Навесні 1940 року, у затінку Другої світової війни, за рішенням вищого керівництва Радянського Союзу було вбито майже 22 000 громадян Другої Речі Посполитої - офіцерів Війська Польського, поліцейських, чиновників, духовенства та представників інтелектуальної еліти. Розстріляні в потилицю, поховані в безіменних ямах у Катині, Харкові, Мідному та Биківні, стали жертвами злочину, який десятиліттями приховувався за завісою брехні. У Польській Народній Республіці за правду карали репресіями - саме тому перші пам'ятники та меморіальні дошки в пам'ять про Катинський розстріл були встановлені за межами Польщі.

Не лише пам'ятники - спектр пам'яті

Пам'ять про Катинський розстріл вшановується у понад 130 місцях по всьому світу. Більшість пам'ятників мають форми чітко історичного походження - часто, як Меморіал Анджея Пітинського в Джерсі-Сіті або "вічний вогонь" у Балтиморі, вони привертають увагу своєю величчю і мистецькою величчю. Однак пам'ять про Катинь увічнюють не лише пам'ятники, яких порівняно небагато (13), але й меморіальні дошки, яких налічується близько 40, а також пам'ятні знаки у вигляді валунів, хрестів, так званих катинських хрестів, посадки дубів пам'яті і навіть вітражів, картин, барельєфів чи урн із землею з ям смерті. Об'єднує ці різноманітні форми не стільки їхня форма, скільки їхній меседж - спротив забуттю і брехні, вираження пам'яті жертвам, які десятиліттями не могли бути офіційно вшановані на батьківщині.

Історично найбільше меморіалів було споруджено у Великій Британії та США, але після 1990 року найбільше з'явилося в Литві, а після 2010 року - в Угорщині. Також є окремі пам'ятники в Аргентині, Австралії, Франції, Канаді, Новій Зеландії, Україні, Росії, Австрії, Чехії, Південній Африці та інших країнах. Пам'ятники та інші пам'ятні знаки були встановлені, незважаючи на політичний тиск. Деякі з них були монументальними, інші символічними - такі як меморіальна дошка в парку, дуб пам'яті або хрест. Усі вони, однак, несли одне й те саме послання: "Якщо я забуду їх, ти, Боже, забудеш мене", як проголошує цитата з Міцкевича на меморіалі в Балтиморі. В останні роки не спостерігається нових інсталяцій.

Історія вшанування пам'яті про Катинський розстріл за межами Польщі свідчить про динамічний і складний процес формування транснаціональної колективної пам'яті. Близько 25 років ці форми створювалися у мінливих історичних, політичних і культурних контекстах, виконуючи компенсаторну функцію за відсутності можливостей для комеморації на батьківщині. Їх поширення, хронологія і форма свідчать про те, що пам'ять про Катинь була не тільки результатом природної потреби в скорботі, а й вираженням соціального опору цензурі, інструментом історичної політики і простором для вираження ідентичності емігрантських спільнот.

Лондон і Стокгольм: конкуренція за перший голос правди

У середині 1970-х років можна було спостерігати певне суперництво за те, хто першим встановить меморіал у Катині. Перші два меморіали, Стокгольмський і Лондонський, з'явилися завдяки відданості емігрантських кіл, які прийняли важкі рішення про створення меморіалу, незважаючи на відсутність прихильності, а іноді навіть всупереч дипломатичному і, частково, суспільному та церковному опору.

У Швеції, нейтральній і незалежній країні, перешкодою стала політична обережність і ментальність неучасті. Церква також відмовилася від участі, прикриваючись підзаконними актами та аполітичністю. У Великій Британії, історичному союзнику Польщі, була більша свобода дій, але й величезний дипломатичний тиск з боку СРСР, який підтримували представники Польської Народної Республіки. Незважаючи на це, зусилля зі спорудження меморіалу розпочалися в Лондоні з 1971 року. Ініціатива пройшла довгий шлях - від першого проекту майора Р. Круліковського, через створення Комітету зі спорудження Катинського пам'ятника на чолі з лордом Барнбі, до подолання численних юридичних і політичних перешкод. Зокрема, у дозволі на будівництво біля костелу Святого Луки було відмовлено на підставі "турботи про спокій померлих", хоча насправді це була акція блокування, інспірована радянською владою.

Зрештою, було обрано місце на кладовищі Ганнерсбері, де поховані інші видатні польські емігранти, в тому числі генерал Юзеф Галлер. Меморіал було споруджено завдяки рішучості польської громади, збору коштів у Великій Британії, США та Канаді, а також підтримці британців, зокрема письменника Луїса ФіцГіббона, членів Палати громад Вінстона С. Черчилля (онука генерала Юзефа Галлера) та інших польських емігрантів, які були поховані на цвинтарі Ганнерсбері. Черчилля (онука британського прем'єр-міністра) та Ейрі Ніва. Незважаючи на сильний дипломатичний тиск і навіть протести з боку посольств Польської Народної Республіки та СРСР, пам'ятник було відкрито 18 вересня 1976 року. Церемонія супроводжувалася багатотисячним натовпом, численними делегаціями та прапорами. Пам'ятник у вигляді обеліска з написом "Катинь 1940", орлом і вінком з колючого дроту був освячений пастирем польської громади та еміграції єпископом Владиславом Рубіном, якому допомагали емігрантські глави Православної церкви та Євангелічної Аугсбурзької церкви, а також президент Союзу єврейських ветеранів, а потім нагороджений Срібним хрестом ордена "За військові заслуги".

Однак, завдяки рішучості та прозорливості організаторів, стокгольмський меморіал було відкрито поспіхом і без розголосу 16 листопада 1975 року - тобто до запланованої інавгурації лондонського пам'ятника. Таким чином, Стокгольм випередив Лондон, хоча пам'ятник був встановлений у приватному дворику, а не в публічному просторі. Незважаючи на цю символічну "перемогу", обидва пам'ятники стали піонерськими актами громадського спротиву радянському спотворенню історії та початком європейської боротьби за катинську правду.

На відміну від них, перший меморіал у повністю відкритому публічному просторі був споруджений у Йоганнесбурзі, Південна Африка. Зведений у 1981 році, він складається з двох плит червоного граніту, які утворюють символічний хрест на галявині - відповідно до місцевих правил, що забороняють релігійні символи, його не розмістили безпосередньо на меморіалі. Сюди також поклали землю з Катині, Варшави та Юзефова. Додаткові таблички вшановують пам'ять південноафриканських льотчиків, які підтримали Варшавське повстання.

Для довідки можна також додати, що раніше меморіальні дошки були встановлені у Франції, на кладовищі Монморансі біля Парижа (1965 р.) і в Лестері, Англія (1966 р.). У Шотландії пам'ятник у вигляді валуна встановили у 1978 році, але перед тим, ще у 1976 році, у Перті на місцевому цвинтарі, де були поховані польські солдати, встановили невелику табличку з написом KATYS 1940. Однак місцева влада швидко прибрала її, побоюючись політичного скандалу.

Про лондонські меморіали також написано в цій статті.

Між пам'яттю і мовчанням: мистецька форма польського військового цвинтаря у Биківні

На околиці Києва, серед мовчазних дерев Биківнянського лісу, є місце, яке десятиліттями приховувало невисловлену правду про одну з багатьох глав сталінських злочинів. Хоча німецькі окупанти виявили масові поховання ще у 1941 році, Биківня так і не стала символом, як Катинь. Роками комуністична влада СРСР ретельно приховувала масштаби злочину, створюючи фальшивий наратив про жертви "фашистських окупантів". Лише у 21 столітті стало можливим гідно вшанувати пам'ять похованих там жертв - у тому числі 3435 поляків, вбитих НКВС у 1940 році. Мистецький проект Марека Модерау та Роберта Ґловацького відіграв ключову роль у створенні цього простору пам'яті.

На відміну від пам'ятників у Катині чи Харкові, дизайн польського військового цвинтаря у Биківні не випромінює драматизму. Як підкреслює сам творець Марек Модерау, проект був покликаний заспокоїти емоції, а не посилити їх:

"І так само, як інші комеморації випромінювали трагедію, наша [...] якимось чином заспокоює".

У цьому сенсі художня форма кладовища стає медитативним ландшафтом, а не шоком. Це меморіал, який не кричить, а радше запрошує до роздумів і внутрішнього зосередження.

Головним елементом простору є Вівтарна стіна, виконана зі світлого каменю. Її мінімалістична форма і необробленість матеріалу контрастують з природним оточенням, але не домінують над ним. Стіна не має сакральної функції в прямому сенсі, але символічно замикає простір кладовища, створюючи точку споглядання - ніби формуючи символічну межу між світом живих і пам'яттю померлих. Тут немає пафосу чи величних фігур - натомість вражає чистота форми, світло, що відбивається від поверхні каменю, та шелест листя в лісі, що поруч. Це простір, який не примушує до відповіді - він залишає місце для індивідуального досвіду.

Проект Модерау можна інтерпретувати як жест проти бруталізації пам'яті. Меморіал у Биківні розповідає історію смерті не через експресивну фігурацію, а через відмову від зображення смерті. У цьому він протистоїть традиційній мартирологічній іконографії - тут немає стриманих силуетів, немає ширяння орла, немає драматичних написів. Натомість є простір, ритм, гармонія. Облаштування більше нагадує паркове чи садове подвір'я, що помітили і глядачі:

"[...] Я навіть чула, що це майже паркова обстановка".

Це свідомий естетичний вибір - архітектура пам'яті, яка вписується в ландшафт, не порушуючи його, а вступаючи з ним у діалог. На відміну від монументальних скульптур, цвинтар у Биківні функціонує як простір внутрішнього спокою, примирення з болем і рефлексії над історією.

Додаткового виміру цьому проекту надає його пізнє виконання та політичний контекст. У 1988 році тут було встановлено пам'ятник з написом, який проголошував, що жертви загинули "від рук фашистських окупантів". Лише зі зміною режиму та подальшими археологічними дослідженнями вдалося створити меморіальний заповідник, де мистецька форма могла б говорити правду без крику. Модерау і Ґловацький шукали не видовища, а символічного завершення - місця, де жертви зможуть нарешті "відпочити" не лише фізично, але й символічно, а відвідувачі зможуть відчути естетику жалоби без відлуння страждань.

Меморіал у Биківні є цікавим прикладом сучасного мистецтва пам'яті, яке, відмовляючись від буквального, набирає сили через мовчання. В епоху, перевантажену візуальними та емоційними подразниками, цей проект пропонує зовсім інший підхід: співпереживання через простоту.
Це меморіал не стільки смерті, скільки тривалості та присутності - тонкої, рефлексивної, гідної. І, можливо, саме в цій неприкрашеній формі полягає його найбільша сила.

Більше про меморіали, пов'язані з Катинським розстрілом, включно зі списком вбитих, читайте у статті в каталозі Polonica:

Польський військовий цвинтар жертв Катинського розстрілу в Биківні

Вираження болю: Джерсі-Сіті та скульптура мучеництва

У Дойлестауні, штат Пенсильванія, на території святині Матері Божої Ченстоховської, Анджей Пітинський реалізував у 1988 році пам'ятник Меснику (Avenger) - гусару, що стоїть на колінах з мечем. Цей пам'ятник поєднує в собі релігійні та національні святині, набуваючи значення національної святині пам'яті для польсько-американської громади. Хоча меморіал в основному вшановує пам'ять польських солдатів, його центральна табличка з цитатою зі звіту Комісії Меддена (Комісії Конгресу США з розслідування Катинського розстрілу) також робить його сильним катинським пам'ятником.

На набережній річки Гудзон, з видом на нью-йоркський Мангеттен, стоїть пам'ятник, який важко не помітити. Його автором також є Анджей Пітинський. Це найсуперечливіша і водночас найвпізнаваніша робота митця. Він являє собою відлиту з бронзи фігуру польського офіцера з кляпом у роті, зв'язаними руками і простромленим наскрізь багнетом радянської гвинтівки тілом. Пам'ятник, висотою понад десять метрів, стоїть на гранітному постаменті, в який поміщена земля з Катинського лісу. Це естетика шоку - фігура в агонії, застигла в драматичному жесті смерті, майже театральному.

"Я думаю, що в моїй композиції є щось від розп'яття Христа, - каже Пітинський. - Це не лише символ Катинського розстрілу, але й символ відродженої Польщі [...]. Результат ганебного пакту між двома злочинцями - Гітлером і Сталіним [...]".

Ініціатива встановлення пам'ятника була значною мірою народною: вона народилася з потреби вшанувати пам'ять близьких і товаришів по зброї, з бажання відновити правду про злочин. У 1986 році польська громада в Нью-Джерсі розпочала офіційні зусилля зі створення меморіалу, присвяченого Катинському розстрілу. Тисячі польських біженців оселилися в Джерсі-Сіті і ширше в штаті Нью-Джерсі після Другої світової війни. У 1991 році, після кількох років підготовки та збору коштів, пам'ятник було відкрито на Ексчейндж Плейс - важливій транспортній та символічній площі. Робота, хоч і заснована на реальності одного з найбільших злочинів 20-го століття, з самого початку вийшла за рамки простого військового меморіалу. Як символ зради і мовчазного злочину, Катинь стала метафорою долі Польщі у 20-му столітті - зрадженої, приниженої, пораненої. А сам пам'ятник, візуально виражаючи момент смерті, апелює не лише до конкретних жертв, але й до цілого народу, до колективної пам'яті, травми та ідентичності поляків у вигнанні. Він став найбільш впізнаваним у світі вшануванням пам'яті про Катинський розстріл.

Скульптуру Пітинського швидко оцінили як місцева громада, так і гості з Польщі - її відвідували президенти, дипломати та учасники ювілейних урочистостей. З часом пам'ятник також отримав додатковий вимір - на постаменті було встановлено меморіальну дошку, присвячену жертвам терактів 11 вересня 2001 року, драма яких розігрувалася на тлі палаючих веж ВТЦ, видимих з Джерсі-Сіті. Меморіал у Джерсі-Сіті не просто вшановує пам'ять - він вказує, він кричить, він пробуджує пам'ять через біль і жах. Він є політичним і публічним - встановлений у центрі мегаполісу, помітний, викликає реакцію.

Від самого початку пам'ятник викликав емоції. Для одних він був прикладом "моторошного реалізму", для інших - зразком сміливості у показі травми. Дехто вважав, що така буквальна, брутальна форма не вписується в публічний простір великого міста, де гуляють сім'ї з дітьми. Інші стверджували, що саме драматизм зображення нагадує нам про жах війни і злочинів - і що його мета не "прикрашати", а пам'ятати.

З естетичної точки зору, скульптура представляє монументальний гіперреалізм з елементами експресіонізму. В епоху, коли мистецтво часто тяжіє до мінімалізму, витонченості та абстракції, Пітинський робить ставку на пафос, драматизм і буквалізм. Це можна розглядати як "антимодерну" естетику - данину формі, яка мала шокувати, пробуджувати свідомість і змушувати до роздумів.

Сучасні критики називають його "макабричним реалізмом" - грубим, таким, що не залишає місця для інтерпретації. Її форма анахронічна - скульптура не "розмовляє" сучасною візуальною мовою, а натомість повертається до кодів монументалізму 19-го століття. З іншого боку - саме ця форма робить скульптуру впізнаваною, потужною і такою, що не можна відрізнити від будь-якого іншого пам'ятника. У світлі досліджень колективної пам'яті та політики пам'яті пам'ятник Катині в Джерсі-Сіті стає не лише мистецьким артефактом, але й текстовим знаком колективної ідентичності - пам'ятником не лише жертвам, але й польській громаді, еміграції, нації, яка розповідає світові про власні страждання. Цитуючи висловлювання художника:

"Це символ не лише смерті молодого офіцера, але й знищення молодого польського покоління. Результат ганебного пакту між двома злочинцями - Гітлером і Сталіним, союзу двох ідеологій - фашизму і комунізму".

Таке ідеологічне спрямування можна вважати надто однобоким, надто переобтяженим національним пафосом. Пам'ятник не залишає місця для двозначності - він говорить однозначно і голосно. Для когось у цьому його сила. Для інших - обмеження.

Дискусія про пам'ятник також перемістилася в інтернет. На платформі Reddit у місцевій гілці, присвяченій Джерсі-Сіті, з'являються коментарі, які показують, що пам'ятник є об'єктом, який викликає сильний резонанс у соціальному просторі - не тільки як витвір мистецтва, але і як носій історичної пам'яті та символ громадянських цінностей. У багатьох відгуках висловлюється повага до виразної форми скульптури та її послання. Як написав один користувач:

"Це зворушливий, необроблений витвір мистецтва, який додає унікального характеру набережній Джерсі-Сіті".

Також було підкреслено освітнє значення пам'ятника:

"Багато людей не усвідомлюють, що СРСР вчинив злочини проти Польщі під час Другої світової війни - це були не лише нацисти".

Лунали голоси захоплення сміливою символікою:

"Графічна і брутальна форма пам'ятника нагадує нам, що війна - це не лише історія великих битв, але й людських страждань".

Для деяких коментаторів пам'ятник також став елементом, який збагатив естетику і значення міського простору:

"Без цього пам'ятника площа була б нуднішою - я радий, що він залишився там, де йому належить".

Кілька користувачів зазначили, що мистецтво не обов'язково має пряме відношення до місця, де воно стоїть:

"Люди кажуть, що пам'ятник не належить Джерсі-Сіті - але мистецтво не обов'язково пов'язане з місцем. Це не має сенсу".

На тлі суперечок навколо планів перенесення статуї лунали емоційні заяви:

"Я був розлючений, коли Фулоп хотів її прибрати - ймовірно, за вказівкою забудовників. Це було соромно".

Не бракувало і більш рефлективних голосів:

"Як нащадок польських емігрантів, я вважаю, що цей пам'ятник є нагадуванням про те, наскільки жахливою була війна - і що ми не повинні про це забувати".

Нарешті - серед тих, хто має польське походження - переважали гордість і прихильність:

"Я поляк, який народився в Джерсі-Сіті. Я люблю цей меморіал. Він прекрасний, хоча і трагічний. Якщо його і треба перенести, то тільки на гідне і помітне місце".

У 2018 році суперечка переросла в міжнародний дипломатичний конфлікт. Мер Джерсі-Сіті Стівен Фулоп оголосив про план перетворення Ексчейндж Плейс на сучасний набережний парк, який передбачав тимчасовий демонтаж меморіалу і перенесення його в інше місце. Це рішення зустріло шалений опір польської громади, яка побачила в ньому спробу стерти пам'ять і знехтувати спадщиною.

Протести швидко наростали, в справу втрутився польський посол, а польські політики звинуватили владу Джерсі-Сіті у неповазі до жертв комуністичних злочинів. Фулоп відповів так само різко, звинувативши одного польського сенатора в антисемітизмі, що ще більше розпалило ситуацію. Протести польської громади та дипломатичне втручання перетворили меморіал на символ боротьби за право на історичну пам'ять.

Вшанування у Нью-Джерсі, Детройті та американській Ченстохові - не єдині американські реалізації. У Балтиморі у 2000 році було споруджено найвищий у США Катинський меморіал, також висічений Пітинським, який сягає 20 метрів у висоту. Скульптурне бачення вогню і страждань вписує жертв Катині в універсальний контекст боротьби нації за свободу і правду. Менші, але тривалі меморіали також відіграють важливу роль у культивуванні пам'яті: наприклад, меморіал у Сіетлі (штат Вашингтон) роботи Віктора Шостала з катинською землею, обеліск на цвинтарі Святого Серця у Нью-Британії (штат Коннектикут) або скульптура Мар'яна Овчарського в Орчард-Лейк (штат Мічиган), встановлена польською семінарією.

Пам'ятник Катині в Джерсі-Сіті в нашому каталозі польських пам'ятників.

Пам'ять проти розвитку - локальний і символічний конфлікт

Конфлікт, що спалахнув у Джерсі-Сіті, стосувався не лише пам'ятника. Він також був вираженням протистояння процесу джентрифікації Джерсі-Сіті - витіснення колишніх, робітничих та іммігрантських громад інвесторами та новими мешканцями. Катинський пам'ятник став символом не лише польської історичної пам'яті, але й місцевої ідентичності та приналежності.

У 2022 році емоції знову спливли на поверхню, коли було оголошено про нові плани забудови площі, які, на думку Комітету захисту пам'ятника в Катині, обмежували доступ до пам'ятника і порушували його цілісність. Були подані судові позови, а польська громада розділилася на тих, хто виступав за судову тяганину, і тих, хто підтримував переговори з міською владою. Врешті-решт, після місяців переговорів, було досягнуто компромісу: пам'ятник залишився на місці, а його околиці були оновлені з урахуванням вимог польської громади.

Катинський пам'ятник у Джерсі-Сіті, хоч і говорить про польську трагедію, не є виключно про польські питання. Це пам'ятник польській американській громаді - тим, хто знайшов притулок у США після війни і прагнув передати пам'ять про те, що було пережито в мовчанні. Тому суперечка щодо його розташування та форми обертається не лише навколо естетичних чи містобудівних питань, але й навколо фундаментальних питань: що таке колективна пам'ять? Хто має право її формувати? Чи може розвиток міського простору відбуватися за рахунок історії? У 21 столітті, в епоху суперечок про минуле, політику пам'яті та національну ідентичність, пам'ятник Катині в Джерсі-Сіті стає точкою відліку - місцем, яке об'єднує і розділяє, нагадує і змушує ставити складні питання.

Два контексти, дві потреби - Биківня і Джерсі-Сіті

Форми меморіалів у Биківні та Джерсі-Сіті пов'язані з контекстом їхнього створення. У Джерсі-Сіті - місті емігрантів, де польська громада відігравала важливу суспільно-політичну роль - меморіал мав промовляти, стверджувати правду в публічному просторі, не лише польському, але й американському. Це був жест спротиву мовчанню Заходу про Катинь, і його вираження є частиною логіки травматичної ідентичності поляків у вигнанні.

У Биківні - раніше лицемірному, прихованому місці - потреба була протилежною: не крик, а закриття. Цвинтар, спроектований Модерау і Ґловацьким, мав дозволити жертвам упокоїтися з миром, а родинам знайти місце гідної пам'яті. Естетика відсутності, яка говорить більше, ніж будь-який символічний жест.

Сучасні рефлексії про колективну пам'ять часто коливаються між іконографічним буквалізмом та абстрактним мінімалізмом. Меморіал у Джерсі-Сіті та цвинтар у Биківні уособлюють і те, і інше. В одному з них домінує наративна скульптура, що розповідає історію страждань через жест тіла. В іншому - архітектура простору, в якій страждання є імпліцитним, передбачуваним, майже безголосим. Обидві роботи відображають різні етапи жалоби і пам'яті: крик болю, жест звинувачення і жест примирення. І хоча вони стоять у різних місцях, вони говорять про одну і ту ж трагедію - не тільки про Катинський розстріл, але й про нескінченну боротьбу за право на правду і пам'ять.

Пам'ятник Пітинському, кладовища Модерау і Ґловацькі - це не лише історичні меморіали, але й естетичні свідчення. Вони говорять про те, як ми можемо (і повинні) говорити про насильство і страждання. Одне через драматизм і монументалізм, інше через фокус. Їхнє співіснування демонструє, що правда про минуле потребує багатьох мов, і що пам'ять потребує як тих, хто кричить, так і тих, хто мовчить. В епоху суперечок про політику історії форма пам'яті стає такою ж важливою, як і її зміст. Адже саме те, як ми говоримо про жертви, показує, ким ми є як спільнота.

Угорські копії

Вшанування пам'яті за межами національних кордонів часто набуває різноманітних - іноді дивовижних - форм. До таких прикладів можна віднести Угорщину, де на початку другого десятиліття 21-го століття з ініціативи місцевих і міжнародних політичних кіл було споруджено два меморіали, присвячені жертвам Катині. У 2010 році в Татабані, містечку на півночі Угорщини, було відкрито меморіал у вигляді дерев'яного копійника - скульптури, натхненної давніми слов'янськими та угорськими меморіальними стовпами. Хоча форма була розбірливою як знак пам'яті, її загальність означала, що пам'ятник втратив однозначність свого послання. Замість посилання на конкретну подію, таку як Катинський розстріл 1940 року, ми отримали символічний знак пам'яті, який з таким же успіхом міг би відсилати до будь-якої іншої трагедії.

Значно більші мистецькі та символічні амбіції супроводжували пам'ятник у Будапешті, відкритий у 2011 році. Скульптура стоїть у міському парку (Варошлігет) і характеризується сучасною, абстрактною формою. Монумент натхненний так званим "лісовим злочином" - поєднанням геометрії та експресії: чорні, нагромаджені плити мають нагадувати розщелину, рану або пролом у ландшафті. Це форма, яка скоріше припускає, ніж розповідає, залишаючи глядачеві свободу інтерпретації.

У своїй сучасності будапештський меморіал контрастує з класичною образністю багатьох катинських меморіалів, але він також не позбавлений політичного контексту. Меморіальні дошки та офіційні промови на його відкритті не обмежувалися пам'яттю жертв 1940 року - однаково наголошувалося на Смоленській катастрофі 2010 року та вшануванні президентського подружжя Леха і Марії Качинських. Таким чином, Катинь стала символом повторення "страждань еліти нації", а меморіал - місцем не лише історичної, але й сучасної пам'яті, пов'язаної з поточною політикою та її міфологією.

Зіставлення Катині та Смоленська не випадкове - воно є частиною ширшої течії політичного та історичного наративу. В Угорщині, де політична близькість частини еліти до польського консервативного табору була очевидною, цей меседж був легко підхоплений. Як наслідок, деякі угорські комеморації - окрім свого формального виміру - стали певним чином резонатором польської історичної політики, переносячи внутрішні суперечки та наративи у міжнародний простір.

У кількох інших місцях Угорщини, зокрема у Сегедіні, Мішкольці, Печі та Ніредьгазі, з'явилися менші комеморації у вигляді меморіальних дощок, хрестів чи пам'ятних каменів. Тут також часто проводився зв'язок між Катинью і Смоленською катастрофою. Іноді пам'ятники встановлювали з ініціативи місцевих органів влади або угорських політичних кіл. Вшанування пам'яті жертв Катині в Угорщині є неоднозначним. З одного боку, вони є свідченням солідарності та чутливості до страждань іншого народу - і немає сумнівів, що деякі з місцевих ініціаторів були мотивовані щирим співчуттям і бажанням зберегти пам'ять. З іншого боку, багато з цих форм несуть на собі тавро політичної експлуатації історії - через жести і символи, які переводять катинський наратив у площину поточних суперечок і декларацій про ідентичність. Як наслідок, питання про межі комеморації та її інструменталізацію залишається актуальним. Чи може меморіал бути місцем пам'яті, якщо він також стає інструментом політичної комунікації? Чи не заслуговує історичний злочин на автономну рефлексію, незалежну від сучасних ідеологічних потреб? Випадок Угорщини показує, наскільки делікатним є баланс між вшануванням і наративом. І наскільки - також за межами Польщі - Катинь залишається символом не лише історії, але й того, як ми хочемо говорити про неї сьогодні.

Австралійські меморіали - між традицією і сучасністю

В антиподах пам'ять про Катинь набула як традиційних, так і інноваційних форм. У Мельбурні монументальний бронзовий хрест за проектом Тадеуша Томашевського, встановлений з ініціативи місцевої польської громади у 1980 році, містить триптих із зображенням Козельської Божої Матері. З іншого боку, в Аделаїді Юзеф Станіслав Остоя-Котковський створив один з найоригінальніших катинських меморіалів у світі: сучасну композицію з лісу сталевих щогл і гусарських крил, яка поєднує національну символіку з універсальною мовою мистецтва, близькою до абстракції.

Починаючи з 1976 року, катинські меморіали зводяться по всьому світу майже безперервно. Фактично, щороку відкривався новий меморіал. Звичайно, до 1990 року це стосувалося країн, що не входили до комуністичного блоку і мали сильну польську громаду, таких як США, Франція, Великобританія, Австралія, Південна Африка, а з 1990 року пам'ятники почали з'являтися в країнах, які донедавна були радянськими республіками - Литві, а потім Україні, - а також у Росії. У наступні роки пам'ятники з'явилися в Угорщині, де, незважаючи на невелику польську громаду, їх надзвичайно багато.

Водночас можна спостерігати певні хвилі зацікавленості у встановленні катинських пам'ятників. Перша припадає на 1976-1977 роки, коли встановлюється близько 7 меморіальних дощок і пам'ятників. Безсумнівно, це безпосередньо пов'язано з прокладанням шляху лондонським меморіалом, який викликав резонанс у польській громаді. Однак контекст був ширшим, і чому інтерес до катинських меморіалів зріс у 1970-х роках? У 1970-х роках помітно пожвавилися ініціативи з вшанування пам'яті про Катинський розстріл. Хоча події відбулися трьома десятиліттями раніше, саме в цьому десятилітті в колах польської політичної еміграції визріла потреба в постійній, символічній формі вшанування пам'яті про один з найбільших злочинів 20-го століття. Збільшення кількості катинських пам'ятників і меморіальних дощок, а також їх дедалі сміливіше розміщення в публічному просторі західних країн не було випадковим - воно мало свої глибокі політичні, соціальні та емоційні причини.

По-перше, з'явилося покоління свідків - офіцерів, родин загиблих, колишніх в'язнів радянських ГУЛАГів, які не дозволили радянській пропаганді повністю стерти правду про Катинь. Після двох десятиліть повоєнного мовчання, в якому домінували лицемірство і замовчування, ці кола відчули, що настав час відновити належне місце пам'яті в публічних дебатах. Таким чином, це був як суспільний, так і особистий жест - останній шанс передати свідчення у довготривалій формі.

По-друге, значну роль відіграло зростання міжнародного інтересу до катинського питання. Відома книга "Катинь. Злочин, що не має аналогів" Луїса ФіцГіббона (1971), документальні передачі на BBC2, парламентські дебати в Палаті лордів - все це повернуло тему Катині в західну громадську думку. Політики, інтелектуали та журналісти почали цікавитися цією справою не лише як історичним питанням, а й як точкою відліку в оцінці радянського режиму.

По-третє, змінився політичний клімат. Хоча західні країни формально не хотіли погіршувати відносини з СРСР, антикомуністичні настрої ставали дедалі сильнішими, а суспільства - особливо у Великій Британії чи США - з більшим розумінням ставилися до долі народів Центральної та Східної Європи. Для них Катинський розстріл ставав символом зради, мовчання і страждань, а також інструментом нагадування про реалії радянської системи.

Наближення ювілеїв також не залишилося поза увагою. У 1970 році виповнилося 30 років з дня злочину. Серед емігрантської еліти зростало переконання, що час не працює на користь пам'яті - і що необхідно діяти, поки не пішли з життя останні безпосередні свідки і захисники правди. Звідси ініціативи спорудження пам'ятників у Лондоні, Стокгольмі та Йоганнесбурзі, а також численні меморіальні дошки у Франції, Канаді чи США.

Нарешті - як це не парадоксально - радянські дії також мали вплив. Спроби заблокувати ініціативи посольств СРСР та Польської Народної Республіки (наприклад, у Лондоні) лише зміцнили рішучість емігрантських кіл. Кожна відмова, кожен тиск, кожна спроба висміяти ініціативу - як у випадку з британським єпископатом, який прикривався "турботою про спокій померлих" - сприймалася як доказ сили брехні і водночас як мотивація до подальших дій.

Таким чином, 1970-ті роки стали часом символічного прориву - часом, коли емігрантська Польща почала говорити власним голосом на міжнародній арені, вимагаючи правди, пам'яті та справедливості. У цьому контексті катинські меморіали були не просто формою жалоби. Вони були політичним маніфестом і моральним звинуваченням - криком правди, який передував десятиліттями офіційному визнанню злочину СРСР у 1990 році.

У 1980 році в різних частинах світу - від Північної Америки і Західної Європи до Австралії і Південної Америки - було відкрито значну кількість пам'ятників, меморіальних дощок і хрестів, присвячених пам'яті польських офіцерів, вбитих радянським НКВС у 1940 році. Такий підвищений інтерес до катинської теми не був випадковим. Він став результатом накопичення багатьох історичних, соціальних і політичних чинників.

По-перше, 1980 рік приніс символічну 40-ву річницю злочину. В емігрантських колах, особливо серед покоління учасників війни, зростало переконання, що це, можливо, останній момент, коли вони - як безпосередні свідки - можуть залишити по собі постійні сліди пам'яті. Природно виникла потреба у створенні матеріальних форм пам'яті: пам'ятників, меморіальних дощок, хрестів, пам'ятних каменів. Вони мали не лише нагадувати про долі тисяч жертв, але й апелювати до нових поколінь - у світі, який дедалі більше забував історію Центрально-Східної Європи.

По-друге, збільшення кількості пам'ятників було реакцією на посилення пропагандистського наступу СРСР. Радянська влада - за підтримки влади Польської Народної Республіки - послідовно відстоювала брехливу версію про відповідальність німців за Катинський розстріл. СРСР продовжував вживати низку дипломатичних та інформаційних заходів для протидії міжнародним ініціативам, які нагадували правду про Катинь. У відповідь емігрантські кола в Лондоні, Чикаго, Монреалі, Йоганнесбурзі, Брісбені та Буенос-Айресі мобілізувалися, щоб висловити опір цій політиці лицемірства. Меморіали стали інструментом не лише пам'яті, але й протесту та свідчення - вираженням свободи проти поневолення.

По-третє, 1980 рік був також часом суспільного пробудження в Польщі. Страйки на Гданській верфі, народження "Солідарності", перші перемоги незалежного робітничого руху - все це знайшло відгук серед польського народу. З'явилося відчуття спільної боротьби: ті, хто десятиліттями боровся за правду про Катинь за кордоном, тепер бачили, що вдома народжується нове покоління, готове до такої ж боротьби. Спорудження пам'ятників ставало жестом солідарності з людьми на батьківщині, а також нагадуванням про те, що Катинський розстріл був фундаментом повоєнної комуністичної брехні - і тому пам'ять про нього була не лише історичною, але й глибоко політичною.

1990 рік став моментом історичного перелому, не лише політичного, але й символічного. У той час, як у Польщі, так і за її межами, збільшилася кількість пам'ятників, меморіальних дощок, хрестів та інших форм вшанування пам'яті жертв Катині. Ця активізація діяльності не була випадковою. Вона стала наслідком не лише чергової 50-ї річниці, але й трансформації міжнародної ситуації, краху комунізму і, передусім, офіційного визнання Радянським Союзом відповідальності за цей злочин.

Зібраний матеріал доводить, що катинські комеморації за межами Польщі мають подвійну функцію: вони є і документом минулого, і інструментом сучасної культури пам'яті. Їх стійкість у публічному просторі різних країн є доказом того, що Катинський розстріл - попри спроби обійти його мовчанкою та фальсифікувати - назавжди вписаний на глобальну карту пам'яті 20-го століття. Цей феномен варто розглядати як приклад діаспорної, транснаціональної та багатовимірної пам'яті, що поєднує індивідуальні спогади, політичні декларації, потребу в правді та мистецькі візії скорботи.

13 квітня 1990 року - рівно у 50-ту річницю злочину - ТАСС, офіційне інформаційне агентство СРСР, опублікувало комюніке, в якому вперше Радянський Союз визнав, що функціонери НКВС несуть відповідальність за вбивство тисяч польських офіцерів у Катині, Харкові та Мідному. Кількома тижнями раніше, 7 березня, президент Михайло Горбачов передав польській стороні перші документи, що доводять радянську відповідальність. Ці події поклали край десятиліттям лицемірства і замовчування, які панували не лише в СРСР, але й у підпорядкованій йому Польській Народній Республіці.

Відкриття правди мало негайний ефект. У Польщі, де до цього часу тема Катині була під цензурою, заборонена в освіті, ЗМІ та публічному просторі, стався раптовий вибух суспільної потреби вшанувати пам'ять жертв. З'явилися десятки, а з часом і сотні пам'ятників, хрестів, меморіальних дощок і лапідаріїв - у містах, містечках і парафіях по всій країні.

Нова політична ситуація також уможливила доступ до місць злочинів, досі недоступних для громадськості та родин жертв. Радянська влада вперше погодилася дозволити делегаціям катинських родин, а також представникам Церкви і польської влади відвідати ліси Харкова і Мідного. Їм дозволили молитися, покладати квіти і встановлювати хрести на місцях розстрілів. Саме тоді почали з'являтися перші - ще імпровізовані - знаки пам'яті: дерев'яні хрести, меморіальні дошки та фотографії. З часом вони перетворилися на більш постійні форми - аж до створення офіційних військових кладовищ, відкритих вже у 21 столітті.

1990 рік був також часом відновлення зв'язків між Польщею та діаспорою. В емігрантських колах, які десятиліттями несли відповідальність за плекання правди про Катинь, рішення Горбачова зустріли з полегшенням, але також і з рішучістю довести боротьбу за пам'ять до гідного завершення. У таких місцях, як Ванкувер, Дойлестаун, Нью-Йорк і Лондон, існуючі неофіційні меморіальні дошки і хрести були відреставровані, переміщені на більш помітні місця і доповнені новими написами, які більше не потребують камуфляжу і узагальнень.

2010-2011 роки принесли ще одну помітну хвилю вшанування пам'яті жертв Катинського розстрілу, особливо помітну в Угорщині, а також в Австрії та польських громадах у Сполучених Штатах. Контекстом для цих заходів стала насамперед Смоленська катастрофа 10 квітня 2010 року, яка викликала сильний суспільний резонанс і перефокусувала увагу громадськості на історію Катині. Катастрофа літака з президентом Лехом Качинським та елітою польського суспільного життя на борту, які летіли на церемонію в Катині, символічно пов'язала сьогодення з трагічним минулим.

Найбільш помітною була реакція в Угорщині, де у 2010-2011 роках було відкрито кілька катинських меморіальних дощок і пам'ятників: у Сегеді, Секешфехерварі і, передусім, у Будапешті, де було створено символічний Парк катинських мучеників. Ці акції мали не лише морально-історичний вимір - вони також були результатом тісних політичних відносин між польськими та угорськими правими. У той час, коли в Польщі до влади приходила партія "Право і справедливість", а в Угорщині - Віктор Орбан і партія "Фідес", пам'ять про Катинь була інтегрована в ширший політичний контекст.

Паралельно нові меморіальні дошки і пам'ятники почали з'являтися і в Сполучених Штатах - зокрема, на церкві Матері Божої Утішительки в Брукліні (2011), в Саут-Рівері (штат Нью-Джерсі) і в Провіденсі (штат Род-Айленд). Польська громада, яка жваво реагувала на Смоленську катастрофу, активізувала свої зусилля з вшанування пам'яті про Катинь, часто поєднуючи історичні послання з посиланнями на сьогодення. У багатьох місцях були встановлені меморіальні дошки з написом "Катинь 1940" і згадкою про Смоленськ, що вказує на трагічне продовження долі еліти Другої Речі Посполитої.

У Відні також у 2011 році було відкрито катинський обеліск біля церкви Святого Хреста. У даному випадку це стало кульмінацією багаторічних зусиль польської громади, яка після Смоленської катастрофи отримала більшу підтримку і розуміння ідеї вшанування пам'яті про Катинський розстріл. Підвищена емоційна залученість громадськості, в тому числі австрійської, дозволила реалізувати проєкт із сильним національним і релігійним символізмом.

На противагу цьому, у 2021-2024 роках не було жодної інформації про відкриття нових пам'ятників чи меморіальних дощок у пам'ять про Катинський розстріл за межами Польщі.

Комеморація як культурна практика

Хронологічний аналіз показує наявність кількох чітких хвиль інтенсифікації комеморації: перша - еміграційна хвиля 1970-х років, друга - ювілейна хвиля 1980-х років, третя - пов'язана з політичним проривом 1990-х років, і, нарешті, четверта - спричинена Смоленською катастрофою (2010) та її символічним зв'язком з історією Катині. Кожна з цих хвиль була реакцією не лише на минуле, але й на поточну політичну напруженість і потреби ідентичності конкретних спільнот. Таким чином, катинські меморіали потрібно аналізувати не лише як матеріальні знаки пам'яті жертв злочину 1940 року, але й як частину ширшого політичного та культурного дискурсу, що розвивався разом зі змінами у світі після Сталіна та після холодної війни.

Форма цих комеморацій надзвичайно різноманітна: від реалістичних скульптурних фігур до абстрактних просторових структур і скромних меморіальних дощок та Дубів пам'яті. Їхній формальний та естетичний діапазон відображає не лише місцеві умови та культурні традиції, але й розбіжності щодо того, як репрезентувати травму. Контраст між експресивним драматизмом Джерсі-Сіті та мінімалістичним спокоєм Биківні показує, що в межах одного наративу пам'яті можливі діаметрально протилежні стратегії зображення, жодна з яких не претендує на монополію на "правильне" вшанування пам'яті.

Важливо також, що багато з цих меморіалів - особливо у 21 столітті - були створені в контексті поточної політичної напруженості та конфліктів інтерпретацій. Їхній аналіз повинен враховувати ризик інструменталізації історії та усвідомлення того, що межа між комеморацією і політичною комунікацією може бути нетривкою. У цьому сенсі Катинь стає не лише предметом історичної пам'яті, але й полем битви за смисли, символи і право на розповідь.

Комеморації Катині за межами Польщі мають подвійну функцію: вони є одночасно і документом минулого, і інструментом сучасної культури пам'яті. Їх стійкість у публічному просторі різних країн є доказом того, що Катинський розстріл - попри спроби обійти його мовчанкою та фальсифікувати - назавжди вписаний у глобальну карту пам'яті 20-го століття. Цей феномен варто розглядати як приклад діаспорної, транснаціональної та багатовимірної пам'яті, що поєднує індивідуальні спогади, політичні декларації, потребу в правді та мистецькі візії скорботи.

Перелік ключових місць

Детройт - США - 1955 - меморіальна дошка
Монморансі - Франція - 1965 р. - меморіальна дошка
Лестер - Велика Британія - 1966 р. - меморіальна дошка
Стокгольм - Швеція - 1976 р. - пам'ятник
Лондон - Велика Британія - 1976 р. - меморіал (на кладовищі)
Аделаїда - Австралія - 1977 р. - меморіал
Острів Гіндмарш - Австралія - 1977 р. -
Рубе - Франція - 1977 р. - меморіальна дошка
Веллінгтон - Нова Зеландія - 1977 р. - меморіальна дошка
Кірккалді - Велика Британія - 1978 р. - валун
Кеннок Чейз - Велика Британія - 1979 р. - валун
Мельбурн - Австралія - 1980 р. - хрест
Брісбен - Австралія - 1980 - меморіальна дошка
Ленс - Франція - 1980 - меморіальна дошка
Торонто - Канада - 1980 - пам'ятник
Нова Британія - Канада - 1980 р. - меморіал
Буффало - США - 1980 р. - меморіальна дошка
Лондон - Велика Британія - 1980 р. - меморіальна дошка
Бірмінгем - Велика Британія - 1980 р. - меморіальна дошка
Йоганнесбург - Південна Африка - 1981 - меморіал
Нортгемптон - Велика Британія - 1982 р. - меморіальна дошка
Глазго - Велика Британія - 1983 р. - меморіальна дошка
Менсфілд - Велика Британія - 1983 р. - меморіальна дошка
Брістоль - Велика Британія - 1985 р. - брила (з рельєфом)
Саутвелл - Велика Британія - 1987 р. - епітафія
Дойлестон - США - 1988 р. - меморіал
Амершем - Велика Британія - 1988 р. - меморіальна дошка
Гродно - Білорусь - 1990 - хрест
Куритиба - Бразилія - 1990 р. - меморіальна дошка
Ванкувер - Канада - 1990 р. - меморіальна дошка
Медінінкай-Карлове - Литва - 1990 р. - хрест (на цвинтарі)
Рудники - Литва - 1990 р. - хрест (на цвинтарі)
Вільнюс - Литва - 1990 р. - символічна могила
Окленд - Нова Зеландія - 1990 р. - меморіальна дошка
Львів - Україна - 1990 р. - меморіальна дошка
Манчестер - Велика Британія - 1990 - меморіал (цвинтар)
Старобільськ - Росія - 1991 р. - меморіальна дошка
Джерсі-Сіті - США - 1991 - меморіал
Осташков - Росія - 1994 р. - меморіальні дошки
Дойлестаун - США - 1994 р. - меморіальні дошки
Балтимор - США - 2000 р. - меморіал
Буенос-Айрес - Аргентина - 2003 р. - меморіальна дошка
Париж - Франція - 2005 р. - меморіальна дошка
Мешкета - Литва - 2005 - хрест
Хаддерсфілд - Велика Британія - 2006 р. - меморіальна дошка
Вільнюс - Литва - 2008 - меморіальна дошка
Сіетл - США - 2008 - меморіал
Найлз - США - 2009 - меморіал
Будапешт - Угорщина - 2009 р. - меморіальна дошка
Провіденс - США - 2010 р. - меморіальна дошка
Татабанья - Угорщина - 2010 - копія
Сегедин - Угорщина - 2010 - хрест
Тата - Угорщина - 2010 - меморіальна дошка
Відень - Австрія - 2011 - валун
Чеський Тешин - Чехія - 2011 - меморіальна дошка
Нью-Йорк (Бруклін) - США - 2011 р. - меморіальна дошка
Будапешт - Угорщина - 2011 - пам'ятник
Секешфехервар - Угорщина - 2012 - хрест
Мішкольц - Угорщина - 2014 р. - меморіальна дошка
Хайфер - Литва - 2015 р. - меморіальна дошка
Кестхей - Угорщина - 2020 - рельєф
Буенос-Айрес - Аргентина - меморіальна дошка
Росаріо - Аргентина - меморіальна дошка
Ландваре - Литва - пам'ятник
Богушес - Литва - валун (і меморіальна дошка)
Саут-Рівер - США - меморіальна дошка
Харків - Україна - меморіальна дошка
Орчард-Лейк - США - пам'ятник
Лутон - Велика Британія - меморіальна дошка