У міжвоєнному Львові було дванадцять чоловічих гімназій, але найкращою вважалася VIII державна гімназія імені Короля Казимира Великого. У «восьмому корпусі» навчалася молодь, як казали Щепцьо і Тоньцьо у популярній програмі Польського радіо «Львівська хвиля» (пол. Lwowskа Falа) – «з кращих прошарків», тобто сини львівської інтелігенції, старших офіцерів та науковців. До них належав, зокрема, Збіґнєв Герберт. Свої спогади про роки навчання у гімназії він включив до етюду «Урок латини». Багато хто з випускників «восьмої буди» сформували інтелектуальну еліту країни після Другої світової війни. 

«Восьма буда» у Львові

Гімназія Казимира Великого мала математично-природничий профіль. Спочатку вона розташовувалася у будинку на вулиці Чарнецького (нині вул. Винниченка). У 1927 році її перенесли до новозбудованого будинку на вул. Двірницького (нині вул. Свєнціцького) на Софіївці. Будинок запроєктував Чеслав Тульє (1888–1976) – львівський архітектор і професор факультету декоративного мистецтва Промислової школи у Львові, проєктант Ходорівської гімназії, однієї з державних шкіл у Львові, та надгробків на Личаківському цвинтарі. Тульє досліджував історію архітектури, був автором праць про пам'ятки польського будівництва, а також рисував краєвиди польських міст і пам'яток.

Будівля гімназії як приклад міжвоєнних тенденцій 

В архітектурному плані львівська «вісімка» є типовим прикладом гімназійної будівлі 20-х років ХХ ст. Будівлі восьмикласних гімназій, як правило, відзначалися значними розмірами, і за формою належали до класицистичного напряму, часто спрощеного та позбавленого декоративних деталей, проте завжди монументального. Частим елементом увінчання центрального ризаліту був фронтон. Функціональна програма включала вісім або більше класних кімнат (залежно від кількості відділень), учительську, гімнастичну залу та адміністративні приміщення (кабінет директора, канцелярію тощо), а також спеціалізовані кабінети для вивчення природничих і точних наук, майстерні для практичних занять зі складами матеріалів, музичну залу, клас малювання, приміщення для зберігання колекцій та навчальних посібників, актову залу, бібліотеку з читальнею, а подекуди навіть музей.

До тогочасних тенденцій належало також розміщення в центральній частині будівлі репрезентативних приміщень: актової зали, бібліотеки, учительських кімнат на зразок зал для засідань або великих кабінетів. Гімнастичну залу, з огляду на вимоги щодо висоти приміщення, зазвичай проєктували як окрему прибудову або, частіше, як чітко виокремлене крило прямокутного плану позаду чи поряд з головним корпусом. Характерною особливістю цієї частини школи й, в певному сенсі, візитівкою були високі напівкруглі вікна, які мали забезпечити максимальне проникнення денного світла. Нерідко гімнастична зала виконувала функцію актового залу або театру, що зумовлювало облаштування сцени з допоміжними приміщеннями та хором або галереєю.

Після окупації Львова радянськими військами у будівлі діяла російська середня школа. Нині у колишній «вісімці» міститься Український католицький університет.

Спогади Адама Трояновського

«Будівлю нашої гімназії збудовано на зламі 20-30-х років цього століття [XX століття], тобто вона мала тоді менше років, аніж я. Знаходилася по лівому боці на вулиці Дверницького і мала класичну двокрилу форму з центральною частиною, де розташовувався головний вхід та розкішні вишукані сходи. Позаду був зразковий спортивний майданчик. У прибудові з правого боку містилася гімнастична зала, а в її глибині – сцена, на якій стояв вівтар, що його висували наперед для обов’язкових недільних богослужінь. Сама сцена періодично використовувалася в культурних цілях, тобто для проведення урочистостей з нагоди державних свят, виступів оркестрів, учнівських декламацій тощо. Також була велика хімічна лабораторія, де професор Туркевич демонстрував різні реакції, з яких нас найбільше цікавили реакції з хлоратом калію та натрієм і калієм у металевому стані, які зберігалися в бутлях, залитих парафіном. Іноді, на нашу радість, відбувалися вибухи, про що свідчили плями на стелі.

У центральній секції знаходилася резиденція професора Галаунбреннера, наповнена великою кількістю фізичних приладів з усіх галузей науки. Один прилад був навіть прикріплений до стелі й звисав аж до підлоги. Там же стояли різні електростатичні машини, електродвигуни та апарат для демонстрації вимірювання швидкості кулі, випущеної з вогнепальної зброї.

На сходовій клітці знаходилися великі гіпсові копії античних скульптур, що надавало сходам особливої поважності. При вході до будівлі з обох боків стояли великі кам'яні або гіпсові скульптури: праворуч – короля Казимира Великого, ліворуч – королеви Ядвіги. Вони були білого кольору, за винятком черевика короля Казимира, до якого торкався кожен учень, що входив до школи, що мало принести удачу. Якщо дивитися ззовні, з боку вулиці, то в правому крилі розміщувалися класи з трудового навчання, а саме: з обробки дерева та металу, а також зі створення найпростішого механічного та електричного обладнання. У лівому крилі містився секретаріат гімназії, кабінет директора та конференц-зал на першому поверсі. Ймовірно, тут також були класні кімнати.

Цілий перший поверх у двох крилах займали навчальні класи. Центральну частину займав кабінет географії, або царство професора Дренґевича, повне карт і таблиць, які зберігалися на дерев'яній надбудові. Ліворуч було обладнано клас малювання, де працював професор Пєнєнжек – знаний передвоєнний художник, дослідник народних костюмів Підляшшя, якого ми, на жаль, безжально дражнили дитячими дурницями. Там було багато всілякого приладдя, яке слугувало моделями для малювання.
На другому поверсі знаходилися переважно кабінети, зокрема в лівому крилі – кабінет, де працював доктор Стронський. Він був заставлений різними опудалами тварин, вітринами і, перш за все, клітками й акваріумами з живими тваринами. Найбільше мені запам'яталися акваріуми, в яких плавали досить огидні саламандроподібні чорні аксолотлі з великими головами. Вони нібито мають властивість відрощувати втрачені кінцівки. Принаймні, так про них тоді говорили» (Адам Трояновський, «Refleksja na sześćdziesięciolecie», «Cracovia Leopolis» 2000, № 4).