Родинна резиденція Потоцьких

Бучач - надзвичайно мальовниче містечко, розташоване серед пагорбів і перетяте водами річки Стрипи. У XVIII столітті воно перебувало у власності роду Потоцьких, а найвідомішим його власником був Миколай Василій Потоцький (1707/08-1782 рр.), канівський староста, знаний у всій Речі Посполитій авантюрист і ексцентрична особа.

Потоцький обрав Бучач для своєї резиденції. Хоча на найвищому пагорбі ще височів напівзруйнований замок, магнат оселився в дерев'яному панському будинку. З середини XVIII століття він планомірно перетворював місто власним коштом. Одними з перших стали дві високі колони, на яких розмістили статуї святого Яна Непомуцена, оточеного двома путті з пальмовими гілками мучеництва (1750 р.) та Непорочної Діви Марії (1751 р.). На постаментах містилися написи, що згадують Потоцького та герб Пилява, яким він користувався. Мистецтвознавці переконані, що за проєкт обох колон відповідав архітектор Бернард Меретин (пом. перед 1759 р.), а скульптури виконав Йоганн Ґеорґ Пінзель (пом. 1761/1762 р.).

У 1750-1760-х роках Миколай Потоцький профінансував будівництво нового парафіяльного костелу, невеликої греко-католицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці та православну церкву для Василіанського ордену, для якої у 1770-х роках львівський скульптор Михайло Філевич (пом. 1804 р.), який тоді мешкав в Хелмі, виконав головний вівтар.

Новий парафіяльний костел 

Римо-католицька парафія в Бучачі є однією з найстаріших на території Львівської архідієцезії. Вона була заснована у 1379 році й відтоді в містечку існувало кілька послідовно зведених храмів, про які збереглося небагато відомостей.

Старий фарний костел, що безпосередньо передував сучасній святині, імовірно, був споруджений у останній чверті XIV або у XV столітті. Це була мурована кам’яна будівля, потинькована, з вежею на фасаді та двома бічними каплицями. До середини XVIII століття храм перебував уже в поганому технічному стані, тому в березні 1761 року Миколай Василій Потоцький вирішив збудувати новий костел.

Будівництво велося дуже швидко, оскільки вже через два з половиною роки, 14 серпня 1763 року, львівський архієпископ Вацлав Ієронім Сераковський (1700–1780 рр.) освятив нову святиню разом із п’ятьма вівтарями всередині. Ім’я її архітектора достеменно невідоме. У міжвоєнний період мистецтвознавець Збігнєв Горнунґ (1903–1981 рр.) поширив думку, що автором проєкту був львівський архітектор і будівничий Мартин Урбанік (пом. 1764 або 1765 р.).

За своєю архітектурною формою бучацький костел нагадує храм у підльвівській Годовицi (1751–1758 рр.), спроєктований Бернардом Меретином. Це будівля у плані хреста, однонавова, з неглибокими раменами трансепта та коротким пресбітерієм. До фасаду прибудовано прямокутний, дуже високий ґанок, оздоблений кам’яними вазонами.

Оздоблення з кола «львівської рококової скульптури»

Усередині костелу збереглося п’ять вівтарів XVIII століття. Якщо вони тотожні тим, що були освячені архієпископом Вацлавом Сераковським, то повинні були бути виготовлені до середини 1762 року. У науковій літературі трапляються, однак, різні датування, що сягають навіть 1773 року. Парафіяльний архів згорів під час Другої світової війни, тому встановити авторство вівтарів неможливо. Це не означає, що таких спроб не робили, однак у літературі існує кілька непідтверджених гіпотез.

Центральним акцентом інтер’єру є динамічна композиція головного вівтаря, яка займає всю ширину пресбітерія. Вівтар споруджений на плані увігнутого еліпса й поділений колонами та пілястрами. Численні панелі рясно вкриті рококовим орнаментом. Між колонами встановлено пофарбовані в білий колір фігури святих: Івана Євангеліста, Йоакима, Анни та Захарії, а у верхній частині на фронтонах навколішки стоять великі постаті ангелів із широко розпростертими крилами. У завершенні, на тлі променистої слави з хмарами та крилатими голівками ангелів, міститься трикутне Око Провидіння. Фігурне оздоблення головного вівтаря вирізняється геометризованими складками шат та виразною, дещо гіперболізованою пластикою облич. Це характерні риси так званої львівської рококової скульптури. Водночас ці твори не належать до найвидатніших зразків цього напряму — їхній анонімний майстер досить механічно повторював засвоєні композиційні схеми.

З чотирьох бічних вівтарів, спроєктованих попарно, два розташовані в завершеннях рамен трансепта, а ще два – біля тріумфальної арки, що відділяє наву від пресбітерія. У вівтарі Матері Божої Шкаплерної (ліворуч) містяться скульптури XVIII століття – алегорії, ймовірно, Розсудливості та Любові, ангели-адоранти та сучасний образ. Подібне оздоблення мав і протилежний вівтар святого Антонія, однак він не пережив Другої світової війни та закриття костелу радянською владою.

Притріумфальні вівтарі святого Тадея та святого Миколая мають іншу архітектурну структуру і частково втратили скульптурне оздоблення. У вівтарі святого Тадея (ліворуч) у завершенні збереглася лише скульптура архангела Михаїла з терезами в руці, оточена путті та крилатими голівками ангелів. Постать архангела Рафаїла, фігура Ангела-Охоронця та різьблені антепендії не збереглися. У вівтарі святого Миколая в завершенні стоїть постать святого Яна Непомуцена, також оточена путті та ангельськими голівками. Унизу колись містилися фігури святого Валентина та святого Франциска Борджіа, які дослідники переконливо пов’язують із майстернею Йоганна Георга Пінзеля, однак згодом їх передали до Тернопільського обласного краєзнавчого музею.