На початку ХІХ століття приблизно тридцятирічний Франсуа Жерар, учень Жака-Луї Давіда, перебував на піку своєї слави. Позицію одного з найбільш шанованих і затребуваних портретистів Парижа йому вдалося закріпити завдяки виконаним портретам Наполеона Бонапарта як першого консула, його дружини Жозефіни та матері Летис Бонапарт. Нотатки художника дозволяють відтворити довгий список представників європейської еліти, які замовляли у нього свої портрети. Митець не мав проблем з замовленнями на свої послуги, навіть попри встановлені сами художником ціни, які вже тоді вважалися колосальними – за портрет у повний зріст він, за чутками, хотів від 10 000 до 12 000 франків, що становило приблизно еквівалент 3 000 грамів чистого золота. Однак це не відлякувало численних замовників з імператорського двору чи європейської аристократії, для яких володіння картиною наймоднішого художника в тогочасній мистецькій столиці було ознакою престижу.

У переліку робіт Жерара, складеному на підставі його власних записів, Анджей Ришкєвіч виявив сім імен польських діячів ((хоча дослідник зауважив, що ця кількість насправді була більшою), і хронологічно першим серед них був портрет Катажини Йоанни Ґабрієлі Стажинської (1782–1862 рр.). Він датований 1804 роком, хоча цілком імовірно, що робота над ним розпочалася ще попереднього року. Цілком ймовірно, що художник і його майбутня модель познайомилися на відомому на той час салоні мадам Рекам'є, куди він регулярно навідувався як молода зірка французького мистецтва, а її швидко охрестили підкорювачкою чоловічих сердець. Катажина Стажинська, вже тоді відома як La Belle Gabrielle, приїхала до Парижа у 1803 році разом зі своїм чоловіком Ксаверієм Стажинським. Кажуть, що його іхтіологічні дослідження зацікавили самого Наполеона, однак справжню славу у впливових колах здобула саме вона завдяки своїй природній чарівності, жвавому темпераменту і передусім своїй незвичайній красі. Францішек Ксаверій Прек, брат якого, до речі, багато років потому став одним із її коханців, описав її у своїх мемуарах так: «Вона була високого зросту, гарної, красивої фігури, біле тіло, овальне обличчя, чорні очі, великі, розкішні, чудові, брови трохи круглі, рот рівний, зуби напрочуд білі. Вона володіла красою, яку рідко можна побачити, настільки, що незнайомі люди захоплювалися нею». Наділена такими рисами, жінка вела в Парижі життя, сповнене амурних пригод і світських скандалів. Імовірно, один з них врешті-решт став причиною того, що подружжю довелося покинути Францію – роман Стажинської з Ежен Богарне, сином Жозефіни та пасинком Наполеона, не сподобався його матері, яка натякнула їй на необхідності від’їзду з Парижа. Наприкінці 1804 року подружжя Стажинських повернулося до Львова.

Однак на портреті у повний зріст, який вдалося завершити ще до їхнього від'їзду з Парижа, Жерар зобразив Катажину Стажинську не стільки салонною левицею, яка підкорює серця численних коханців, скільки творчою натурою, яка підвладна натхненню. Її постать зображена в невимушеній позі на тлі пейзажу, де вона відпочиває біля скелі під час прогулянки. Характерні для митця риси неокласичного стилю, що проявляються насамперед у точності й елегантності рисунка, гладкій фактурі та композиційній побудові, заснованій на перетині діагоналей, у цьому творі поєднуються з сентиментальними, а подекуди й проромантичними елементами. Уже саме вбрання моделі покликане підкреслити її творчу, поетичну натуру. Воно витримане у характерному для тієї епохи стилі «трубадурів», що апелює до романтичного бачення Середньовіччя, яке було доволі популярне у Франції завдяки Жозефіні. Стажинська одягнена в темний оксамитовий редингот (різновид пальта) з рукавами-буфами на плечах, з мереживним коміром фреза у стилі «Медічі» і манжетами, декорованими характерними «зубчиками». Кашемірова шаль і солом'яний капелюх недбало лежать на камені поруч. Ліра в правій руці символізує пошук мистецького натхнення, що перегукується з її задумливим поглядом. Меланхолійний настрій також підкреслює «дикий» північний пейзаж: бурхливий потік біля ніг дами, могутнім замком, що здіймається на засадженому смереками пагорбі, а також важкими, майже грозовими хмарами. Картина Жерара в цілому втілює не стільки вишукану галантність, притаманну іншим портретам епохи ампіру, скільки насиченість поетичних почуттів.

Портрет Катажини Стажинської досить швидко став експонатом львівських колекцій. Ще у 1827 році Генрик Любомирський планував передати його з Відня до Музею Любомирських, який тоді тільки-но створювався. Невідомо, щоправда, чи картина на той час була його власністю, чи він лише виступав посередником між інституцією та родиною Стажинських. У будь-якому випадку, через незадовільний технічний стан твору до передачі не дійшло. З наявної кореспонденції відомо, що рама була зламана, а на самому полотні, очевидно, було два великих розриви. Зрештою, картина потрапила до Львова лише у 1838 році, ставши окрасою тієї колекції. Варто зазначити, що авторська зменшена версія цього портрета знаходиться в колекції Королівського замку у Варшаві, тоді як олійний ескіз композиції залишився в майстерні художника, звідки потрапив до колекції у Версалі.