Катинський пам’ятник у Лондоні, який відкрито 18 вересня 1976 року на кладовищі Ганнерсбері, став першим у світі постійним вшануванням пам’яті жертв Катинського розстрілу в публічному просторі. Його історія – це не лише розповідь про створення монумента, а й про багаторічну боротьбу польської еміграції за історичну правду, всупереч політичному тиску та змові мовчання.

Від моменту виявлення масових поховань у 1943 році катинське питання було незручним для британської влади. Під час війни вони утримувалися від критики СРСР, союзника у боротьбі проти Третього Рейху, а після її завершення зберігали мовчання заради утримання добрих дипломатичних відносин. У цьому контексті ініціатива спорудження пам’ятника була небажаною для політиків, що проявлялося в численних адміністративних і дипломатичних перепонах.

Вибір місця встановлення пам’ятника було предметом суперечок. Спочатку його планували розмістити в Бромптонському ораторії або в костелі Святого Луки, але спротив Англіканської церкви та політичний тиск призвели до того, що в якості компромісу було обрано кладовище Ганнерсбері. Як зазначають історики Боґуслав і Міхал Поляки, це місце, «хоч і віддалене від центру, стало місцем шани».

Емігрантська боротьба за пам'ять

Формально зусилля зі спорудження пам’ятника жертвам Катинського розстрілу в Лондоні розпочалися в жовтні 1971 року, коли було засновано Катинський меморіальний фонд. Однак початки ідеї спорудження такого монумента з’явилася кілька місяців раніше, навесні 1971 року, анонімно, від майора Романа Круліковського. Вона стала відповіддю на чимраз більшу кількість ініціатив, присвячених увічненню пам’яті про катинський злочин, таких як публікації в пресі, документальні фільми, міжнародні прес-конференції та парламентські дебати. У квітні того ж року відбулася прес-конференція в Польському інституті та Музеї імені генерала Сікорського в Лондоні, а в червні – з ініціативи лорда Барнбі – пройшли дебати в Палаті лордів. Телеканал «BBC-2» транслював документальний фільм про Катинь, а британська преса почала публікувати тексти, що розкривали правду про цей злочин.

Комітет, який набув офіційної форми 18 жовтня 1971 року, мав потужну політичну та громадську підтримку. Його очолив лорд Барнбі, а до складу увійшли Ейрі Нів, сер Фредерік Беннетт, Вінстон Черчилль (онук прем'єр-міністра), Едвард дю Канн, Тобі Джессел, Реймонд Флетчер, генерал Рой Бучер, сер Мальбі Крофтон, сер Джон Сінклер, Джеймс Спайсер, Френк Томні, Алан Вільямс, а також представники польської громадськості, в тому числі генерал Станіслав Копанський, д-р Здіслав Шталь і Зигмунт Шадковський. Ініціативу підтримали польські президенти у вигнанні Август Залеський і Станіслав Островський, а також посол Едвард Рачинський, генерали Людвік Зомбковський і Кароль Земський, президент Алоїз Мазевський, юрист Стефан Корбонський і Стефан Коляньчик.

Попри широку підтримку, проєкт від самого початку зіткнувся з серйозними перешкодами. Одним із найбільших викликів була відсутність земельної ділянки, яка б перебувала під юрисдикцією уряду РП у вигнанні, а це означало, що потрібно було звертатися по дозвіл до місцевої влади. Спочатку планувалося розмістити меморіал у Бромптонській ораторії або в костелі Святого Луки в районі Кенсінгтона. Міська рада надала дозвіл, але Англіканська церква, посилаючись на те, що на цьому місці колись знаходився цвинтар, відмовилася підтримати ініціативу. Це рішення, як зазначала журналістка Катажина Бзовська, стало результатом залаштункових політичних ігор і тиску з боку радянської дипломатії. Єпархіальний трибунал, а потім єпархіальний канцлер підтримали це рішення, що змусило Комітет шукати альтернативне місце.

Зрештою, після численних зусиль вдалося обрати місце на кладовищі Ганнерсбері, що розташовується у південно-західній частині Лондона, на якому спочиває багато видатних діячів польської еміграції, таких як генерал Юзеф Галлер, генерал Тадеуш Бур-Коморовський і президент Тадеуш Бєлецький. Хоча воно й мало периферійний характер і було менш репрезентативним, однак було символічним – мало стати місцем пам'яті, свідчення і мовчазного протесту проти замовчуваної правди.

Завдяки колективним зусиллям емігрантських кіл та родин вбитих офіцерів вдалося зібрати значні кошти: понад 10 тисяч фунтів стерлінгів у Великій Британії та ще 11 тисяч фунтів стерлінгів, зібраних Катинським комітетом у Чикаго. До збору також долучилися представники американського консульства. Ключову роль в організації збору коштів, інформаційній та медійній кампанії відіграв Луїс ФіцГіббон – письменник і колишній офіцер Королівського військово-морського флоту, автор знакової публікації «Катинь: злочин без аналогів» (1971). ФіцГіббон документував діяльність Комітету, виступав на публічних зустрічах і виголошував промови, фотографував, писав статті і був невтомним речником катинської справи.

Спротив щодо побудови меморіалу був сильним – не тільки з боку Англіканської церкви і частини британських еліт, але передусім з боку Радянського Союзу. Радянська дипломатія неодноразово намагалася заблокувати проєкт. Зокрема 15 квітня 1971 року, 8 вересня 1972 року та 2 березня 1973 року британській владі були надіслані дипломатичні ноти (демарші), в яких ініціативу називали «антирадянською кампанією» і «провокацією реакціонерів». Радянський посол звинуватив британську владу у «перекручуванні історичних фактів» і потуранні «діям, що завдають шкоди взаємним відносинам». Після 1974 року, коли до влади прийшов лейбористський уряд, до протестів долучився посол Польської Народної Республіки у Лондоні Артур Старевич, який стверджував, що пам’ятник «покликаний викликати антирадянські настрої серед британської громадськості».

Британська влада, яка в той час вела торгівельні переговори з ПНР і уникала чутливих тем, які могли б завадити хитким відносинам зі східним блоком, не надала ініціативі офіційної підтримки. У підсумку вони погодилися лише на компромісний напис – без вказання винуватців, без слова «Росія» та без згадки про територію, на якій було скоєно злочин. Така позиція викликала критику як з боку польської діаспори, так і з боку британських офіцерів – деякі з них, попри заборону прем'єр-міністра Джеймса Каллагена, з’явилися на церемонії у військовій формі.

Наріжний камінь під пам’ятник заклали 1 липня 1976 року. Урочисте відкриття відбулася 18 вересня того ж року. У церемонії взяли участь близько 8 тисяч осіб, серед яких представники польського уряду у вигнанні, духовенство, представники єврейської спільноти, польської діаспори з усього світу, а також дипломати з США, Бразилії, Колумбії, Уругваю, Ліберії та Болівії.  Натомість делегати західноєвропейських держав та британського уряду були відсутні. Міністр оборони Рой Мейсон затвердив текст напису, з якого були вилучені будь-які прямі згадки про СРСР.

Від самого початку було зрозуміло, що ініціатива мала понад локальний характер. Зусилля польської діаспори у Великій Британії підтримували співвітчизники з усього світу – родини загиблих, ветерани Армії Андерса, ветеранські організації, Польсько-американський конгрес, Катинський комітет у Чикаго та багато інших. Пам’ять про Катинь – витіснена з міжнародної свідомості, піддана цензурі в Польській Народній Республіці та замовчувана на Заході – вимагала спільного акту спротиву. Тому будівництво пам’ятника було не лише актом пам’яті, але й моральним маніфестом: виразом протесту проти історичної брехні та символом рішучості польської емігрантської спільноти.

Особливу роль у документуванні цих подій відіграла книга «Катинь 1940: За правду і справедливість. Катинський пам’ятник у Лондоні», що становить збірку документів, промов, газетних та аналітичних матеріалів, а також фотографій. Для дослідників катинського злочину та його сприйняття на Заході ця праця залишається одним з найважливіших свідчень епохи.

Все змінилося лише після того, як у 1979 році посаду прем’єр-міністра обійняла Маргарет Тетчер. Відтоді представники британського уряду почали брати участь у щорічних урочистостях, а також з’явилася офіційна військова почесна варта. Тоді вперше на меморіалі виступив оркестр Королівських ірландських гусарів. Реакція Москви, що й слід було очікувати, була однозначно негативною.

Форма пам’ятника

Катинський пам’ятник у Лондоні має висоту 6,5 метрів і виготовлений з чорного граніту. Його форма проста і монументальна, складається з трьох частин: у центральній частині зображений стилізований білий орел, оточений вінком з колючого дроту.

Під ним розміщено недвозначний напис: КАТИНЬ / 1940. Акцент на році вчинення злочину мало як політичне, так і символічне значення – воно відкритим текстом вказувало на винуватців. В основі пам’ятника знаходяться таблички з написами польською та англійською мовами. На одній з них міститься інскрипція:

«Пам’яті 14 500 польських військовополонених, які в 1940 році зникли з таборів у Козельську, Старобільську та Осташкові, 4 500 з яких згодом були ідентифіковані в масових похованнях у Катині під Смоленськом».

11 листопада 1976 року указом Президента Польської Республіки у вигнанні Станіслава Островського на пам'ятник було встановлено Хрест ордену «Virtuti Militari» – найвищої військової нагороди, як символ посмертного вшанування загиблих. Таким чином, пам'ятник також став символічним місцем національної та військової пам'яті.

У квітні 1990 року, після офіційного визнання Радянським Союзом відповідальності за Катинський розстріл, на пам’ятнику з’явилася додаткова табличка англійською мовою:

«As finally admitted in April 1990 by the U.S.S.R. after 50 years of shameful denial of the truth».

Джерела, публікації та фільми

Зацікавлення темою Катині та пов’язаних з нею форм пам’яті, зокрема лондонського пам’ятника, мало свої періоди злету. Один із таких моментів настав у 1971 році, коли британське телебачення BBC транслювала документальний фільм, що мало на меті нагадати про факти злочину та реакцію західних урядів. Це був акт журналістської відваги, який викликав жваву дискусію у Великій Британії та набув розголосу серед польської діаспори. Наступні десятиліття принесли подальші спроби переосмислення цієї теми – особливо після 1990 року, коли СРСР офіційно визнав відповідальність за масові вбивства польських вояків.

Видання «Катинь 1940. За правду і справедливість. Катинський пам’ятник у Лондоні» за редакцією Стефана Соболевського залишається одним з найважливіших джерел, присвячених як історії спорудження Катинського пам’ятника на кладовищі Ганнерсбері, так і ширшому контексту сприйняття Катинського розстрілу на Заході. Книга містить добірку документів, промов, текстів з преси, свідчень учасників урочистостей, а також фотографії, що документують послідовні етапи зусиль з увічнення пам’яті жертв. Ця публікація має не лише документальний характер, але й символічний – вона була створена у 1977 році, лише через рік після відкриття пам'ятника, коли політична ситуація ще не дозволяла відкрито говорити про Катинь на офіційному рівні

Окрему групу складають мемуарні та документальні публікації, пов'язані з особами, які особливо активно брали участь у процесі спорудження пам’ятника. Особливе значення має книга Луїса ФіцГіббона «Меморіал Катині» (Лондон, 1977), яка є продовженням його попередньої книги «Катинь: злочин без аналогів». ФіцГіббон, який був не лише автором, але й активним учасником подій та секретарем Комітету зі спорудження меморіалу, описує залаштунки інформаційної кампанії, реакції медіа та політичних кіл, а також власний досвід боротьби за правду. Його публікації мали широкий резонанс не лише у Великій Британії, але й серед польської діаспори у США та Канаді, ставши важливим інструментом поширення знань про Катинський розстріл та необхідність його гідного вшанування.

У 2013 році в збірнику «Суспільство – Армія – Політика», виданому з нагоди ювілею професора Адама Чеслава Добронського, було опубліковано текст Богуслава і Міхала Поляків під назвою «Доля катинського пам'ятника в Лондоні 1971-1976», який є науковим нарисом, що підготував ґрунт для їхніх подальших досліджень.

Також варто відзначити статтю Томаша Корбана «Питання спорудження Катинського пам'ятника в Лондоні в 1971-1979 роках у світлі польських і британських дипломатичних джерел», опубліковану в журналі «Dzieje Najnowsze» (2019, № 4), в якій детально проаналізовано дипломатичне листування і реакції урядів Лондона, Варшави і Москви, показано складність механізмів впливу і спротиву ідеї вшанування пам’яті жертв розстрілів.

Значний внесок у дослідження цієї теми зробили також Богуслав і Міхал Поляки, автори статті «У тіні великої політики. Лондонська історія катинського меморіалу 1971-1979» (2021), опублікованого в журналі «Saeculum Christianum». Ця стаття, заснована на широкому архівному дослідженні та аналізі британських, радянських і польських документів, детально реконструює обставини створення меморіалу, вказуючи на дипломатичну напруженість, закулісну діяльність влади ПНР і СРСР та реакцію громадськості у Великій Британії. Особливо важливим є зображення стратегії замовчування теми Катині британським урядом, який у той час проводив політику «геополітичного реалізму» щодо Радянського Союзу. Текст братів Поляків також відновлює в пам’яті постаті забутих активістів і прибічників катинської справи в еміграції, розширюючи тим самим панораму заангажованих осіб і середовищ.

Сьогодні Катинський меморіал у Лондоні функціонує не лише як пам’ятник жертвам, але й як символічне місце, навколо якого зосереджуються роздуми про роль історичної правди у міжнародних відносинах та колективній пам’яті. Регулярні відзначення річниць, присутність представників посольств, ветеранів та родин загиблих свідчать про незмінність його значення. Пам’ятник, хоча й виник в атмосфері політичного спротиву та цензури, сьогодні став одним зі свідчень боротьби за правду – боротьби, яка не закінчилася з його відкриттям, а продовжується у сфері культури, освіти й суспільного діалогу.