та брехні, вираження пам’яті жертвам, які десятиліттями не могли бути офіційно вшановані на батьківщині.

Історично найбільше меморіалів споруджено у Великій Британії та США, але в період після 1990 року найбільше їх з’явилося в Литві, а після 2010 року – в Угорщині. Поодинокі пам’ятники знаходяться в Аргентині, Австралії, Франції, Канаді, Новій Зеландії, Україні, Росії, Австрії, Чехії, Південній Африці та інших країнах. Меморіали та інші пам’ятні знаки встановлювалися всупереч політичному тиску, який панував в ті часи. Деякі з них мали монументальний характер, інші – символічний, на кшталт меморіальної таблиці в парку, дубів пам’яті або хрестів. Усі вони, однак, несли одне й те саме послання: «Якщо я забуду їх, ти, Боже, забудь мене», як проголошує цитата з Міцкевича на меморіалі в Балтиморі. В останні роки не спостерігається зведення нових меморіалів.

Історія вшанування пам’яті про Катинський розстріл за межами Польщі свідчить про динамічний і складний процес формування транснаціональної колективної пам’яті. Протягом 25 років ці форми створювалися у мінливих історичних, політичних і культурних контекстах, виконуючи компенсаторну функцію за відсутності можливостей для комеморації на батьківщині. Їх поширення, хронологія і форма свідчать про те, що пам’ять про Катинь була не тільки результатом природної потреби виразу скорботи, а й соціального опору цензурі, інструментом історичної політики та простором для вираження ідентичності емігрантських спільнот.

Лондон і Стокгольм: конкуренція за перший голос правди

У середині 1970-х років можна було спостерігати певне суперництво за те, хто першим встановить пам’ятник присвячений Катинському розстрілу. Перші два меморіали, Стокгольмський і Лондонський, з’явилися завдяки відданості польської діаспори, які попри відсутність прихильності, а іноді навіть всупереч дипломатичному й, частково, суспільному та церковному опору, взяли на себе весь тягар створення меморіалів.

У Швеції, нейтральній і незалежній країні, перешкодою стала політична обережність і ментальність неучасті. Церква також відмовилася від участі, прикриваючись нормативними актами та аполітичністю. У Великій Британії, яка була історичним союзником Польщі, спостерігалася більша свобода дій, але й величезний дипломатичний тиск з боку СРСР, який підтримували представники Польської Народної Республіки. Попри це, зусилля зі спорудження пам’ятника в Лондоні беруть свій початок з 1971 року. Ініціатива пройшла довгий шлях – від першого проєкту майора Р. Круліковського, через створення Комітету зі спорудження Катинського пам’ятника на чолі з лордом Барнбі, аж до подолання численних юридичних і політичних перепон. Зокрема, було відмовлено у дозволі на його будівництво біля костелу Святого Луки мотивуючи це «турботою про спокій померлих», хоча насправді це була акція блокування, інспірована радянською владою.

Зрештою було обрано місце на кладовищі Ганнерсбері, де поховані інші видатні польські емігранти, зокрема генерал Юзеф Галлер. Меморіал вдалося встановити завдяки наполегливості польської діаспори, збору коштів у Великій Британії, США та Канаді, а також підтримці британців, зокрема письменника Луїса ФіцГіббона, членів Палати громад Вінстона С. Черчилля (онука британського прем’єр-міністра) та Ейрі Ніва. Попри сильний дипломатичний тиск і навіть протести з боку посольств Польської Народної Республіки та СРСР, пам’ятник урочисто відкрито 18 вересня 1976 року. Церемонія за участі почесної варти зібрала багатотисячний натовп та представників численних закордонних делегацій. Пам’ятник у формі обеліска з орлом і вінком з колючого дроту та написом «Катинь 1940» був освячений душпастирем польської діаспори та еміграції – єпископом Владиславом Рубіном, у супроводі еміграційних очільників православної церкви та євангелічно-аугсбурзької церкви, а також голови Союзу єврейських ветеранів. Пізніше монумент було оздоблено Срібним Хрестом ордену «Virtuti Militari».

Однак завдяки рішучості та завзятості організаторів, саме меморіал у Стокгольмі у поспіху та без розголосу відкрили 16 листопада 1975 року – тобто раніше, ніж планувалося відкриття лондонського монумента. Таким чином, Стокгольм випередив Лондон, хоча пам’ятник й був встановлений у приватному дворі, а не в публічному місці. Попри цю символічну «перемогу», обидва пам’ятники стали піонерськими актами громадського спротиву радянському перекручуванню історії та початком європейської боротьби за правду про Катинь.

Натомість перший пам’ятник у повністю відкритому публічному просторі з’явився в Йоганнесбурзі, Південно-Африканська Республіка. Встановлений у 1981 році, він складається з двох плит з червоного граніту, тінь яких утворює символічний хрест, адже відповідно до місцевих законів, що забороняють релігійні символи, його не могли розмістити безпосередньо на монументі. Сюди також всипали землю з Катині, Варшави та Юзефова. Додаткові таблиці вшановують південноафриканських пілотів, які підтримували Варшавське повстання.

Для повноти картини варто згадати, що перші меморіальні таблиці були встановлені у Франції, на кладовищі Монморансі біля Парижа (1965 р.) і в англійському Лестері (1966 р.). У Шотландії пам’ятник у вигляді валуна поставили у 1978 році, але перед тим, ще у 1976 році, у Перті на місцевому кладовищі, де спочивали польські солдати, було встановлено невелику табличку з написом «KATYŃ 1940». Втім, місцева влада її швидко прибрала, побоюючись політичного скандалу.

Про лондонські меморіали також можна прочитати в цій статті.

Між пам’яттю і тишею: художня форма Польського військового кладовища у Биківні

На околиці Києва, серед мовчазних дерев Биківнянського лісу, є місце, яке десятиліттями приховувало правду про одну з багатьох сторінок сталінських репресій. Хоча німецькі окупанти виявили масові поховання ще в 1941 році, Биківня ніколи так і не стала символом, як Катинь. Роками комуністична влада СРСР ретельно приховувала масштаби злочину, створюючи фальшивий наратив про жертви «фашистських окупантів». Лише у ХХІ столітті стало можливим гідно вшанувати пам’ять похованих там осіб – у тому числі 3435 поляків, вбитих НКВС у 1940 році. Мистецький проєкт Марека Модерау та Роберта Гловацького відіграв ключову роль у створенні цього місця пам’яті.

На відміну від пам’ятників у Катині чи Харкові, художня форма Польського військового кладовища у Биківні не випромінює драматизму. Як підкреслює сам творець Марек Модерау, проєкт покликаний заспокоїти емоції, а не посилити їх:

«Якщо ті, інші комеморації підсилювали трагедію, то наша [...] якби покликана заспокоювати».

У цьому сенсі художня форма національного історико-меморіального заповідника стає медитативним ландшафтом, а не шоком. Це меморіал, який не кричить, а радше запрошує до роздумів і внутрішнього зосередження.

Головним елементом заповідника є Вівтарна стіна, виконана зі світлого каменю. Її мінімалістична форма і необробленість матеріалу контрастують з природним оточенням, але не домінують над ним. Стіна позбавлена сакральної функції в буквальному сенсі, але символічно замикає простір кладовища, створюючи точку споглядання – ніби формуючи символічну межу між світом живих і пам’яттю про померлих. Тут немає пафосу чи величних фігур – натомість вражає чистота форми, світло, що відбивається від поверхні каменю, та шелест листя з навколишнього лісу. Це простір, який не нав’язує реакцію, але залишає місце для індивідуального переживання.

Проєкт Модерау можна інтерпретувати як жест проти бруталізації пам’яті. Меморіал у Биківні розповідає історію смерті не за допомогою експресивної фігурації, а через відмову від зображення смерті. У цьому він протистоїть традиційній мартирологічній іконографії – тут немає стриманих силуетів, немає ширяння орла чи драматичних написів. Натомість присутній простір, ритм, гармонія. Облаштування більше нагадує паркове чи садове подвір’я, що не залишилося не підмічено відвідувачами:

«[...] Я десь чув, що це місце у своїй основі є парком».

Це свідомий мистецький прийом – архітектура пам’яті, яка вписується в ландшафт, вступаючи з ним у діалог, а не порушуючи його. На відміну від монументальних скульптур, Биківнянський меморіал функціонує як простір внутрішнього спокою, примирення з болем і рефлексії над історією.

Додаткового виміру цьому проєкту надає період його виконання та політичний контекст. У 1988 році тут було встановлено пам’ятник з написом, який проголошував, що жертви загинули «від рук фашистських окупантів». Лише зі зміною політичного режиму та подальших археологічних розкопок вдалося створити меморіальний заповідник, де мистецька форма може говорити правду без крику. Модерау і Гловацький шукали не видовища, а символічного завершення – місця, де жертви нарешті матимуть змогу «спочити» не лише фізично, але й символічно, а відвідувачі відчути естетику жалоби без відлуння страждань.

Пам’ятник у Биківні – це цікавий приклад сучасного мистецтва пам’яті, яке, відмовляючись від буквальності, набуває сили через тишу. В епоху, перевантажену візуальними та емоційними подразниками, цей проєкт пропонує зовсім інший підхід: співпереживання через простоту. Це меморіал не стільки смерті, скільки тривалості та присутності – стриманий, рефлексивний, гідний. І, можливо, саме в цій ненав’язливій формі криється його найбільша сила.

Більше про місця пам’яті, пов’язані з Катинським розстрілом, включно зі списком вбитих, можна знайти в статті у каталозі полоніків.

Польське військове кладовище жертв Катинського розстрілу в Биківні

Експресія болю: Джерсі-Сіті та скульптура мучеництва

У Дойлстауні (штат Пенсильванія) на території Санктуарію Матері Божої Ченстоховської, Анджей Пітинський у 1988 році реалізував пам’ятник Меснику (Avenger) – гусару, що стоїть на колінах з мечем у руках. Це місце поєднує релігійну святість із національною, набуваючи значення санктуарію національної пам’яті польської діаспори в Америці. Хоча меморіал у своїй основі вшановує пам’ять польських солдатів, його центральна табличка з цитатою з Доповіді комісії К. Маддена (слідчої комісії Конгресу США з розслідування Катинського розстрілу) робить його також потужним катинським пам’ятником.

На набережній річки Гудзон, з видом на нью-йоркський Мангеттен, стоїть пам’ятник, який неможливо не помітити. Його автором також є Анджей Пітинський. Це найсуперечливіша і водночас найвпізнаваніша робота митця. Він являє собою відлиту з бронзи фігуру польського офіцера з кляпом у роті, зв’язаними руками й тілом, що наскрізь простромлене багнетом радянської гвинтівки. Пам’ятник, висотою понад десять метрів, стоїть на гранітному постаменті, в якому засипана земля з Катинського лісу. Це естетика епатажу – фігура в агонії, застигла в драматичному, майже театральному, жесті смерті.

«Думаю, що в моїй композиції є щось від розп’яття Христа, – каже Пітинський. – Це не лише символ Катинського розстрілу, але й символ відродженої Польщі [...]. Наслідок ганебного пакту двох злочинців – Гітлера і Сталіна [...]».

Ініціатива встановлення пам’ятника була значною мірою народною: вона виникла з потреби вшанувати пам’ять близьких і побратимів по зброї та бажання розповісти правду про цей злочин. У 1986 році польська діаспора в Нью-Джерсі розпочала офіційні зусилля зі створення меморіалу, присвяченого Катинському розстрілу. Після Другої світової війни саме в Джерсі-Сіті та загалом в штаті Нью-Джерсі оселилися тисячі польських біженців. У 1991 році, після кількох років підготовки та збору коштів, монумент було відкрито на Exchange Place – площі, що має важливе транспортне та символічне значення. Скульптура, хоч і відноситься до реалій одного з найбільших злочинів ХХ століття, від самого початку виходила за рамки простого військового меморіалу. Катинь як символ зради та замовчаного злочину став метафорою долі Польщі у XX столітті – зрадженої, приниженої, пораненої. А сам пам’ятник, візуально виражаючи момент смерті, апелює не лише до конкретних жертв, але й до цілого народу, до колективної пам’яті, травми та ідентичності поляків на еміграції. Він став найвідомішим у світі вшануванням пам’яті Катинського злочину.

Скульптуру Пітинського відразу оцінили як місцева громада, так і гості з Польщі – її відвідували президенти, дипломати та учасники ювілейних урочистостей. З часом пам’ятник також отримав додатковий вимір – на постаменті було встановлено меморіальну дошку, присвячену жертвам терактів 11 вересня 2001 року, драма яких розігрувалася на тлі палаючих веж World Trade Center, що видніли на горизонті з Джерсі-Сіті. Меморіал у Джерсі-Сіті не просто вшановує пам’ять – він розповідає, він кричить, він пробуджує пам’ять через біль і жах. Пам’ятник має як політичний, так і суспільний характер, адже будучи встановленим у центрі мегаполіса, його помічають, він викликає реакцію.

Від самого початку пам’ятник викликав емоції. Для одних він є прикладом «моторошного реалізму», для інших – зразком відваги у показі травми. Дехто вважав, що така буквальна, брутальна форма не вписується в публічний простір великого міста, де гуляють сім’ї з дітьми. Інші стверджували, що саме драматизм зображення нагадує нам про жах війни та злочинів, а його мета не «прикрашати», а пам’ятати.

З естетичної точки зору, скульптура представляє монументальний гіперреалізм з елементами експресіонізму. В епоху, коли мистецтво часто тяжіє до мінімалізму, витонченості та абстракції, Пітинський робить ставку на пафос, драматизм і реалізм. Це можна назвати «антимодерною» естетикою – даниною формі, яка мала шокувати, пробуджувати свідомість і змушувати до рефлексії.

Сучасні критики називають його прикладом «макабричного реалізму» – суворого, такого, що не залишає простору для інтерпретації. Його форма анахронічна – скульптура не «розмовляє» сучасною візуальною мовою, натомість повертається до кодів монументалізму ХІХ століття. З іншого боку – саме ця форма робить скульптуру впізнаваною, вражаючою й такою, яку важко сплутати з будь-яким іншим пам’ятником. У світлі досліджень колективної пам’яті та політики пам’яті Катинський монумент в Джерсі-Сіті стає не лише мистецьким артефактом, але й текстуальним знаком колективної ідентичності – пам’ятником не лише жертвам репресій, але й польській діаспорі, еміграції, народові, який розповідає світові про власні страждання. Як сказав сам митець:

«Це не лише символ смерті молодого офіцера, але й знищення цілого покоління польської молоді. Наслідок ганебного пакту двох злочинців – Гітлера і Сталіна, союзу двох ідеологій – фашизму та комунізму».

Таке ідеологічне навантаження може сприйматися як надто однобічне, що просякнуте національним пафосом. Пам’ятник не залишає простору для двозначності – він  промовляє чітко й голосно. Для одних – це його сила, а для інших – обмеження.

Дискусія про пам’ятник також перенеслася й до інтернету. На локальних форумах, присвячених Джерсі-Сіті, на платформі «Reddit» з’явилися дописи, які показують, що пам’ятник є об’єктом, який викликає сильний резонанс у суспільному просторі – не тільки як витвір мистецтва, але і як носій історичної пам’яті та символ громадянських цінностей. Багато коментаторів висловлюють повагу до виразної форми скульптури та її послання. Як написав один із користувачів:

«Це зворушливий, суровий витвір мистецтва, який додає унікального характеру набережній Джерсі-Сіті».

Також було відзначено просвітницьке значення пам’ятника:

«Чимало людей не усвідомлює, що СРСР також вчиняв злочини проти Польщі під час Другої світової війни – це були не лише нацисти».

Лунали голоси захвату сміливою символікою:

«Графічна і брутальна форма пам’ятника нагадує нам, що війна – це не лише історія великих битв, але й людських страждань».

Для деяких учасників форуму пам’ятник також став елементом, який збагатив естетику і значення міського простору:

«Ця територія була б нуднішою без цього пам’ятника – я радий, що він стоїть там, де йому й належить бути».

Кілька користувачів вказували, що мистецтво не обов’язково повинно безпосередньо відноситися до місця, де воно розташоване:

«Люди кажуть, що пам’ятник не пасує до Джерсі-Сіті, але мистецтво не обов’язково пов’язане з місцем. Це б не мало сенсу».

На тлі суперечок навколо планів перенесення статуї лунали емоційні заяви:

«Я був розлючений, коли Фулоп захотів її прибрати - ймовірно, за вказівкою забудовників. Який сором!».

Не забракло і більш розважливих коментарів:

«Як нащадок польських емігрантів, я вважаю, що цей пам’ятник є нагадуванням про те, наскільки жахливою є війна – і що ми не повинні про це забувати».

І нарешті - серед тих, хто має польське походження – переважали гордість і відданість:

«Я поляк, який народився в Джерсі-Сіті. Я люблю цей пам’ятник. Він прекрасний, хоча і трагічний. Якщо його і треба перенести, то тільки в гідне й помітне місце».

У 2018 році розгорівся конфлікт, що переріс у міжнародну дипломатичну суперечку. Мер Джерсі-Сіті Стівен Фулоп оголосив про план перетворення Exchange Place на сучасний набережний парк, який передбачав тимчасовий демонтаж пам’ятника та перенесення його на нове місце. Це рішення викликало різкий протест серед польської діаспори, яка сприйняла цей план як спробу стерти пам’ять і знехтувати спадщиною.

Протести швидко загострилися – втрутився посол Польщі, а польські політики звинуватили владу Джерсі-Сіті в неповазі до жертв комуністичних репресій. Фулоп відповів так само різко, звинувативши одного з польських сенаторів в антисемітизмі, що ще більше загострило ситуацію. Протести польської діаспори та дипломатичне втручання перетворили меморіал на символ боротьби за право до історичної пам’яті.

Пам’ятники у Нью-Джерсі, Детройті та американській Ченстохові – це не єдині скульптури в США. У Балтиморі у 2000 році встановлено найвищий у США Катинський меморіал, також авторства Пітинського, висотою 20 метрів. Скульптурне бачення вогню і страждань вписує жертв катинських репресій в універсальний контекст боротьби польського народу за свободу і правду. Менші, але нерухомі пам’ятки також відіграють важливу роль у культивуванні пам’яті: наприклад, меморіал у Сіетлі (штат Вашингтон) роботи Віктора Шостали із землею з Катині, обеліск на цвинтарі Святого Серця у Нью- Брітейні (штат Коннектикут) або скульптура Мар’яна Овчарського в Орчард-Лейк (штат Мічиган) при польській духовній семінарії.

Катинський меморіал в Джерсі-Сіті в нашому каталозі польських пам’ятників.

Пам’ять проти розвитку – локальний і символічний конфлікт

Конфлікт, який розгорівся у Джерсі-Сіті, стосувався не лише самого пам’ятника. Він також став вираженням протесту проти процесу джентрифікації міста – витіснення колишніх робітничих та іммігрантських громад інвесторами та новими мешканцями. Катинський пам’ятник став символом не лише польської історичної пам’яті, але й локальної ідентичності та приналежності.

У 2022 році емоції спалахнули знову, коли було оголошено про нові плани забудови площі, які, на думку Комітету захисту Катинського пам’ятника, обмежували доступ до монумента й порушували його цілісність. У дію пішли судові позови, а польська діаспора розділилася на прихильників судової тяганини й тих, хто підтримував переговори з міською владою. Зрештою, після багатьох місяців обговорень, вдалося досягти компромісу: пам’ятник залишився на місці, а його околиці модернізували з урахуванням вимог польської громади.

Катинський пам’ятник у Джерсі-Сіті, хоч і розповідає про польську трагедію, стосується не лише польських справ. Це пам’ятник польській діаспорі в Америці – всім тим, хто після війни знайшов притулок у США і прагнув передати наступним поколінням пам’ять про замовчуваний злочин. Тому суперечка щодо його розташування та форми стосується не лише естетичних чи урбаністичних вподобань, але й фундаментальних питань: що таке колективна пам’ять? Хто має право її формувати? Чи може розвиток міського простору відбуватися ціною історії? У ХХІ столітті, в епоху суперечок про минуле, політику пам’яті та національну ідентичність, Катинський пам’ятник в Джерсі-Сіті стає точкою відліку – місцем, яке одночасно об’єднує і розділяє, нагадує і змушує ставити складні запитання.

Два контексти, дві потреби – Биківня і Джерсі-Сіті

Обидва меморіали у Биківні та Джерсі-Сіті нерозривно пов’язані з контекстом їхнього створення. У Джерсі-Сіті – місті емігрантів, де польська діаспора відігравала важливу суспільно-політичну роль – пам’ятник мав промовляти, пригадувати правду в не лише польській діаспорі, але й американському суспільству. Це був символ спротиву проти замовчування Заходом Катинського злочину, а його експресія вписується в логіку травматичної ідентичності поляків на еміграції.

У Биківні – місці, яке раніше намагалися приховати, спотворювали, потреба була зовсім іншою: не крик, а тиша. Кладовище, спроєктоване Модерау і Гловацьким, мало дати змогу жертвам спочити у мирі, а родинам – знайти місце гідної пам’яті. Естетика ескапізму, яка говорить більше, ніж будь-який символічний жест.

Сучасні рефлексії про колективну пам’ять часто коливаються між іконографічним буквалізмом та абстрактним мінімалізмом. Пам’ятник у Джерсі-Сіті та кладовище у Биківні уособлюють і те, і інше. В одному з них домінує наративна скульптура, що розповідає історію страждань через жест тіла. А в другому – архітектура простору, в якій страждання є імпліцитним, передбачуваним, майже безголосим. Обидві роботи відображають різні етапи жалоби й пам’яті: крик болю, жест звинувачення й жест примирення. І хоча вони стоять у різних місцях, то говорять про ту саму трагедію – не тільки про Катинський розстріл, але й про нескінченну боротьбу за право на правду й пам’ять.

Пам’ятник Пітинського, кладовище Модерау і Гловацького – це не лише місця історичної пам’яті, а й естетичні заповіти. Вони говорять про те, як ми можемо (і повинні) говорити про жорстокість і страждання. Один через драматизм і монументалізм, другий – через зосередженість. Їхнє співіснування демонструє, що правда про минуле потребує багатьох мов, а пам’ять – як тих, хто кричить, так і тих, хто мовчить. В епоху суперечок про історичну політику форма пам’яті стає такою ж важливою, як і її зміст. Адже саме те, як ми говоримо про жертв, розкриває, ким ми є як спільнота.

Угорські копійники

Вшанування пам’яті поза кордонами власної країни часто набуває різноманітних, а іноді й дивовижних форм. До таких прикладів можна віднести Угорщину, де на початку 20-х років ХХІ століття з ініціативи місцевих і міжнародних політичних середовищ  було споруджено два меморіали, присвячені жертвам Катинського рзстрілу. У 2010 році в містечку Татабанья, що на півночі Угорщини, відкрито пам’ятник у вигляді дерев’яного копійника – скульптури, натхненної давніми слов’янськими та угорськими стовпами пам’яті. Хоча форма чітко вказувала на знак пам’яті, її загальність зменшувала однозначність послання. Замість говорити про конкретну подію, таку як Катинський розстріл 1940 року, маємо справу з символічним знаком пам’яті, який з таким же успіхом міг би відноситися до будь-якої іншої трагедії.

Значно більші мистецькі та символічні амбіції мав пам’ятник, відкритий у 2011 році в Будапешті. Скульптура стоїть у міському парку Варошлигет (угор. Városliget) і характеризується сучасною, абстрактною формою. Пам’ятник натхненний так званим «лісовим злочином» – це зіткнення геометрії та експресії: чорні, нагромаджені плити мають викликати асоціації з тріщиною, раною чи розколом у ландшафті. Це форма, яка скоріше натякає, ніж розповідає, залишаючи глядачеві свободу інтерпретації.

Будапештський монумент у своїй сучасності контрастує з класичною фігуративністю багатьох катинських пам’ятників, проте він також не позбавлений політичних контекстів. Інформаційні таблички й офіційні промови під час відкриття пам’ятника не обмежувалися згадкою жертв 1940 року – так само сильно акцентувалася Смоленська катастрофа 2010 року та вшанування президентського подружжя — Леха і Марії Качинських. Таким чином, Катинь стала символом повторення «страждань еліти нації», а сам меморіал – місцем не лише історичної, але й сучасної пам’яті, пов’язаної з поточною політикою та її міфологізацією.

Поєднання Катині та Смоленська не є випадковим – воно вписується в ширший контекст політико-історичного наративу. В Угорщині, де частина політичних еліт була тісно пов’язана з польським консервативним табором, цей наратив охоче підхопили. Унаслідок цього частина угорських вшанувань, окрім свого формального виміру, стала своєрідним резонатором польської політики пам’яті, переносячи внутрішні суперечки та наративи у міжнародну площину.

У кількох інших місцях Угорщини, зокрема у Сегеді, Мішкольці, Печі та Ніредьгазі, з’явилися менші комеморації у вигляді меморіальних таблиць, хрестів чи пам’ятних брил. У них також часто проводилися паралелі між Катинським розстрілом і Смоленською катастрофою. Часом пам’ятники встановлювали з ініціативи місцевих органів влади або угорських політичних кіл. Вшанування пам’яті жертв Катинських розстрілів в Угорщині є неоднозначним. З одного боку, вони є свідченням солідарності та співчуття до страждань іншого народу, і тут немає жодних сумнівів, що деякими з місцевих ініціаторів саме керували мотиви щирого співчуття і бажання зберегти пам’ять. З іншого боку, багато з цих проявів несуть на собі тавро політичної експлуатації теми історії – через жести та символи, які переводять катинський наратив у площину поточних суперечок і декларацій про ідентичність. Як наслідок, питання про межі комеморації та її інструменталізацію залишаються надалі відкритими. Чи може пам’ятник залишатися місцем пам’яті, якщо водночас стає інструментом політичної комунікації? Чи не заслуговує історичний злочин на автономну рефлексію, позбавлену сучасних ідеологічних конотацій? Випадок Угорщини показує, наскільки делікатним є межа між вшануванням і наративом. І наскільки – навіть за межами Польщі – Катинь залишається символом не лише історії, але й того, як ми хочемо говорити про неї сьогодні.

Австралійські місця памʼяті – між традицією і модернізмом

В антиподах пам’ять про Катинь набувала як традиційних, так і модерністських форм. У Мельбурні монументальний бронзовий хрест за проєктом Тадеуша Томашевського, встановлений з ініціативи місцевої польської громади у 1980 році, містить триптих із зображенням Козельської Божої Матері. Натомість в Аделаїді Юзеф Станіслав Остоя-Котковський створив один з найоригінальніших катинських пам’ятників у світі: сучасну композицію зі сталевих щогл і крил гусара, яка поєднує національну символіку з універсальною мовою мистецтва, близькою до абстракції.

З 1976 року катинські вшанування з’являються у світі практично безперервно. Фактично, щороку десь у світі відкривався новий пам’ятник. До 1990 року це відбувалося здебільшого в країнах поза комуністичним блоком і де проживала численна польська діаспора, на приклад США, Франція, Великобританія, Австралія, Південна Африка. А після 1990 року пам’ятники почали з’являтися і в колишніх радянських республіках – спочатку в Литві, а потім Україні, а також у Росії. Пізніше пам’ятники почали з’являтися й в Угорщині, де, попри невелику польську діаспору, таких пам’яток збудовано особливо багато.

Водночас можна відзначити певні хвилі зацікавлення у встановленні катинських пам’ятників. Перша припадає на 1976-1977 роки, коли було споруджено близько 7 меморіальних таблиць і пам’ятників. Безсумніву, це було зумовлено проривом, який спричинило відкриття лондонського пам’ятника, викликаючи широкий резонанс серед польської діаспори. Насправді контекст був значно ширшим, адже як пояснити інтерес до катинських меморіалів у 1970-х роках? В 70-х роках ХХ століття помітно пожвавилися ініціативи з вшанування пам’яті жертв Катинського розстрілу. Хоча безпосередні події відбулися трьома десятиліттями раніше, саме в цей період в колах польської політичної еміграції визріла потреба в постійній, символічній формі вшанування пам’яті про один з найбільших злочинів ХХ століття. Збільшення кількості катинських пам’ятників і меморіальних таблиць, а також їх дедалі сміливіше розміщення в публічному просторі країн Заходу не було випадковим - воно мало своє глибоке політичне, соціальне та емоційне підґрунтя.

По-перше, з’явилося покоління свідків – офіцерів, родин загиблих, колишніх в’язнів радянських ГУЛАГів, які не дозволили радянській пропаганді повністю стерти правду про Катинь. Після двох десятиліть повоєнного мовчання, в якому домінували лицемірство і замовчування, ці середовища відчули, що настав час відновити належне місце пам’яті в суспільному дискурсі. Таким чином, це був як суспільний, так і особистий жест – останній шанс зберегти свідчення у довготривалій формі.

По-друге, значну роль відіграв зріст міжнародної зацікавленості до катинського питання. Відома книга «Катинь. Злочин, що не має аналогів» (англ. Katyn. A Crime Without Parallel) Луїса ФіцГіббона (1971 р.), документальні передачі на телеканалі «BBC-2», парламентські дебати в Палаті лордів – все це повернуло тему Катині в публічну площину на Заході. Політики, інтелектуали та журналісти почали цікавитися цією справою не лише з історичної точки зору, але й інструментально – як ключ до розуміння сутності радянського режиму.

По-третє, змінився політичний клімат. Хоча Захід формально не хотів загострювати відносини з СРСР, антикомуністичні настрої ставали дедалі сильнішими, а суспільства – особливо у Великій Британії чи США – з більшим розумінням ставилися до долі народів Центральної та Східної Європи. Катинський злочин ставав для них символом зради, мовчання і страждання, а також інструментом нагадування про реалії радянської системи.

Наближення річниць також не залишилося поза увагою. У 1970 році виповнилося 30 років з катинської трагедії. Серед емігрантських еліт зростало переконання, що час не працює на користь пам’яті – і що необхідно діяти, поки ще живі останні безпосередні свідки й захисники правди. Звідси ініціативи спорудження пам’ятників у Лондоні, Стокгольмі та Йоганнесбурзі, а також численних меморіальних таблиць у Франції, Канаді чи США.

Зрештою, як це не парадоксально, вплив мали також дії Радянського Союзу. Спроби заблокувати встановлення пам’ятників з боку посольств СРСР і Польської Народної Республіки (наприклад, у Лондоні) лише зміцнювали рішучість емігрантських середовищ. Кожна дипломатична нота, кожен тиск, кожна спроба знецінити ініціативу – як це було у випадку з британським єпископатом, який прикривався «турботою про спокій померлих» – сприймалася як доказ сили брехні та водночас мотивувало до подальших дій.

Таким чином, 1970-ті роки стали часом символічного прориву – періодом, коли емігрантська Польща почала говорити власним голосом на міжнародній арені, вимагаючи правди, пам’яті та справедливості. У цьому контексті катинські пам’ятники були не просто формою жалоби. Вони стали політичним маніфестом і моральним звинуваченням – криком правди, який випередив офіційне визнання СРСР своєї провини аж у 1990 році.

У 1980 році в різних частинах світу – від Північної Америки й Західної Європи до Південної Америки та Австралії – було відкрито значну кількість пам’ятників, меморіальних таблиць і хрестів, присвячених пам’яті польських офіцерів, вбитих радянським НКВС у 1940 році. Такий підвищений інтерес до катинської теми не був випадковим. Він став результатом акумуляції багатьох історичних, соціальних і політичних факторів.

По-перше, 1980 рік приніс символічну – сорокову – річницю злочину. В емігрантських колах, особливо серед покоління учасників війни, зростало переконання, що це, можливо, останній момент, коли вони – як безпосередні свідки – можуть залишити по собі тривкі сліди пам’яті. Природно виникла потреба у створенні матеріальних форм пам’яті: пам’ятників, меморіальних таблиць, хрестів, пам’ятних валунів. Вони мали не лише нагадувати про долю тисяч жертв, але й апелювати до нових поколінь – у світі, якому дедалі більше затиралася історія Центрально-Східної Європи.

По-друге, збільшення кількості пам’ятників було реакцією на посилення пропагандистського наступу СРСР. Радянська влада за підтримки уряду ПНР послідовно відстоювала брехливу версію, покладаючи провину за катинський злочин на німців. СРСР продовжував здійснювати низку дипломатичних та інформаційних заходів, спрямованих на протидію міжнародним ініціативам, що нагадували правду про Катинь. У відповідь польська діаспора в Лондоні, Чикаго, Монреалі, Йоганнесбурзі, Брісбені та Буенос-Айресі мобілізувалися, аби висловити протест проти цієї політики брехні. Пам’ятники ставали не лише засобом збереження пам’яті, але й актом протесту та свідченням, вираженням свободи проти поневолення.

По-третє, 1980 рік був також часом суспільного пробудження в Польщі. Страйки на Гданській верфі, народження «Солідарності», перші перемоги незалежного робітничого руху – усе це відгукувалося широким ехем в серцях діаспори. З’явилося відчуття єдності боротьби: ті, хто десятиліттями відстоював за правду про Катинь за кордоном, тепер бачили, що в самій Польщі народжується нове покоління, готове до такої ж боротьби. Спорудження пам’ятників ставало жестом солідарності з людьми на батьківщині, а також нагадуванням про те, що катинський злочин був фундаментом повоєнної комуністичної брехні – тож його вшанування мало не лише історичний, але й глибоко політичний зміст.

1990 рік став моментом історичного перелому, не лише політичного, але й символічного. У той час, як у Польщі, так і за її межами, зростала кількість пам’ятників, меморіальних таблиць, хрестів та інших форм вшанування пам’яті жертв Катині. Ця інтенсифікація дій не була випадковою. Вона випливала не лише з чергової круглої – п’ятдесятої річниці, а й із трансформацій міжнародної ситуації, падіння комунізму, а передусім — з офіційного визнання Радянським Союзом відповідальності за злочин.

Зібраний матеріал свідчить про те, що катинські комеморації за межами Польщі виконують подвійну функцію: вони є як документом минулого, так й інструментом сучасної культури пам’яті. Їх стійкість у публічному просторі різних країн є доказом того, що Катинський розстріл, попри спроби його замовчування та фальсифікації, назавжди вписаний на глобальну карту пам’яті ХХ століття. Цей феномен варто розглядати як приклад діаспорної, транснаціональної та багатовимірної пам’яті, що поєднує індивідуальні спогади, політичні декларації, прагнення до правди та мистецьке бачення скорботи.

13 квітня 1990 року рівно в п’ятдесяту річницю злочину ТАСС, офіційне інформаційне агентство СРСР, опублікувало комюніке, в якому вперше Радянський Союз визнав, що відповідальність за вбивство тисяч польських офіцерів у Катині, Харкові та Мідному несе НКВС. Кількома тижнями раніше, 7 березня, президент Михайло Горбачов передав польській стороні перші документи, що доводять відповідальність СРСР. Ці події поклали край десятиліттям брехні та замовчування, що панували не лише в СРСР, але й у підконтрольній тоді Польській Народній Республіці.

Відкриття правди мало миттєвий ефект. У Польщі, де до цього часу тема Катині підлягала цензурі, була заборонена в освіті, ЗМІ та публічному просторі, раптово спалахнула потужна суспільна потреба вшанування жертв репресій. У містах, містечках і парафіях по всій країні почали з’являтися десятки, а згодом сотні пам’ятників, хрестів, таблиць і лапідаріїв.

Нова політична ситуація також відкрила доступ до місць злочину, які раніше були недоступними для громадськості та родин жертв розстрілів. Радянська влада вперше дозволила приїхати делегаціям, що складалися з представників родин репресованих осіб, а також Католицької церкви і польської влади до катинського лісу, Харкова і Мідного. Їм дозволили молитися, покладати квіти та встановлювати хрести на місцях розстрілів. Саме тоді почали з’являтися перші, ще імпровізовані, знаки пам’яті: дерев’яні хрести, меморіальні таблиці, фотографії. З часом вони набирали більш сталих форм – аж до моменту створення офіційних військових кладовищ, відкритих уже в ХХІ столітті.

1990 рік став також часом відновлення зв’язків між Польщею та діаспорою. В емігрантських колах, які десятиліттями несли відповідальність за збереження правди про Катинь, рішення Горбачова зустріли з полегшенням, але також і з рішучістю довести боротьбу за пам’ять до гідного завершення. У таких місцях, як Ванкувер, Дойлстаун, Нью-Йорк і Лондон, наявні неофіційні меморіальні таблиці та хрести були відреставровані, перенесені в більш помітні місця та доповнені новими написами, які більше не потребували камуфляжу та узагальнень.

2010-2011 роки принесли ще одну помітну хвилю вшанування пам’яті жертв Катинського розстрілу, особливо помітну в Угорщині, а також в Австрії та серед полонійних спільнот США. Приводом до цих подій стала насамперед Смоленська катастрофа 10 квітня 2010 року, яка викликала сильний суспільний резонанс і знову привернула увагу громадськості до історії Катині. Катастрофа літака з президентом Лехом Качинським та елітою польського політичного життя на борту, що прямували на урочистості в Катині, символічно пов’язувала сучасність із трагічним минулим.

Найпомітнішою реакцією відзначилася Угорщина, де у 2010-2011 роках було відкрито кілька катинських меморіальних таблиць і пам’ятників: у Сегеді, Секешфехерварі і, передусім, у Будапешті, де було створено символічний Парк Мучеників Катині. Ці дії мали не лише морально-історичний вимір, але й також були результатом тісних політичних відносин між польськими та угорськими правими політичними середовищами. У той час, коли в Польщі до влади приходила партія «Право і справедливість», а в Угорщині при владі перебував Віктор Орбан і партія «Фідес», пам’ять про Катинь була інтегрована в ширший політичний контекст.

Паралельно нові меморіальні таблиці й пам’ятники почали з’являтися також в Сполучених Штатах – зокрема, на костелі Матері Божої Утішительки в Брукліні (2011 р.), в Саут-Рівері (штат Нью-Джерсі) і в Провіденсі (штат Род-Айленд). Польська діаспора, яка жваво реагувала на Смоленську катастрофу, активізувала свої зусилля з вшанування пам’яті про Катинь, часто поєднуючи події минулого з сучасністю. У багатьох місцях з’явилися меморіальні таблиці з написом «Катинь 1940» і згадками про Смоленськ, що мало вказувати на трагічне продовження долі еліти Другої Речі Посполитої.

У 2011 у Відні також році було відкрито катинський обеліск біля костелу Святого Хреста. У цьому випадку це стало кульмінацією багаторічних зусиль польської діаспори, яка після Смоленської катастрофи отримала більшу підтримку і розуміння ідеї вшанування пам’яті про Катинський розстріл. Підвищена емоційна заангажованість громадськості, в тому числі австрійської, дозволила реалізувати проєкт сповнений сильної національно-релігійного символізму.

Натомість у 2021–2024 роках за межами Польщі не зафіксовано відкриття нових пам’ятників чи меморіальних таблиць, присвячених катинському злочину.

Комеморація як культурна практика

Хронологічний аналіз показує наявність кількох чітких хвиль інтенсифікації комеморації: перша – еміграційна хвиля 1970-х років, друга – ювілейна хвиля 1980-х років, третя – пов’язана з політичними змінами у 1990-х роках, і, нарешті, четверта – спричинена Смоленською катастрофою (2010 р.) та її символічним зв’язком з історією Катині. Кожна з цих хвиль була реакцією не лише на минуле, але й на поточну політичну ситуацію і потребу в самоідентифікації конкретних спільнот. Таким чином, катинські пам’ятки слід аналізувати не лише як матеріальні знаки пам’яті жертв злочину 1940 року, але і як частину ширшого політичного та культурного дискурсу, що розвивався разом зі змінами повоєнного та біполярного світопорядку.

Форма цих вшанувань є надзвичайно різноманітною – від реалістичних скульптурних фігур, через абстрактні просторові структури, до скромних меморіальних таблиць та «дубів пам’яті». Їхня формальна та естетична форми відображають не лише локальні умови й культурні традиції, але й розбіжності щодо того, як виражати травму. Контраст між експресивним драматизмом Джерсі-Сіті та мінімалістичним спокоєм Биківні показує, що в межах одного наративу пам’яті можливі діаметрально протилежні стратегії зображення, жодна з яких не претендує на «єдино правильне» вшанування.

Не менш важливим є той факт, що багато з цих пам’ятників – особливо у XXI столітті – виникали під впливом поточної політичної кон'юнктури та на фоні геополітичних конфліктів. Їхній аналіз повинен враховувати ризик інструменталізації історії та усвідомлення того, що межа між вшануванням і політичною комунікацією може бути доволі розмитою. У цьому сенсі Катинь стає не лише предметом історичної пам’яті, але й полем боротьби за смисли, символи і право на правду.

Катинські вшанування за межами Польщі виконують подвійну функцію: вони є як документом минулого, так і інструментом сучасної культури пам’яті. Їхня стійкість у публічному просторі різних країн є доказом того, що Катинський розстріл - попри спроби замовчування та фальсифікації – назавжди вписаний у глобальну карту пам’яті ХХ століття. Цей феномен варто розглядати як приклад діаспорної, транснаціональної та багатовимірної пам’яті, що поєднує індивідуальні спогади, політичні декларації, потребу в правді та мистецьке бачення скорботи.

Перелік найважливіших об’єктів:

Детройт - США - 1955 р. - меморіальна таблиця
Монморансі - Франція - 1965 р. - меморіальна таблиця
Лестер - Велика Британія - 1966 р. - меморіальна таблиця
Стокгольм - Швеція - 1976 р. - пам’ятник
Лондон - Велика Британія - 1976 р. - пам’ятник (на кладовищі)
Аделаїда - Австралія - 1977 р. - пам’ятник
Острів Гіндмарш - Австралія - 1977 р. -
Рубе - Франція - 1977 р. - меморіальна таблиця
Веллінгтон - Нова Зеландія - 1977 р. - меморіальна таблиця
Кірккалді - Велика Британія - 1978 р. - валун
Кеннок Чейз - Велика Британія - 1979 р. - валун
Мельбурн - Австралія - 1980 р. - хрест
Брисбен - Австралія – 1980 р. - меморіальна таблиця
Ленс - Франція - 1980 р. - меморіальна таблиця
Торонто - Канада - 1980 р. - пам’ятник
Нова Британія - Канада - 1980 р. - пам’ятник
Баффало - США - 1980 р. - меморіальна таблиця
Лондон - Велика Британія - 1980 р. - меморіальна таблиця
Бірмінгем - Велика Британія - 1980 р. - меморіальна таблиця
Йоганнесбург - Південна Африка – 1981 р. - пам’ятник
Нортгемптон - Велика Британія - 1982 р. - меморіальна таблиця
Глазго - Велика Британія - 1983 р. - меморіальна таблиця
Менсфілд - Велика Британія - 1983 р. - меморіальна таблиця
Бристоль - Велика Британія - 1985 р. - брила (з барельєфом)
Саутвелл - Велика Британія - 1987 р. - епітафія
Дойлестон - США - 1988 р. - пам’ятник
Амершем - Велика Британія - 1988 р. - меморіальна таблиця
Гродно - Білорусь - 1990 р. - хрест
Куритиба - Бразилія - 1990 р. - меморіальна таблиця
Ванкувер - Канада - 1990 р. - меморіальна таблиця
Медінінкай-Карлове - Литва - 1990 р. - хрест (на кладовищі)
Рудники - Литва - 1990 р. - хрест (на кладовищі)
Вільнюс - Литва - 1990 р. - символічна могила
Окленд - Нова Зеландія - 1990 р. - меморіальна таблиця
Львів - Україна - 1990 р. - меморіальна таблиця
Манчестер - Велика Британія - 1990 р.  - пам’ятник (кладовище)
Старобільськ - Росія - 1991 р. - меморіальна таблиця
Джерсі-Сіті - США - 1991 р. - пам’ятник
Осташків - Росія - 1994 р. - меморіальні таблиці
Дойлестаун - США - 1994 р. - меморіальні таблиці
Балтимор - США - 2000 р. - пам’ятник
Буенос-Айрес - Аргентина - 2003 р. - меморіальна таблиця
Париж - Франція - 2005 р. - меморіальна таблиця
Мешкета - Литва - 2005 р. - хрест
Хаддерсфілд - Велика Британія - 2006 р. - меморіальна таблиця
Вільнюс - Литва - 2008 р.  - меморіальна таблиця
Сіетл - США - 2008 р.  - пам’ятник
Найлз - США - 2009 р.  - пам’ятник
Будапешт - Угорщина - 2009 р. - меморіальна таблиця
Провіденс - США - 2010 р. - меморіальна таблиця
Татабаня - Угорщина - 2010 р.  - копійник
Сегедин - Угорщина - 2010 р. - хрест
Тата - Угорщина - 2010 р.  - меморіальна таблиця
Відень - Австрія - 2011 р.  - валун
Чеський Чешин - Чехія - 2011 р. - меморіальна таблиця
Нью-Йорк (Бруклін) - США - 2011 р. - меморіальна таблиця
Будапешт - Угорщина - 2011 р. - пам’ятник
Секешфехервар - Угорщина - 2012 р. - хрест
Мішкольц - Угорщина - 2014 р. - меморіальна таблиця
Хайфер - Литва - 2015 р. - меморіальна таблиця
Кестхей - Угорщина - 2020 р. - барельєф
Буенос-Айрес - Аргентина - меморіальна таблиця
Росаріо - Аргентина - меморіальна таблиця
Ландваре - Литва - пам’ятник
Богушес - Литва - валун (і меморіальна таблиця)
Саут-Рівер - США - меморіальна таблиця
Харків - Україна - меморіальна таблиця
Орчард-Лейк - США - пам’ятник
Лутон - Велика Британія - меморіальна таблиця