Захоплення екзотичною природою Східних Карпат та культурою гуцулів на зламі ХІХ і ХХ століть стало важливим імпульсом для польських митців, які знаходили тут як джерело натхнення, так і простір для своїх мистецьких пошуків. У творчості таких художників, як Казимир Сіхульський, Фредерик Паутч чи Владислав Яроцький, традиції та повсякденне життя гірських громад поєднувалися з новаторськими формами вираження, створюючи унікальні роботи, що виходили за межі простої документації фольклору.

На зламі ХІХ–ХХ століть середовище галицької інтелігенції охопила хлопоманія, зумовлена як емпатичною потребою пізнати досі небачені соціальні групи, так і поверхневою модою доволі стереотипного ставлення до фольклору. Краківські художники, літератори й музиканти захоплено черпали натхнення з матеріальної та духовної культури малопольських сіл. Також широке коло польських митців охопила фасцинація Східними Карпатами та гуцулами, які мешкали в цьому регіоні – з їхнім барвистим одягом та унікальними звичаями. До їх грона належали відомі «монахійці», такі як Теодор Аксентович, Вацлав Шимановський чи Станіслав Дембіцький. Але найсильніше міфологізація цієї етнічної групи проявилася у творчості трьох художників, пов'язаних зі Львовом, яких навіть почали називати «гуцулами»: Владислава Яроцького (1879–1965), Фредерика Паутча (1877–1950) та найвідомішого з-поміж них – Казимира Сіхульського (1879–1942). «Гуцульський період» у їхній творчості розпочався взимку на зламі 1904 та 1905 років, коли всі троє вирушили на пленер до Татарова на річці Прут. Ця поїздка стала переломною – відтоді все частіше на їхніх полотнах почали з'являтися гуцули та гуцулки, які зображалися на тлі знайомих, мальовничих карпатських краєвидів. Проникнуті місцевим фольклором, який здавався абсолютно екзотичним для міського глядача, герої полотен викликали захоплення критиків і поціновувачів мистецтва, забезпечивши трьом художникам майже миттєвий успіх. Як писав Владислав Козицький, автор першої монографії про Сіхульського, ці постаті справляли враження «стихійних, поетичних у своїй дикості та романтичних у своїй могутній первісності».

Гуцульський доробок Сіхульського можна поділити на два досить окремі мотиви. З одного боку, є сцени, що зображують індивідуально виписані портретні постаті або багатофігурні жанрові сцени, натхненні сільським життям. З увагою чутливого документаліста художник вловлює контрасти між вишуканим народним вбранням, переданим з етнографічною точністю та виснаженими життєвими труднощами обличчями – зморшкуватими фізіономіями старих горян або виснажених злиднями, змарнілих сиріт. У цих образах присутнє не лише захоплення зовнішнім блиском, притаманне зачарованому спостерігачеві, а й глибоке співчуття та розуміння реалій їхнього важкого життя.

З іншого боку, Сіхульський також використовує гуцульський костюм у метафізичних композиціях більш універсального характеру. У перші два десятиліття ХХ століття він створював монументальні твори на релігійні теми з використанням народних мотивів, поступово відходячи від реалізму до синтетичної декоративності. Більшість із них були проєктами (здебільшого, на жаль, нереалізованих) вітражів, настінних поліхромій та мозаїк. Характерною рисою його монументальних декоративних проєктів було впровадження стилю, натхненного віденською сецесією (площинність, ритм, динамічні контурні лінії та яскраві кольори, додатково підкреслені використанням золота), та інтерпретація традиційних християнських тем у сучасному філософському та метафізичному підході, підкреслюючи зв'язок між духовним та мирським. Часто повторюваний марійський мотив митець втілював, використовуючи добре знайомий йому гуцульський костюм. Вперше гуцульську Богородицю він зобразив у триптиху «Мадонна з ангелами» 1909 року, який через кілька років був представлений на Міжнародній художній виставці в Римі, де його придбало Міністерство освіти Австрії для Австрійської галереї у Відні. Трохи пізніший проєкт мозаїки «Поклоніння трьох царів» з 1927 року було придбано до колекції Національного музею у Варшаві. Подібні художні рішення він застосував також в ескізах для костелу святої Єлизавети у Львові, замовлених архієпископом Юзефом Більчевським. Ці роботи були дуже прихильно сприйняті під час Загальної виставки польського мистецтва 1910 року, а також на монографічній виставці, організованій у Львові роком пізніше.

У колекціях Львівської національної галереї мистецтв зберігається ще один варіант «Гуцульської Мадонни», датований 1914 роком, виконаний темперою на папері, наклеєному на полотно. Поєднання синтетично згеометризованих постатей Діви Марії з Дитятком та двох ангелів, що її поклоняються, з повністю пласким золотим тлом, яке використовує мотив мозаїки, створює сильний ефект орнаментальної декоративності. Усі постаті вбрані у типові народні костюми – вишиті сорочки, багато декоровані кептарі, тобто короткі безрукавки з овечої шкури, широкі шкіряні пояси, характерні для Гуцульщини прикраси з бісеру, а також постоли – традиційне гуцульське взуття. Сакральне переплітається з профанним, біблійна історія з повсякденним досвідом. На європейських виставках «Гуцульські Мадонни» Сіхульського незмінно користувалися великим успіхом, натомість серед місцевої публіки іноді викликали обурення та звинувачення у пресі щодо впровадження у релігійну тематику «русинських» і «посполитих» типажів. Можливо, саме через такого роду суперечки, візії художника здебільшого залишалися лише на рівні проєктів, так і не дочекавшись остаточного втілення.